STORY
Ту історію я потім переповідав багатьом людям. Хтось дивився на мене, як на вар’ята, хтось сміявся, а хтось жалібно слухав.
А сталося все так. Одного ранку, десь навесні, я прокинувся традиційно – від прикрого дзвінка китайського будильника. Встав, пішов під пришніц, нашвидкуруч поснідав і, як то й у кожного буває, побіг. На роботу, потім – на іншу роботу, потім додому (щось вгризти), потім знову на роботу. Одним словом, традиційний день. А що схопився рано, то й реагував на події відповідно.
Вискочивши з під’їзду, на ходу купив за 40 копійок помаранчу, йшов і чистив, кидаючи кожну шкаралупку до смітників, що траплялися дорогою. Якось мене це й не дуже здивувало, бо ж, зазвичай, у руці назбирається купа шкаралуп, поки надибаєш першого смітника. Ще здалеку зауважив, що на зупинці стоїть потрібна мені маршрутка, кинувся за нею, але водій, мене, очевидячки, не помітив, храпнув дверима та й поїхав геть. На моє здивування, хвилин за п’ять під’їхав інший потрібний мені мікроавтобус аж із чотирма вільними місцями. Дні, коли мені щастить із транспортом, я вважаю (і, погодьтеся, небезпідставно!) вдалими. А тут ще й водій попався підозріло чемний. Крутив якусь зовсім нейтральну касету, навіть не про якусь, як каже одна моя коліжанка, прибацану, котрій “...надуло голову”.
На роботі дали зарплату – абсолютно всю, разом із місячним боргом, і це було першою подією, яка мене насторожила. Я вийшов, сів у такий же порожній, як і ранішня маршрутка, трамвай, із таким же чемним, як ранішній водій, кондуктором. Через дві зупинки до трамваю зайшли контролери, чемніші від кондуктора!!! Відпустили якусь школярку, що їхала з пільговим квитком, не маючи учнівського.
До того, як доїхав до своєї зупинки, я вже готовий був звертатися за консультацією до психіатра: якісь двоє “пацанячих пацанів” вступилися місцем старшим паням та ще й мене присоромили, що я міг би бути вихованішим. А моя спроба дати місце викликала бурю ображених емоцій у якогось іншого пана, мовляв, “ви молоді, вам треба берегтися, а я на наступній виходжу...” Я сидів, мов причманілий. Зайшов до тата на роботу. Там мені пояснили, що він ПОЛЕТІВ до Києва на конференцію, і має вже за півгодини повернутися. Я покпив із тітки, що мені це все пояснювала, мовляв, на професорські 350 гривень він хіба до Винників долетить та ще й назад пішки піде. На що вона поглузувала з мене, бо 350 гривень отримує лаборант, та ще й щотижня. Потім тітка збігала за якимись смердючими краплями, що привели мене до тями.
Тата чекати я не став. Голова макітрилася, а мозок нагально потребував маленького побутового конфлікту. Ці мікроконфлікти – чи не найкращий засіб позбутися набутого стресу. Де ж як не в ЖЕКу можна таке задоволення отримати. Досить попросити якусь довідку. І ось, як мінімум, пересічний конфлікт вам гарантовано. Уже йдучи до старої халабуди, де поселився наш рідненький ЖЕК, я помітив, що кожних 15-20 кроків попри хідники стоять маленькі симпатичні смітнички, а самі хідники чисті, можливо навіть кілька годин тому вимиті. А в ЖЕКу мила тітка. Довідку виписала хвилини за дві, так що й посваритися не встиг. Ото стояв я під тим ЖЕКом, аж помітив, що стара халабуда не така вже й стара, красиво вибілена, і на місці іржавої ринви, що вторік грім збив, є нова, компактна і зовсім не іржава.
А потім стало ще гірше. У магазині “Овочі-фрукти” мені зважили 35 грамів масла і ще й посміхнулися. А сам магазин чомусь не смердів позаторішньою цибулею і буряками. Потім мені подзвонили з роботи і попросили прийти за авансом на наступний місяць, додавши, що збільшили зарплатню, бо в мене ж робота з комп’ютерами, а це дуже шкодить на здоров’я. Потім були ще кілька магазинів, де ніхто мені не хамив, продавці були ввічливі і максимально коректні, базар, де мене ніхто не намагався намахувати, таксі з центру до Рясного за 1,5 гривні, смачна кава, замість звичної люри в “Бурячку” під “Поступом”, українська телевізія УКРАЇНСЬКОЮ мовою з УКРАЇНСЬКИМИ фільмами вдома, гаряча і холодна вода весь день, відмитий кимсь до блиску ліфт, такий же під’їзд...
І тут я здогадався. Я щипнув себе, що було сили, за руку. Це спрацювало, і я прокинувся. Коли кран пчихнув і загурчав глибоким булькотливим голосом, я зрозумів, що це все – лише сон. У коридорі світло вмикатися “відмовилося”, та й по хаті – теж. Я дочекався, поки сусіди собі добалакають і “блокіратор” – дивний винахід совіцких кулібінців – відпустить мою телефонну лінію. У ЖЕКу мені детально пояснили, де вони бачили мене і мою домашню електромережу: в них – перевірка і їм не до якихось там Банзаїв.
Це й мене заспокоїло. Я зрозумів: страхи, що мені примарилися, були просто зайвою порцією макаронів наніч.
("ПОСТУП", 13-14 СЕРПНЯ 2002 р.)
субота, 5 лютого 2011 р.
пʼятниця, 4 лютого 2011 р.
Jurko Banzaj: Країна, де...
З нутра
Дивно, коли встаєш зранку, а в тебе в хаті тепло. На тебе чекає кава зі свіжою, ще теплою булкою. І електрика є, і вода – гаряча й зимна... Дивно, коли перед під’їздом хідник не завалений ущерть снігом. Коли на голову бурульки з даху не падають. І транспорту ні п’ять, ні двадцять п’ять хвилин чекати не треба: йде один за одним. Але, на щастя, такі дива трапляються рідко. Так, щоб не надто розслаблятися. Та, виявляється, цього мало.
Виходиш зранку, по вуха закутаний, черевики напастовані, до всього готовий, увесь недоступно замурований, ну, нічого не боїшся. Трамваї не ходять – по барабану, маршрутки переповнені – по барабану, люди злі-сердиті – по барабану. І все-превсе нібито в носі. А тут таке трапляється!
От, наприклад, учора. Їду собі спокійно в тролейбусі. Ледве запхався – звично. Водій із якихось причин хотів переді мною двері закрити – дурниці. Машину по всій дорозі носить – нормально. Вимкнули посеред дороги струм – дрібниці... Ну, майже дрібниці... Якщо не враховувати того, що по морозі-завірюсі гребти до найближчої зупинки хвилин 10-15, по слизькому і в’язкому, а тут жодна маршрутка не зупиниться. І запізнюєшся вже на 25 хвилин (страшенно не люблю чекати і запізнюватися). Одним словом – труба!
Виходять у салон злючий-презлючий дядько і кажуть: “Хочете їхати – пхайте тролейбус!”. Повертаються і зачиняються. В кабіні зачиняються, там, де тепло і зовсім не мокро. Мають всіх у носі. А штука в тому, що до того відрізка лінії, де є струм – метрів сорок. Хочеш їхати – ніде не подінешся. А тролейбус, нагадаю, штука зовсім не легенька, і з місця його зрушити – не в діжку... Перепрошую.
От до цього я готовий не був. Ну, а люди трохи поперешіптувалися, трохи побурчали, ще трохи понарікали – і що ви собі думаєте? Повалили надвір: хто – подивитися (жінки, діти і “алкогілики”), а – хто і попхати. Чоловік тридцять і хлопів, й інтеліґенції (декому місця до впирання таки забракнуло) дружно вперлися, вчепилися, надулися і... І попхали! Навіть пані кондуктор у двері впиралася! А як попхали!!! І чим далі – тим дужче! По слизькій і в’язкій дорозі, де швидко і часом боком їздять “круті” на крутих машинах.
Але комусь весело було! Збоку дивитися! Оце дають! Тролейбус у тридцять людських і одну кондукторську силу потужністю. А яка економія! Які прибутки! Бо ми за те, щоб тролейбус попхати, виходить, ще й гроші заплатили. Хто свої студентські п’ятнадцять копійок, хто – тридцять. А хтось штовхав із пільгами, себто, як у нас прийнято, улюблено й шановано – на халяву. Навіть деякі зайці (ті, що без вух) пхали.
А з іншого боку глянути – абсурд! Ті, що пхали і хвалили тих, кого обирали, – з ніг до голови, а то й вище, зовсім не сердиті! Ба, навпаки, весело їдуть у випханому тролейбусі, жартують, сміються. І не зимно вже їм всім, і не тісно! Навіть вічно сердита пані кондуктор – і та тішиться (певно, що гроші повертати не треба), жартує та посміхається. Отак! Такі в нас люди! Вони ж просто не можуть без того! Якщо ті-во-во всі проблеми десь дінуться – все, гаплик.
Не дай, Боже, нам керманичів, які би нас того кайфу позбавили!
2003 р.
Дивно, коли встаєш зранку, а в тебе в хаті тепло. На тебе чекає кава зі свіжою, ще теплою булкою. І електрика є, і вода – гаряча й зимна... Дивно, коли перед під’їздом хідник не завалений ущерть снігом. Коли на голову бурульки з даху не падають. І транспорту ні п’ять, ні двадцять п’ять хвилин чекати не треба: йде один за одним. Але, на щастя, такі дива трапляються рідко. Так, щоб не надто розслаблятися. Та, виявляється, цього мало.
Виходиш зранку, по вуха закутаний, черевики напастовані, до всього готовий, увесь недоступно замурований, ну, нічого не боїшся. Трамваї не ходять – по барабану, маршрутки переповнені – по барабану, люди злі-сердиті – по барабану. І все-превсе нібито в носі. А тут таке трапляється!
От, наприклад, учора. Їду собі спокійно в тролейбусі. Ледве запхався – звично. Водій із якихось причин хотів переді мною двері закрити – дурниці. Машину по всій дорозі носить – нормально. Вимкнули посеред дороги струм – дрібниці... Ну, майже дрібниці... Якщо не враховувати того, що по морозі-завірюсі гребти до найближчої зупинки хвилин 10-15, по слизькому і в’язкому, а тут жодна маршрутка не зупиниться. І запізнюєшся вже на 25 хвилин (страшенно не люблю чекати і запізнюватися). Одним словом – труба!
Виходять у салон злючий-презлючий дядько і кажуть: “Хочете їхати – пхайте тролейбус!”. Повертаються і зачиняються. В кабіні зачиняються, там, де тепло і зовсім не мокро. Мають всіх у носі. А штука в тому, що до того відрізка лінії, де є струм – метрів сорок. Хочеш їхати – ніде не подінешся. А тролейбус, нагадаю, штука зовсім не легенька, і з місця його зрушити – не в діжку... Перепрошую.
От до цього я готовий не був. Ну, а люди трохи поперешіптувалися, трохи побурчали, ще трохи понарікали – і що ви собі думаєте? Повалили надвір: хто – подивитися (жінки, діти і “алкогілики”), а – хто і попхати. Чоловік тридцять і хлопів, й інтеліґенції (декому місця до впирання таки забракнуло) дружно вперлися, вчепилися, надулися і... І попхали! Навіть пані кондуктор у двері впиралася! А як попхали!!! І чим далі – тим дужче! По слизькій і в’язкій дорозі, де швидко і часом боком їздять “круті” на крутих машинах.
Але комусь весело було! Збоку дивитися! Оце дають! Тролейбус у тридцять людських і одну кондукторську силу потужністю. А яка економія! Які прибутки! Бо ми за те, щоб тролейбус попхати, виходить, ще й гроші заплатили. Хто свої студентські п’ятнадцять копійок, хто – тридцять. А хтось штовхав із пільгами, себто, як у нас прийнято, улюблено й шановано – на халяву. Навіть деякі зайці (ті, що без вух) пхали.
А з іншого боку глянути – абсурд! Ті, що пхали і хвалили тих, кого обирали, – з ніг до голови, а то й вище, зовсім не сердиті! Ба, навпаки, весело їдуть у випханому тролейбусі, жартують, сміються. І не зимно вже їм всім, і не тісно! Навіть вічно сердита пані кондуктор – і та тішиться (певно, що гроші повертати не треба), жартує та посміхається. Отак! Такі в нас люди! Вони ж просто не можуть без того! Якщо ті-во-во всі проблеми десь дінуться – все, гаплик.
Не дай, Боже, нам керманичів, які би нас того кайфу позбавили!
2003 р.
четвер, 3 лютого 2011 р.
Надія Воловодівська про продовольчу програму, "відважних" журналістів і "опозицію".
Prezydent des'to pojihav do Pol'szi aby prosyty za prodaz' produktiv. Z harczamy urjadova polityka zaznala povnoho krahu. Jakby to buv Juszczenko, to b z'urnalisty dovbaly b koz'noho dnja, a cyh nihto i ne turbuje. Niby vse tak i maje buty. I tak zvana opozycija kynulas' zahyszczaty pani z kosoju, reszta tez' ne cikavyt'.
Юрко БАНЗАЙ: МИНУВШИНА (Ностальгія: 80-ті роки)
Зрадлива привабливіть нових житлових масивів
Не буду приховувати: коли 80-ті починалися, я ходив під стіл пішки і казав до кота: “Вуйку, посуньтеся”. Більшість подій усе ж залишилися в пам’яті у формі асоціацій, які постають чітко, мов ці літери на папері, але варто лише до них звернутися.
Це був час, напевне, цікавіший від того, у якому живемо ми з вами нинькай. Генсеки (та інтриги, які їх оточували), що мов гриби після дощу мінялися після смерті дідуся Льоні Брєжнєва, великого шанувальника французьких поцілунків, переважно публічних і з особами чоловічої статі, по приході “міченого”, а потім по Чорнобильській трагедії відійшли на другі, треті, а то й четверті плани.
Це були часи, коли до баби Теклі, Царство їй Небесне, що жила у рідній Вінниччині, їхалося з великецькими торбеґами, у яких везли сіль, просо, соду, мило, пральний порошок, сірники, цвяхи, ба, навіть олію, бо чесним шляхом увесь цей надзвичайно потрібний пожиток у селах “дістати” було практично неможливо. Це були часи, коли слова відомої тоді пісні “...Я хочу мила, щоб ти це знала...” чулися із наголосом на слові “мило”.
З іншого боку, розквіт споживчої та й кооперації взагалі дозволяв людям отримати товар із давно забутим нині словом “дефіцитний”.
Чудово пам’ятаю, як на соняшникове або гарбузове насіння, грецькі горіхи, якими багатий бабин край, міняли японські куртки, їхні ж безінерційні котушки для спінінга, китайські тенісні ракетки, мешти, французькі парфуми, нові німецькі аудіо- касети (страшний дефіцит, але про це – згодом), дешевенькі радіоприймачі (транзистори) того ж японського виробництва та купу інших потрібних і не дуже речей.
А ще це був час агресивного розростання нового тоді Сихівського житлового масиву. Тоді на Сихів можна було добратися лише двома транспортами: тролейбусом по Зеленій до сихівського мосту, а там – пішки, або автобусом до Стрийської, а там, знову ж таки, пішки. Обидва методи означали півтора–двогодинне добирання у страшній спеці і всепоглинаючому запасі людського робітничого поту.
Не буду оповідати особливості сихівського містобудування, аби не ятрити людських ран, які загоюються лише після переїзду в нормальне житло.
Це були часи, коли почали потихеньку з’являтися болгарські вінілові плити з модними виконавцями – СС Catch, Sandra’ою та Sabrina’ою. Володарі цих лонґполеїв володіли найконвертованішою у світі валютою. Ці плити можна було в будь-який момент продати принаймні за ті гроші, які за них заплатили. Це був розквіт Metallica, Iron Maiden, Helloween, пізніше почали з’являтися такі наші виконавці, як “Брати Гадюкіни”, “Воплі Відоплясова”, десь там тихенько пізнавали тонкощі музики зазбручанська бардиха Марійка Бурмака та Тарасьо Чубай. Запорошена касета з “Братами Гадюкіними”, де на підспівках працювала ще й сестричка Віка, ходила по рукам і копіювалася, копіювалася, копіювалася...
Брат мій, Ігорко, вчився тоді в Політехнічному інституті, а разом із ним на потоці вчилися також представники дружнього Непалу. Останні, для комфортного життя в Совіцькому Союзі, притарґували зи собою торби, спеціально підготовані для приємного спілкування з дикими мешканцями якоїсь Океанії.
У тих торбах було все, що для цього спілкування потрібне: кольорові пластикові брелки, що витримували тягар ваших ключів протягом (у кращому випадку) двох тижнів; дешеві калькулятори на сонячних батареях; китайські олівці, що потрафили писати спеціальними стержнями, діаметром 0,5 міліметра; такі ж китайські ручки, але зи “золотими” перами; ті ж аудіокасети, що розліталися вмить; американські цигарки; турецькі джинси Dixan та купу іншого непотребу.
Оте все він регулярно приносив додому, ризикуючи заробити собі трохи грошенят на нові мешти і потрапити в міліцію за звинуваченням у тому, що він – “фарцовщик”. Це хитре слово довго переймало мій дитячий розум, аж поки одного разу я не потрапив на Краківський базар, де, як відомо, тоді можна було купити перфектну річ – жуйки. Donald, Turbo, Tip-Tip, Cin-Cin та ще кільканадцять назв, які в голові вашого покірного слуги стільки часу не зберігаються. Там мені й пояснили, що бабць, які торгують цими прекрасними речами, й називають фарцовщиками.
А ще дуже добре згадуються мені татові заробки за статті, опубліковані в іноземних наукових журналах. Замість американських чи інших грошенят йому давали папірці, які мама називала чеками.
Ці чеки можна було отоварити у таких спеціальних магазинах, як “Бєрьозка”. Там можна було купити безліч усяких потрібних речей, які, зазвичай, можна було отримати, записуючись на довжелецьку чергу. Там і купили гордість родини, пральну машину “Лыбидь”, яка значно спрощувала побут і презентувалася всім більш-менш порядним гостям.
А потім з’явилася далека родина: вуйко Анджей із Томашува Любельського. Він їздив до Совітів на закупи, а придбаний крам вигідно продавав на ринках братньої Польщі. Звідсіля везлося майже все, що мало принаймні мінімальну цінність: праски, електромлинки на каву, цвяхи, електробритви, кеди, білизна і ще великецька купа всього. Натомість сюди везли дешеву турецьку косметику, жуйки, махрові рушники, той же турецький одяг і аудіокасети. Останні були краєм мрій у кожної людини, яка правдами чи неправдами купила собі касетний магнітофон.
Щасливий власник блоку (10 шт.) касет мав усі шанси нарватися на неймовірну заздрість знайомих або й на цілком серйозні наміри цілком серйозних бандитів.
Наприкінці 80-х мені пощастило потрапити до Польщі. Так сталося, що я ходив на спортивну секцію і випадково потрапив до складу групи, що їхала “на змагання”. Під виглядом тих змагань у ті часи діти масово їхали на польські ринки, аби вигідно збувати заготовлений батьками крам. Як зара пам’ятаю, що в той час “добре йшли” кеди, шкіряні м’ячі, радянські електронні ігри, типу “Ну, пагаді!”, “Вєсьолий повар!” і, звичайно ж, горілка. З відомих причин, ми не стали татові казати, що син їде на гендель, а скористалися відомою версією про “змагання”.
Відразу скажу, що я більше проїздив, аніж заробив, але привіз звідтіля незабутні враження. Навіть нині мені бракує слів, щоби передати мій шок! Коли малий хлопака дивився на яскраву вітрину продуктового магазину, де без проблем можна було купити будь-що – від лососевої ікри до маринованих печеричок, – перед очима стояли холодильники сихівського торгового центру “Іскра” з фігурно викладеними банками морської капусти.
Не буду приховувати: коли 80-ті починалися, я ходив під стіл пішки і казав до кота: “Вуйку, посуньтеся”. Більшість подій усе ж залишилися в пам’яті у формі асоціацій, які постають чітко, мов ці літери на папері, але варто лише до них звернутися.
Це був час, напевне, цікавіший від того, у якому живемо ми з вами нинькай. Генсеки (та інтриги, які їх оточували), що мов гриби після дощу мінялися після смерті дідуся Льоні Брєжнєва, великого шанувальника французьких поцілунків, переважно публічних і з особами чоловічої статі, по приході “міченого”, а потім по Чорнобильській трагедії відійшли на другі, треті, а то й четверті плани.
Це були часи, коли до баби Теклі, Царство їй Небесне, що жила у рідній Вінниччині, їхалося з великецькими торбеґами, у яких везли сіль, просо, соду, мило, пральний порошок, сірники, цвяхи, ба, навіть олію, бо чесним шляхом увесь цей надзвичайно потрібний пожиток у селах “дістати” було практично неможливо. Це були часи, коли слова відомої тоді пісні “...Я хочу мила, щоб ти це знала...” чулися із наголосом на слові “мило”.
З іншого боку, розквіт споживчої та й кооперації взагалі дозволяв людям отримати товар із давно забутим нині словом “дефіцитний”.
Чудово пам’ятаю, як на соняшникове або гарбузове насіння, грецькі горіхи, якими багатий бабин край, міняли японські куртки, їхні ж безінерційні котушки для спінінга, китайські тенісні ракетки, мешти, французькі парфуми, нові німецькі аудіо- касети (страшний дефіцит, але про це – згодом), дешевенькі радіоприймачі (транзистори) того ж японського виробництва та купу інших потрібних і не дуже речей.
А ще це був час агресивного розростання нового тоді Сихівського житлового масиву. Тоді на Сихів можна було добратися лише двома транспортами: тролейбусом по Зеленій до сихівського мосту, а там – пішки, або автобусом до Стрийської, а там, знову ж таки, пішки. Обидва методи означали півтора–двогодинне добирання у страшній спеці і всепоглинаючому запасі людського робітничого поту.
Не буду оповідати особливості сихівського містобудування, аби не ятрити людських ран, які загоюються лише після переїзду в нормальне житло.
Це були часи, коли почали потихеньку з’являтися болгарські вінілові плити з модними виконавцями – СС Catch, Sandra’ою та Sabrina’ою. Володарі цих лонґполеїв володіли найконвертованішою у світі валютою. Ці плити можна було в будь-який момент продати принаймні за ті гроші, які за них заплатили. Це був розквіт Metallica, Iron Maiden, Helloween, пізніше почали з’являтися такі наші виконавці, як “Брати Гадюкіни”, “Воплі Відоплясова”, десь там тихенько пізнавали тонкощі музики зазбручанська бардиха Марійка Бурмака та Тарасьо Чубай. Запорошена касета з “Братами Гадюкіними”, де на підспівках працювала ще й сестричка Віка, ходила по рукам і копіювалася, копіювалася, копіювалася...
Брат мій, Ігорко, вчився тоді в Політехнічному інституті, а разом із ним на потоці вчилися також представники дружнього Непалу. Останні, для комфортного життя в Совіцькому Союзі, притарґували зи собою торби, спеціально підготовані для приємного спілкування з дикими мешканцями якоїсь Океанії.
У тих торбах було все, що для цього спілкування потрібне: кольорові пластикові брелки, що витримували тягар ваших ключів протягом (у кращому випадку) двох тижнів; дешеві калькулятори на сонячних батареях; китайські олівці, що потрафили писати спеціальними стержнями, діаметром 0,5 міліметра; такі ж китайські ручки, але зи “золотими” перами; ті ж аудіокасети, що розліталися вмить; американські цигарки; турецькі джинси Dixan та купу іншого непотребу.
Оте все він регулярно приносив додому, ризикуючи заробити собі трохи грошенят на нові мешти і потрапити в міліцію за звинуваченням у тому, що він – “фарцовщик”. Це хитре слово довго переймало мій дитячий розум, аж поки одного разу я не потрапив на Краківський базар, де, як відомо, тоді можна було купити перфектну річ – жуйки. Donald, Turbo, Tip-Tip, Cin-Cin та ще кільканадцять назв, які в голові вашого покірного слуги стільки часу не зберігаються. Там мені й пояснили, що бабць, які торгують цими прекрасними речами, й називають фарцовщиками.
А ще дуже добре згадуються мені татові заробки за статті, опубліковані в іноземних наукових журналах. Замість американських чи інших грошенят йому давали папірці, які мама називала чеками.
Ці чеки можна було отоварити у таких спеціальних магазинах, як “Бєрьозка”. Там можна було купити безліч усяких потрібних речей, які, зазвичай, можна було отримати, записуючись на довжелецьку чергу. Там і купили гордість родини, пральну машину “Лыбидь”, яка значно спрощувала побут і презентувалася всім більш-менш порядним гостям.
А потім з’явилася далека родина: вуйко Анджей із Томашува Любельського. Він їздив до Совітів на закупи, а придбаний крам вигідно продавав на ринках братньої Польщі. Звідсіля везлося майже все, що мало принаймні мінімальну цінність: праски, електромлинки на каву, цвяхи, електробритви, кеди, білизна і ще великецька купа всього. Натомість сюди везли дешеву турецьку косметику, жуйки, махрові рушники, той же турецький одяг і аудіокасети. Останні були краєм мрій у кожної людини, яка правдами чи неправдами купила собі касетний магнітофон.
Щасливий власник блоку (10 шт.) касет мав усі шанси нарватися на неймовірну заздрість знайомих або й на цілком серйозні наміри цілком серйозних бандитів.
Наприкінці 80-х мені пощастило потрапити до Польщі. Так сталося, що я ходив на спортивну секцію і випадково потрапив до складу групи, що їхала “на змагання”. Під виглядом тих змагань у ті часи діти масово їхали на польські ринки, аби вигідно збувати заготовлений батьками крам. Як зара пам’ятаю, що в той час “добре йшли” кеди, шкіряні м’ячі, радянські електронні ігри, типу “Ну, пагаді!”, “Вєсьолий повар!” і, звичайно ж, горілка. З відомих причин, ми не стали татові казати, що син їде на гендель, а скористалися відомою версією про “змагання”.
Відразу скажу, що я більше проїздив, аніж заробив, але привіз звідтіля незабутні враження. Навіть нині мені бракує слів, щоби передати мій шок! Коли малий хлопака дивився на яскраву вітрину продуктового магазину, де без проблем можна було купити будь-що – від лососевої ікри до маринованих печеричок, – перед очима стояли холодильники сихівського торгового центру “Іскра” з фігурно викладеними банками морської капусти.
понеділок, 31 січня 2011 р.
Юрко БАНЗАЙ: ШЕДЕВРИ
Як тільки її не називали – "Сад на заклятих скелях”, "Симфонія у камені”. Їй присвячували поеми, книги, співали оди. І все ж словами велич “Софіївки” передати важко. Востаннє автор цих рядків був там надцять років тому. Збираючись у цю подорож мені було трохи страшно. Так вже склалося, що речі, які в дитинстві здавалися ґрандіозними, у зрілому віці втрачають свою одіозність; фантастичні образи, створені дитячою уявою, перетворюються на купку найбанальнішого у світі каміння.
(Світлина з: kirovograd.ukrtelecom.ua)
Але от, позаду залишилися сумніви і "общий вагон забацаного поїзда”, мирно гуркочучи, несе нас на схід. Ну, не зовсім "общий”, але таки несе. Та й поїзд не зовсім “забацаний”. Провідник “на ісконна рускам” чемно пропонував чай-каву, а ми, як і всі порядні галичани, смакували напій "колос-курземе” з печивом "К кофе”. Бурачкову каву певне подають для того, щоби люди вночі спали нормально, а не сиділи, вирячивши очі на стелю...
Умань і її мешканці
Умань серед тамтешнього люду з давніх давен вважалася мало не повністю жидівським містом. Та й тепер почути там українську доволі проблематично, навіть тамтешню говірку щедро пересипану "рускаязичними фєньками”. Такий склався стереотип, що чим заможніша людина, тим більше кацапізмів вона до мови своєї вплітає. І буває, що за тим "мереживом” не почути жодного нормального слова.
Особливо вражає місцева преса. Широкому загалу пропонується два тижневики: "Умань” та "Хроніка”.
Обидва двомовні, до того ж економлять на літредагуванні. А в тій цілій "Хроніці” половину останньої полоси прикрашають загадочки “для канкрєтних пацанов”, типу: “Если мент берёт на “понял”, обращается на ты, это значит, что он гонит, это значит, что... (відгадка догори дриґом, на рядок нижче) понты”. Про наявність цивілізації свідчать наліпки Visa, MasterCard, Cirrus Maestro на магазинах та досить стійкий мобільний зв’язок.
Поглад із середини
Але Умань Уманню, а парк парком. У “Софіївку” ми потрапили ще до відкриття. Перше, що приємно вразило – практично ідеальна чистота. Мало не стерильні хідники, доглянуті рослини. Асфальтовані доріжки покроплені водою. Дуже шляхетний крок, зважаючи на страшнючу спеку та дефіцит пального (почалася косовиця – рай для бензинових спекулянтів).
Під більш-менш “блатними” кущами-деревами – дощечки, на яких українською вказано, що за екзотика милує ваше око, її латинська назва і походження. Ще з дитячих літ, коли ми частенько полюбляли приставати до компанії, яка собі купила гіда, я пам’ятав, що рослин у “Софіївці” до рук краще не брати – можна дістати тяжкі опіки або потім півроку чухатися, як остання мавпа. Та екзотика, навезена з тамтої половини земної кулі, не завжди безпечна для пересічних галичанів.
Згодом з путівника ми з’ясували, що тут процвітає та розмножується понад 1700 видів різних дерев, кущів і трав, привезених з різних куточків світу. До речі, сам путівник досить паршиво надрукований, та ще й російською. Щоправда, тут же нам запропонували кілька фотоальбомів: трьохмовних (українська, англійська та, звичайно ж, російська), незле ілюстрованих і добре віддрукованих, але за фантастичні для пересічного туриста суми. Єдиним придатним для мандрівників нашого класу путівником виявилася ілюстрована мапа парку, завдяки якій ми побували на Алеї троянд (там дзюркотить водограй “Семиструмінь” і псує настрій страшнюча своєю совковістю споруда оранжереї).
Монстрики
А от біля славетної Китайської альтанки, яка вже практично розсохлася і виглядає чи не найзапущенішою спорудою на цілий парк, ми надибали здоровенний камінець, на якому зубилом висічено напис про те, що тут у якомусь-там році відбулася перша в Умані “майовка”.
До речі, такі “шедеври”, як пам’ятник Іллічу та вищезгаданий камінець не є чимось рідкісним у тих краях. І те, що вони кричать “ґвавт!”, вириваючись кострубатими покручами із вишуканого ансамблю, нікого не хвилює.
Цього року “Софіївка” святкує 205 річницю від дня заснування. Так нам пояснили кострубато висаджені жовтими квітками цифри на клумбі, що біля Площі зборів. А ще дуже весело виглядав “декоративний корабель”, який мирно собі дрейфував по Горішньому ставу. Така собі пародія на американський пароплав кінця минулого століття, певне побачений у старезному малобюджетному вестерні. Навпроти Рожевого павільйону на острові Анти-Цирцеї він виглядає фантастично. Десь приблизно так виглядав би заіржавілий колгоспний бульдозер на Єлісейських полях.
Ну, напевно, скажете ви, той Банзай тільки на критику здатний. Не правда. “Софіївка” вражає масштабами, величчю, вишуканим смаком. “Якихось там” 150 га землі, кожен сантиметр якої дивує своєю витонченістю, вражає розмаєм фігур античних героїв та богів, приголомшує бризками величі водопадів. Заспокоює дзюркотінням струмків, милує затінком альтанок. Чого вартий хоча б вид з Бельведеру на Нижній став з фантастичним фонтаном “Змія”. Струмінь цього водограю сягає 20 метрів у висоту і не потребує жодних “штучних” насосів. Або Крітський лабіринт, де складається враження, що тут весело побавилися велетні, кидаючись здоровенними брилами. Тут за хаосом ховається тонкий розрахунок. Або гуркіт води у Громовому гроті Каліпсо. До речі, на стіні цього гроту викарбувано польською приблизно такі слова: “Облиш тут свої турботи й нещастя і йди собі щасливим, якщо ж ти прийшов сюди щасливим, будь таким довіку”. Щоправда, самому Феліксові Потоцькому, який подарував цей фантастичний парк своїй коханій, грецькій рабині Софії, грот щастя не приніс.
Love Story
За старими переказами, Софія була надзвичайно вродливою жінкою, грекинею. Довго оповідати, якими шляхами вона потрапила в маєтки ясновельможного пана Потоцького. Скажемо лише, що той цілим серцем покохав її, не зважаючи на походження та минуле. Саме він задумав “Софіївку” і кинув її під ноги коханій, яка через кілька років покохала його 23-літнього сина Юрка, симпатичного й азартного. Пан Фелікс з того незабаром сильно занедужав і помер, так і не пробачивши Софії зради.
Хоч, кажуть, вона благала його, стоячи на колінах перед ліжком умираючого. А Юрко з часом спустив батьківські маєтки і ледь не пішов з торбами по світу.
Парк, занедбаний по смерті Потоцького, згодом конфіскував цар Микола І та подарував його своїй дружині. “Софіївка” стала називатися “Царицин сад”, аж поки, переходячи від відомства до відомства, не повернула собі стару назву. Але повернімося до самої “Софіївки”. Так вже було заведено у часи, коли вона творилася, що всі на світі речі мають свій прихований зміст, часом легкий натяк, а часом – гучні слова, викарбувані на стелі.
Потоцький хотів створити у своїх володіннях куточок, який мав би в собі по куснику з найкращих у світі місць. Наскільки це йому вдалося, кожен мусить вирішити сам. Розповідати свої враження після “Софіївки” докладно – означає нав’язувати кут зору, під яким слід дивитися на шедеври, зібрані у парку. А це не добре, бо в цьому місці кожен мусить знайти собі свою “Софіївку”, яка назавжди викарбується у серці.
(Світлина з: kirovograd.ukrtelecom.ua)Але от, позаду залишилися сумніви і "общий вагон забацаного поїзда”, мирно гуркочучи, несе нас на схід. Ну, не зовсім "общий”, але таки несе. Та й поїзд не зовсім “забацаний”. Провідник “на ісконна рускам” чемно пропонував чай-каву, а ми, як і всі порядні галичани, смакували напій "колос-курземе” з печивом "К кофе”. Бурачкову каву певне подають для того, щоби люди вночі спали нормально, а не сиділи, вирячивши очі на стелю...
Умань і її мешканці
Умань серед тамтешнього люду з давніх давен вважалася мало не повністю жидівським містом. Та й тепер почути там українську доволі проблематично, навіть тамтешню говірку щедро пересипану "рускаязичними фєньками”. Такий склався стереотип, що чим заможніша людина, тим більше кацапізмів вона до мови своєї вплітає. І буває, що за тим "мереживом” не почути жодного нормального слова.
Особливо вражає місцева преса. Широкому загалу пропонується два тижневики: "Умань” та "Хроніка”.
Обидва двомовні, до того ж економлять на літредагуванні. А в тій цілій "Хроніці” половину останньої полоси прикрашають загадочки “для канкрєтних пацанов”, типу: “Если мент берёт на “понял”, обращается на ты, это значит, что он гонит, это значит, что... (відгадка догори дриґом, на рядок нижче) понты”. Про наявність цивілізації свідчать наліпки Visa, MasterCard, Cirrus Maestro на магазинах та досить стійкий мобільний зв’язок.
Поглад із середини
Але Умань Уманню, а парк парком. У “Софіївку” ми потрапили ще до відкриття. Перше, що приємно вразило – практично ідеальна чистота. Мало не стерильні хідники, доглянуті рослини. Асфальтовані доріжки покроплені водою. Дуже шляхетний крок, зважаючи на страшнючу спеку та дефіцит пального (почалася косовиця – рай для бензинових спекулянтів).
Під більш-менш “блатними” кущами-деревами – дощечки, на яких українською вказано, що за екзотика милує ваше око, її латинська назва і походження. Ще з дитячих літ, коли ми частенько полюбляли приставати до компанії, яка собі купила гіда, я пам’ятав, що рослин у “Софіївці” до рук краще не брати – можна дістати тяжкі опіки або потім півроку чухатися, як остання мавпа. Та екзотика, навезена з тамтої половини земної кулі, не завжди безпечна для пересічних галичанів.
Згодом з путівника ми з’ясували, що тут процвітає та розмножується понад 1700 видів різних дерев, кущів і трав, привезених з різних куточків світу. До речі, сам путівник досить паршиво надрукований, та ще й російською. Щоправда, тут же нам запропонували кілька фотоальбомів: трьохмовних (українська, англійська та, звичайно ж, російська), незле ілюстрованих і добре віддрукованих, але за фантастичні для пересічного туриста суми. Єдиним придатним для мандрівників нашого класу путівником виявилася ілюстрована мапа парку, завдяки якій ми побували на Алеї троянд (там дзюркотить водограй “Семиструмінь” і псує настрій страшнюча своєю совковістю споруда оранжереї).
Монстрики
А от біля славетної Китайської альтанки, яка вже практично розсохлася і виглядає чи не найзапущенішою спорудою на цілий парк, ми надибали здоровенний камінець, на якому зубилом висічено напис про те, що тут у якомусь-там році відбулася перша в Умані “майовка”.
До речі, такі “шедеври”, як пам’ятник Іллічу та вищезгаданий камінець не є чимось рідкісним у тих краях. І те, що вони кричать “ґвавт!”, вириваючись кострубатими покручами із вишуканого ансамблю, нікого не хвилює.
Цього року “Софіївка” святкує 205 річницю від дня заснування. Так нам пояснили кострубато висаджені жовтими квітками цифри на клумбі, що біля Площі зборів. А ще дуже весело виглядав “декоративний корабель”, який мирно собі дрейфував по Горішньому ставу. Така собі пародія на американський пароплав кінця минулого століття, певне побачений у старезному малобюджетному вестерні. Навпроти Рожевого павільйону на острові Анти-Цирцеї він виглядає фантастично. Десь приблизно так виглядав би заіржавілий колгоспний бульдозер на Єлісейських полях.
Ну, напевно, скажете ви, той Банзай тільки на критику здатний. Не правда. “Софіївка” вражає масштабами, величчю, вишуканим смаком. “Якихось там” 150 га землі, кожен сантиметр якої дивує своєю витонченістю, вражає розмаєм фігур античних героїв та богів, приголомшує бризками величі водопадів. Заспокоює дзюркотінням струмків, милує затінком альтанок. Чого вартий хоча б вид з Бельведеру на Нижній став з фантастичним фонтаном “Змія”. Струмінь цього водограю сягає 20 метрів у висоту і не потребує жодних “штучних” насосів. Або Крітський лабіринт, де складається враження, що тут весело побавилися велетні, кидаючись здоровенними брилами. Тут за хаосом ховається тонкий розрахунок. Або гуркіт води у Громовому гроті Каліпсо. До речі, на стіні цього гроту викарбувано польською приблизно такі слова: “Облиш тут свої турботи й нещастя і йди собі щасливим, якщо ж ти прийшов сюди щасливим, будь таким довіку”. Щоправда, самому Феліксові Потоцькому, який подарував цей фантастичний парк своїй коханій, грецькій рабині Софії, грот щастя не приніс.
Love Story
За старими переказами, Софія була надзвичайно вродливою жінкою, грекинею. Довго оповідати, якими шляхами вона потрапила в маєтки ясновельможного пана Потоцького. Скажемо лише, що той цілим серцем покохав її, не зважаючи на походження та минуле. Саме він задумав “Софіївку” і кинув її під ноги коханій, яка через кілька років покохала його 23-літнього сина Юрка, симпатичного й азартного. Пан Фелікс з того незабаром сильно занедужав і помер, так і не пробачивши Софії зради.
Хоч, кажуть, вона благала його, стоячи на колінах перед ліжком умираючого. А Юрко з часом спустив батьківські маєтки і ледь не пішов з торбами по світу.
Парк, занедбаний по смерті Потоцького, згодом конфіскував цар Микола І та подарував його своїй дружині. “Софіївка” стала називатися “Царицин сад”, аж поки, переходячи від відомства до відомства, не повернула собі стару назву. Але повернімося до самої “Софіївки”. Так вже було заведено у часи, коли вона творилася, що всі на світі речі мають свій прихований зміст, часом легкий натяк, а часом – гучні слова, викарбувані на стелі.
Потоцький хотів створити у своїх володіннях куточок, який мав би в собі по куснику з найкращих у світі місць. Наскільки це йому вдалося, кожен мусить вирішити сам. Розповідати свої враження після “Софіївки” докладно – означає нав’язувати кут зору, під яким слід дивитися на шедеври, зібрані у парку. А це не добре, бо в цьому місці кожен мусить знайти собі свою “Софіївку”, яка назавжди викарбується у серці.
вівторок, 11 січня 2011 р.
Надія Воловодівська про продовольчі проблеми
Padaje vartis't' valjuty. Kaz'ut', szczo osnovna masa jiji piszla na spekuljaciju produktamy. Tomu oczikujet'sja rizke pidnjattja cin na produkty. Bratky hoczut' zaprovadyty kartky na deszevi produkty. Ale ci PeTeUsznyky, zdajet'sja, zajnjalys' ne tym, szczo treba. Bo haj by poczaly rehuljuvaty vyroszczuvannja sil'hospproduktiv zhidno z potrebamy ukrajins’koho ljudu j eksportu. I szcze z' pryjide masa ljudej na futbol. Jih tez' treba bude nahoduvaty. A poky szczo osnaszczujut' miliciju novymy avtomobiljamy, bo to, bacz, bude kolys' treba. Aby naspravdi bula taka potreba, koly jih budemo vyhonyty.
Діалог на тему про львівське нефінансування
O.P. Czytav v hazeti "GPU", szczo bratky ne zaplatyly b'judzhentykam Lvova pered novym rokom. Sadovyj podav na sud, ale bezrezultatno. Tomu, kazhe, vulyci j ne prybrani, bo nema czym platyty. A svitlo, inszi posluhy, vse vykonujetsja v borh.
N.V. Toj mer tak hovoryt', aby szczos' skazaty, bo tym prybyral'nykam kolys' z'e zaplatjat', ne budut' z'e vidvertaty za neprybyrannja. I za pisok movczat', bo cyfra, jaka zvuczala pro joho zahotivlju, bula velyczezna.
N.V. Toj mer tak hovoryt', aby szczos' skazaty, bo tym prybyral'nykam kolys' z'e zaplatjat', ne budut' z'e vidvertaty za neprybyrannja. I za pisok movczat', bo cyfra, jaka zvuczala pro joho zahotivlju, bula velyczezna.
Підписатися на:
Дописи (Atom)
