Файл з документом можна відкрити тут.
Показ дописів із міткою Львів. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Львів. Показати всі дописи
середа, 21 жовтня 2026 р.
неділя, 24 серпня 2025 р.
Олексій і Надія - листування 1969 р. (з родинної епістолярії)
Файл з докуметром можна відкрити тут.
Мітки:
Вінниця,
Дзигівка,
Львів,
родинна епістолярія
Олексій і Надія - листування 1968 р. (з родинної епістолярії)
Файл з документами можна відкрити тут.
субота, 23 серпня 2025 р.
пʼятниця, 22 серпня 2025 р.
Олексій і Надія - листування 1965 р. (з родинної епістолярії)
Файл з докуметром можна відкрити тут.
Мітки:
Вінниця,
Глибочок,
Львів,
Мала Мочулка,
родинна епістолярія,
Теплик
четвер, 21 серпня 2025 р.
Олексій і Надія - листування 1964 р. (з родинної епістолярії)
Файл з документом можна відкрити тут.
Мітки:
Глибочок,
Львів,
Мала Мочулка,
родинна епістолярія,
Теплик
неділя, 10 серпня 2025 р.
Із щоденникових записів (1981-1993 рр.)
Файл з текстом документу можна відкрити тут.
Мітки:
ІППММ НАНУ,
Львів,
Мала Мочулка,
Теплик
субота, 7 листопада 2020 р.
Подорожчання хліба у Львові
З сьогоднішнього дня разовий хліб (з висівками), що продає "Галицька здоба" у Львові замість 14 гривень коштує 15 гривень. Тобто, подорожчання відбулося на 7, 142857(142857) % (142857 в періоді). Таким чином, наша пенсія автоматично зменшилась на 7, 142857(142857) %. А ще недавно, цей хліб коштував 8,50 гривень. І це в Україні, де безкраї лани дають високі врожаї зернових. Ось вам і наслідки господарювання факторів, які забрали ці лани в оренду!
Мітки:
"Галицька здоба",
Львів,
подорожчання,
Україна,
Хліб з висівками
четвер, 19 листопада 2015 р.
Надія Воловодівська про необхідність запровадження електронного голосування
Tut, v L'vovi dijut'sja jakis' paskudni reczi. Na smitnykah, tak, pid derevom (в районі вул. Перфецького. - О.П.), ljudy poznahodyly zapovmneni b'juletni, des', v inszych miscjach, - pusti. Poky szczo ne czuty ni pojasnen' vid vlady, ni vid tyh, hto jszov na vybory. Des' i naszi zapovneni b'juletni moz'ut' valjatys'. Jak by te pytannja postavyty ruba - pro elektronne holosuvannja? Poky ne bude tak, szczo jak ljudy holosujut', tak i budut' vybrani deputaty, v suspil'stvi ne bude ni doviry do vlady, ni spokoju.
пʼятниця, 11 квітня 2014 р.
Відвідини Малої Мочулки взимку 1994 р. (уривок з щоденника)
14 січня 1994 р., п'ятниця. Дзвонили з дому, щоб їхати колоти свиню. Ніяк не виходить; грошей нема, нога болить, часу мало. Ігор з учорашнього дня на роботі (каже: "Шарага! Чаї розпивають, в'яжуть в робочий час. Така сама контора, як та, де робив раніше"). Позавчора – чорний день, але вчора перепросив, бо був неправий (Ned сказала, що попало з біоритмами, що сам "чорт тобі не брат"). Ми вічно сперечаємось за цю "дурацьку" роботу. Вчора зранку набирав, потім – в БАНС (бо сказали, що роблять до 16-00, але це була неправда, працювали до 20-00; я був до 17-00; сьогодні, справді, пані Л. Крушельницька зробила вихідний). Ввечері пом'янули Надіну маму. Сьогодні знову набирав "уряди"; тільки-що Калиняку дав на вивід "виписи". Позавчора бачив (коротко) М. Г.; вчора розмовляв з Федоруком (вчасно, тому сьогодні зайнявся друком статті). SOROS рухається вкрай повільно (маю на нього "нульову" надію і не маю охоти мучитись); однак, треба продовжувати, як казав генерал солдатам в Гашекових "Пригодах бравого вояка Швейка". Списав 4063-2, почав 4063-3. Набір 4058 припинив.
22 січня 1994 р., субота. Минулої суботи поїхав додому, був там з Юрком до середи. Із станції, замовивши і діставши через 2 год. квитки, дійшов пішки. Погода була гарна, зате в селі болото, а вдома, на подвір'ї – непролазне. А на Поповому ставку все ж двоє чоловіків в ополонках ловили рибу (при плюсовій температурі). Вдома свиню вже закололи (в суботу), помагав Юра, а колов Балібас (його не знаю). Того ж дня була Сірожова Свєта, розкладала в банки м'ясо для "тушонок"; я відсипався; ввечері був Сірожа, думав, що прийде Микола Трачук "тушити", але він, як виявилось, десь застряг на обмиванні двох проведених вже в той день (неділю) "операцій". Ми з Сергієм весь вечір переговорили. Запитав його за диплом. Каже: "А для чого він мені?" Правда, всі іспити здані, залишається захистити дипломну; написав, але стільки багато (90 с.), що керівник, прочитавши, злякався, сказав скоротити, бо це виглядає як дисертація; сказав доробити 2 таблиці і – все. Сергій визнає, що все це "халява" і нікому таке заочне навчання не потрібне. В технікумі – діло друге, там знань набрався. Тепер працює бригадиром (заступником у нього – Микола), "строїть" хату, хлів з гаражем і "всіма удобствами". Там ми з ним пили мамину горілку і закусювали шинкою. Другого дня чекали Миколу, який заявився аж під вечір. Виявляється, закручувати банки можна було й без нього, а не так, як казав Сергій, що ми й зробили разом. Потім лаштували апарат, прийшов Сергій, гріли апарат паяльними лампами. Вся процедура тяглась більше 2-х годин (котел дядька Гріші Мілиного з нержавіючої сталі зварив аргоном Коля у Львові, а Трачук в Мочулці "доварив" головку з приладдям – барометр, термометр; його заповнюють рядами закручених банок з м'ясом, заливають водою, закачують повітрям до 1 атм., гріють, доводячи до 4 атм. і 120ºС, чотирьома лампами, а потім при цих параметрах підтримують 1 год. і далі виключають нагрів, залишаючи остигати). Після того, як ми вимерзлись добре, бо пішов сніг, а потім дощ, посиділи трошки (Микола не пив, бо після вчорашнього слабий), а ми з Сергієм чуть-чуть пили горілки, а більше сперечались за політику. Микола згадав, як в дитинстві, ще в нашій старій хаті, я організував для своїх товаришів бібліотеку з своїх і їхніх книжок. Все було по-справжньому: з записуванням, мінянням і розказуванням змісту книг (часто своїх власних). Активно цю справу підтримував до певного часу Вова Гайдей (де він зараз?). Миколу тоді не покидав смішок або хоча б посмішка. Тепер це солідний лисий чоловік, за якого Сергій говорив, що він все може робити. Сергій в спорі захищає минулу систему, а ми з Миколою йому доводили, що те вже не повернеться і що їх, комуняків, не можна більше до керівництва і на гарматний постріл допускати. Сергій розповідав, як добре "робилось" йому, коли був парторгом (звільненим!). Я йому кажу: "Ну, надивився, хто сидів в райкомі?!" Він погодився, але вважає, що в цілому було краще. Трудно було йому доводити, що якби не самостійність України, то викачали б все з неї, не лишили б і на засів (Микола згоден). Ще трудніше доводити, що треба у виборах участь брати (Сергій – за бойкот) і вибирати достойних людей, і не допустити таких "Почосів", що були і є дотепер. Отакі були спори. Розійшлись мирно. Але під час розмови мама, що не сиділа за столом, не витримала і сказала мені, що в мене здають нерви (я того не помітив). Це, звичайно, не так. Хотілося привернути цих хлопців до української ідеї, збудити їхню самосвідомість, бо ж ці вибори є виборами дальшого поступу України, їхнього ж сільського життя. А попереднього вечора Сергій ще розповів про футбольну Малу Мочулку, яку він очолював. Перед останнім роком його футбольної кар'єри вони вийшли в чверть фіналу обласного футболу, розгромивши жмеринську команду з рахунком 4:1; але потім грали в Тульчині, а ті запросили деяких гравців з вінницької "Ниви", та ще й суддя підсуджував (щораз в їхній атаці спиняв гру), і вони програли – 7:3. Перед тим їх випитували, як це їм вдалося дійти до чвертьфіналу (а виграли ж всі ігри в районі, в тому числі перемогли теплицьку команду; виграли в Гайсині). Я питав, що ж це за команда була, хто її складав. Виявляється, було два склади: слабший і сильніший. Слабший – в основному мочульські (в т. ч. Павло Луценко, "дуже старанний, але вже не такий рухливий, ветеран же!"; "я й сам потім перейшов в активну оборону, бо вже не мав такої швидкості"), а сильніший – включав Сергійових товаришів з різних сіл. Але всі офіційно були в списку команди ("завіреного печаткою"). Коли був відповідальний матч, то Сергій сідав на мотоцикл і всіх звозив в Мочулку; о 18 год. на стадіоні починався матч. Як грали в Теплику, в районному фіналі, то болільників своїх не було, тільки голова к-пу Задорожний і парторг Паламарчук (цей останній ходив попід лінію поля і кричав на підтримку, а теплицькі гонили його звідти). І як не "боліли" теплицькі за своїх, але ті "продули". Задорожний тоді на радощах хлопцям п'янку (в межах можливого) "устроїв", щось там ще їм перепало. А ще грали з київськими "динамівцями"–ветеранами; грали в Мочулці ("техніка у них, звичайно, – вищий клас, цим вони нас і взяли – 7:3"); для села це, звичайно, була подія; кияни автобусом прямо з столиці приїхали (серед них був Сабо, ще хтось – Сергій називав, я забув; обіцяв фотографію дати).
Такі були вечори. У вівторок закручував в банках сало, виймали з Юрком банки з апарату, готувались до поїзду. Вдень було страшне болото. Вичистив курника. В понеділок ще був в Твердохліба; просив діда Дмитра спаяти дріт від електрочайника. Баба Сяня просила за теофідрін (2 пачки ще має): "дам тобі 100 тис., тільки купи" (мабуть цього буде мало; десь 5-6 дол. коштує, а доляр зараз під 36 тис. купонів). Треба буде попитати. Ввечері у вівторок взяв мороз. Спати нормально не міг, бо ж поїзд в 4-47, то вставати треба було о 3 год. (прокинувся остаточно в 2-30). Пішов до Сергія; і хоч ми домовлялись два дні, що вивезе в середу, він лише після другого стуку у вікно відчинив і дуже здивувався, що сьогодні їхати, бо думав, що завтра. По грудках через городи пішов назад; винесли сумки на дорогу навпроти хати покійного Білєцького (його Сонька, бідна, тепер слабує; злазила згори, не попала ногою на щабель, впала і до відра з вугіллям зламала двоє ребер). Сергій скоро приїхав, і незабаром ми були вже на станції. Він ніколи не чекає (і правильно), бо ж треба досипати короткий сон ("встаю в 5-30, вправляюсь коло бичків і свиней і – на «той бік» на «нарад»"). З мамою якось навіть не попрощався по-людському. Вона ці дні виглядала дуже вхлялою. Як приїхав, то здавалось, що вона була сердита, на другий день чи третій зранку, як поралась, то казала, що її трусить. Це перевтома. Я казав, що дурно їхав, бо мама збиралась з Юрком їхати ("думала, ви новосєлє будете робити"), але бачу, що недурно, бо її не вистачало тільки поїздки. ("Я не маю зовсім часу їздити, бо роботи багато", - кажу. Мама починає трохи шуткувати: "Нічого, «робота – не вовк...»". Обібрали ми маму здорово, не мала що й усім сусідам добре дати, бо там же всі розносять одні одним "свіжину"). Приходила до нас баба Маринка (йду з поїзда, вулицею коло них, чую голоси Явдоні і баби Маринки, а не бачу їх, або не вмітив, а вже потім хтось окликає; оглядаюсь – баба Маринка коло хвіртки: "Гальоша, це ти? Я не впізнала!" Так колись і баба Христя, її свекруха, все з лавки під хатою мене малого окликала), розповідала, що помер її брат Микола (мама каже "найменший"), що на "Сєверному" Кавказі; розказувала за Павичового сина, що вербується в Німеччину з сільськими хлопцями; що він "біситься" в селі, після флоту (був на "Сєвері"), йому тут зле (як ішов із станції, то в 3-й від дороги колгоспній хаті бачив на подвір'ї чоловіка, що голосно лаявся, а потім "гепнув" дверима віранди, заходячи в хату – це був Гриців Павичів Міхало, за якого мова). Була ще Фрозя, приносила молока (як завжди; несла, кажуть, на днях мамі свіжину, але хтось сказав, що в неї є своя, то повернулась назад). В Кричковських (а вони дали торбу заробленого на полі цукру мамі) не був через болото, роботу і посиденьки; будуть обіжатись. До речі, мама казала, що десь в кінці грудня помер Александрович ("Едік"), директор школи у Теплику і вчитель астрономії та географії (пам'ятаю цих предметів він практично не викладав, а я їх не знав, особливо боявся астрономії; раз весною, йдучи в школу з Мочулки, по дорозі до Залужжя на ходу вчив, але уроку, здається, так і не було). Тепер Едіка нема. Давно колись загинув його син Женя, попавши на Марківському переїзді під поїзд з мотоциклом (студентом вже був). Якась залузька вчителька математики, випускниця теплицької школи 1979 р., написала хорошу статтю про теплицьких (в основному тих, що й нас вчили) вчителів. На станції того ранку ми зустріли ще одну однокласницю (паралельного класу) Любу Червінчук з Степанівки; з якимось чоловіком, може її, їхала, бачили, аж до Львова. Але вона, привітавшись тоді на Кублічі, мене не впізнала мабуть (розповзлась; а як за нею вболівали мочульські хлопці в гуртожитку!). Поїзд прийшов, як той німецький бронепоїзд на прикордонну станцію в ніч на 22 червня 1941 року; ледве вагон знайшли, бо питалась кондукторша, яка станція, та й підказала. "Нехотя" відкрив двері й наш провідник, бо Юра вже сам взявся відкривати. Вагон був грязний і смердючий. Провідник з провідницею відкрито валялись всю дорогу на полці разом; навіть прибирати не хотіли. Туди як їхав, теж вонючий вагон (2 год. стояв за білетом на місце біля туалету). Це такий сімферопольський поїзд та ще й із львівською бригадою (як їхав додому, то кондуктори плутали станції: "а ми не з тої лінії"). У Львові нас зустрів Ігор, і вдома ми були ще раніше, ніж повернулась з роботи Надя. Ввечері з задоволенням відмивали себе від бруду залізничного обслуговування. На жаль, не вдалося з'їздити до Надіного тата (через відомі обставини). Був два рази Юра, на колядки і щедрівки; мив йому там підлогу (але на другий раз знову вона була в болоті). Взяв ІІІ том Грушевського. На другий день, в четвер, був зранку знову на комп'ютері: все входило в старе русло. Набирав тексти, думав над SOROS'ом, додруковував бершадську статтю. Вчора був в Дашкевців, розмовляв з Мироном Капралем (сиділи на комп'ютері, де я йому нічого не допоміг; здав йому статтю, потім по дорозі в своїх справах зайшли на Франка в кафе, пили чай з пончиками). Дали 130 тис. авансу. Потім прийшов М. Г. (в рукоп. від. НБ ЛДУ), віддав йому набране, передав кусок сала з дому (Надя пожаліла більше), а потім ще й його 130 тис. Ходили в пиріжкову знову на той чай (його рахунок), розмовляли про земські уряди. Він потім пішов назад в б-ку ун-ту, а я в БАНС, де трохи списав документа (працюють через економію світла до 18 год.; до речі, і трамвайні зупинки деякі повідміняли, щоб швидше їздити через цю економію), а далі до 19-30 був в б-ці ун-ту, де списував літ. з ЛЖСРус-40 рік. Сьогодні знов – комп'ютер в ін-ті, рукописи в БАНС. Написав мамі. Ігор постійно майструє; повитягував, а тепер вставляє, двері в кімнатах і ще одні двері на коридор. Надя повеселіла, що появились харчі, але лиш попервах; тепер вже буває і знервована (це як теж перетрудиться). На роботі тихо ці 2 дні; був Міщенко – проситься в відпустку; заскакував Пороховський – треба на себе (нашу статтю з ним) писати рецензію; павою ходить Волошин – сказав їй хоч літературу з "ребристої" теми набирати; задачу не тягне; як завжди натхненно працює Кунець (переживає, щоб тактовно були уладжені його фінансові справи, бо його хоче підключити до теми Швець; то він не проти, щоб з нього зняти бюджету; але цього робити не буду). Бершадську статтю виводив (з причудами) в Калиняка. Читаю О. Пріцака "Шевченко – пророк".
22 січня 1994 р., субота. Минулої суботи поїхав додому, був там з Юрком до середи. Із станції, замовивши і діставши через 2 год. квитки, дійшов пішки. Погода була гарна, зате в селі болото, а вдома, на подвір'ї – непролазне. А на Поповому ставку все ж двоє чоловіків в ополонках ловили рибу (при плюсовій температурі). Вдома свиню вже закололи (в суботу), помагав Юра, а колов Балібас (його не знаю). Того ж дня була Сірожова Свєта, розкладала в банки м'ясо для "тушонок"; я відсипався; ввечері був Сірожа, думав, що прийде Микола Трачук "тушити", але він, як виявилось, десь застряг на обмиванні двох проведених вже в той день (неділю) "операцій". Ми з Сергієм весь вечір переговорили. Запитав його за диплом. Каже: "А для чого він мені?" Правда, всі іспити здані, залишається захистити дипломну; написав, але стільки багато (90 с.), що керівник, прочитавши, злякався, сказав скоротити, бо це виглядає як дисертація; сказав доробити 2 таблиці і – все. Сергій визнає, що все це "халява" і нікому таке заочне навчання не потрібне. В технікумі – діло друге, там знань набрався. Тепер працює бригадиром (заступником у нього – Микола), "строїть" хату, хлів з гаражем і "всіма удобствами". Там ми з ним пили мамину горілку і закусювали шинкою. Другого дня чекали Миколу, який заявився аж під вечір. Виявляється, закручувати банки можна було й без нього, а не так, як казав Сергій, що ми й зробили разом. Потім лаштували апарат, прийшов Сергій, гріли апарат паяльними лампами. Вся процедура тяглась більше 2-х годин (котел дядька Гріші Мілиного з нержавіючої сталі зварив аргоном Коля у Львові, а Трачук в Мочулці "доварив" головку з приладдям – барометр, термометр; його заповнюють рядами закручених банок з м'ясом, заливають водою, закачують повітрям до 1 атм., гріють, доводячи до 4 атм. і 120ºС, чотирьома лампами, а потім при цих параметрах підтримують 1 год. і далі виключають нагрів, залишаючи остигати). Після того, як ми вимерзлись добре, бо пішов сніг, а потім дощ, посиділи трошки (Микола не пив, бо після вчорашнього слабий), а ми з Сергієм чуть-чуть пили горілки, а більше сперечались за політику. Микола згадав, як в дитинстві, ще в нашій старій хаті, я організував для своїх товаришів бібліотеку з своїх і їхніх книжок. Все було по-справжньому: з записуванням, мінянням і розказуванням змісту книг (часто своїх власних). Активно цю справу підтримував до певного часу Вова Гайдей (де він зараз?). Миколу тоді не покидав смішок або хоча б посмішка. Тепер це солідний лисий чоловік, за якого Сергій говорив, що він все може робити. Сергій в спорі захищає минулу систему, а ми з Миколою йому доводили, що те вже не повернеться і що їх, комуняків, не можна більше до керівництва і на гарматний постріл допускати. Сергій розповідав, як добре "робилось" йому, коли був парторгом (звільненим!). Я йому кажу: "Ну, надивився, хто сидів в райкомі?!" Він погодився, але вважає, що в цілому було краще. Трудно було йому доводити, що якби не самостійність України, то викачали б все з неї, не лишили б і на засів (Микола згоден). Ще трудніше доводити, що треба у виборах участь брати (Сергій – за бойкот) і вибирати достойних людей, і не допустити таких "Почосів", що були і є дотепер. Отакі були спори. Розійшлись мирно. Але під час розмови мама, що не сиділа за столом, не витримала і сказала мені, що в мене здають нерви (я того не помітив). Це, звичайно, не так. Хотілося привернути цих хлопців до української ідеї, збудити їхню самосвідомість, бо ж ці вибори є виборами дальшого поступу України, їхнього ж сільського життя. А попереднього вечора Сергій ще розповів про футбольну Малу Мочулку, яку він очолював. Перед останнім роком його футбольної кар'єри вони вийшли в чверть фіналу обласного футболу, розгромивши жмеринську команду з рахунком 4:1; але потім грали в Тульчині, а ті запросили деяких гравців з вінницької "Ниви", та ще й суддя підсуджував (щораз в їхній атаці спиняв гру), і вони програли – 7:3. Перед тим їх випитували, як це їм вдалося дійти до чвертьфіналу (а виграли ж всі ігри в районі, в тому числі перемогли теплицьку команду; виграли в Гайсині). Я питав, що ж це за команда була, хто її складав. Виявляється, було два склади: слабший і сильніший. Слабший – в основному мочульські (в т. ч. Павло Луценко, "дуже старанний, але вже не такий рухливий, ветеран же!"; "я й сам потім перейшов в активну оборону, бо вже не мав такої швидкості"), а сильніший – включав Сергійових товаришів з різних сіл. Але всі офіційно були в списку команди ("завіреного печаткою"). Коли був відповідальний матч, то Сергій сідав на мотоцикл і всіх звозив в Мочулку; о 18 год. на стадіоні починався матч. Як грали в Теплику, в районному фіналі, то болільників своїх не було, тільки голова к-пу Задорожний і парторг Паламарчук (цей останній ходив попід лінію поля і кричав на підтримку, а теплицькі гонили його звідти). І як не "боліли" теплицькі за своїх, але ті "продули". Задорожний тоді на радощах хлопцям п'янку (в межах можливого) "устроїв", щось там ще їм перепало. А ще грали з київськими "динамівцями"–ветеранами; грали в Мочулці ("техніка у них, звичайно, – вищий клас, цим вони нас і взяли – 7:3"); для села це, звичайно, була подія; кияни автобусом прямо з столиці приїхали (серед них був Сабо, ще хтось – Сергій називав, я забув; обіцяв фотографію дати).
На світлині ветерани київського "Динамо" з тренерем Йожефом Сабо і маломочульська (насправді, з різних сіл) футбольна команда на чолі з її капітаном Сергієм Пшеничним (5-й з правого боку)
Такі були вечори. У вівторок закручував в банках сало, виймали з Юрком банки з апарату, готувались до поїзду. Вдень було страшне болото. Вичистив курника. В понеділок ще був в Твердохліба; просив діда Дмитра спаяти дріт від електрочайника. Баба Сяня просила за теофідрін (2 пачки ще має): "дам тобі 100 тис., тільки купи" (мабуть цього буде мало; десь 5-6 дол. коштує, а доляр зараз під 36 тис. купонів). Треба буде попитати. Ввечері у вівторок взяв мороз. Спати нормально не міг, бо ж поїзд в 4-47, то вставати треба було о 3 год. (прокинувся остаточно в 2-30). Пішов до Сергія; і хоч ми домовлялись два дні, що вивезе в середу, він лише після другого стуку у вікно відчинив і дуже здивувався, що сьогодні їхати, бо думав, що завтра. По грудках через городи пішов назад; винесли сумки на дорогу навпроти хати покійного Білєцького (його Сонька, бідна, тепер слабує; злазила згори, не попала ногою на щабель, впала і до відра з вугіллям зламала двоє ребер). Сергій скоро приїхав, і незабаром ми були вже на станції. Він ніколи не чекає (і правильно), бо ж треба досипати короткий сон ("встаю в 5-30, вправляюсь коло бичків і свиней і – на «той бік» на «нарад»"). З мамою якось навіть не попрощався по-людському. Вона ці дні виглядала дуже вхлялою. Як приїхав, то здавалось, що вона була сердита, на другий день чи третій зранку, як поралась, то казала, що її трусить. Це перевтома. Я казав, що дурно їхав, бо мама збиралась з Юрком їхати ("думала, ви новосєлє будете робити"), але бачу, що недурно, бо її не вистачало тільки поїздки. ("Я не маю зовсім часу їздити, бо роботи багато", - кажу. Мама починає трохи шуткувати: "Нічого, «робота – не вовк...»". Обібрали ми маму здорово, не мала що й усім сусідам добре дати, бо там же всі розносять одні одним "свіжину"). Приходила до нас баба Маринка (йду з поїзда, вулицею коло них, чую голоси Явдоні і баби Маринки, а не бачу їх, або не вмітив, а вже потім хтось окликає; оглядаюсь – баба Маринка коло хвіртки: "Гальоша, це ти? Я не впізнала!" Так колись і баба Христя, її свекруха, все з лавки під хатою мене малого окликала), розповідала, що помер її брат Микола (мама каже "найменший"), що на "Сєверному" Кавказі; розказувала за Павичового сина, що вербується в Німеччину з сільськими хлопцями; що він "біситься" в селі, після флоту (був на "Сєвері"), йому тут зле (як ішов із станції, то в 3-й від дороги колгоспній хаті бачив на подвір'ї чоловіка, що голосно лаявся, а потім "гепнув" дверима віранди, заходячи в хату – це був Гриців Павичів Міхало, за якого мова). Була ще Фрозя, приносила молока (як завжди; несла, кажуть, на днях мамі свіжину, але хтось сказав, що в неї є своя, то повернулась назад). В Кричковських (а вони дали торбу заробленого на полі цукру мамі) не був через болото, роботу і посиденьки; будуть обіжатись. До речі, мама казала, що десь в кінці грудня помер Александрович ("Едік"), директор школи у Теплику і вчитель астрономії та географії (пам'ятаю цих предметів він практично не викладав, а я їх не знав, особливо боявся астрономії; раз весною, йдучи в школу з Мочулки, по дорозі до Залужжя на ходу вчив, але уроку, здається, так і не було). Тепер Едіка нема. Давно колись загинув його син Женя, попавши на Марківському переїзді під поїзд з мотоциклом (студентом вже був). Якась залузька вчителька математики, випускниця теплицької школи 1979 р., написала хорошу статтю про теплицьких (в основному тих, що й нас вчили) вчителів. На станції того ранку ми зустріли ще одну однокласницю (паралельного класу) Любу Червінчук з Степанівки; з якимось чоловіком, може її, їхала, бачили, аж до Львова. Але вона, привітавшись тоді на Кублічі, мене не впізнала мабуть (розповзлась; а як за нею вболівали мочульські хлопці в гуртожитку!). Поїзд прийшов, як той німецький бронепоїзд на прикордонну станцію в ніч на 22 червня 1941 року; ледве вагон знайшли, бо питалась кондукторша, яка станція, та й підказала. "Нехотя" відкрив двері й наш провідник, бо Юра вже сам взявся відкривати. Вагон був грязний і смердючий. Провідник з провідницею відкрито валялись всю дорогу на полці разом; навіть прибирати не хотіли. Туди як їхав, теж вонючий вагон (2 год. стояв за білетом на місце біля туалету). Це такий сімферопольський поїзд та ще й із львівською бригадою (як їхав додому, то кондуктори плутали станції: "а ми не з тої лінії"). У Львові нас зустрів Ігор, і вдома ми були ще раніше, ніж повернулась з роботи Надя. Ввечері з задоволенням відмивали себе від бруду залізничного обслуговування. На жаль, не вдалося з'їздити до Надіного тата (через відомі обставини). Був два рази Юра, на колядки і щедрівки; мив йому там підлогу (але на другий раз знову вона була в болоті). Взяв ІІІ том Грушевського. На другий день, в четвер, був зранку знову на комп'ютері: все входило в старе русло. Набирав тексти, думав над SOROS'ом, додруковував бершадську статтю. Вчора був в Дашкевців, розмовляв з Мироном Капралем (сиділи на комп'ютері, де я йому нічого не допоміг; здав йому статтю, потім по дорозі в своїх справах зайшли на Франка в кафе, пили чай з пончиками). Дали 130 тис. авансу. Потім прийшов М. Г. (в рукоп. від. НБ ЛДУ), віддав йому набране, передав кусок сала з дому (Надя пожаліла більше), а потім ще й його 130 тис. Ходили в пиріжкову знову на той чай (його рахунок), розмовляли про земські уряди. Він потім пішов назад в б-ку ун-ту, а я в БАНС, де трохи списав документа (працюють через економію світла до 18 год.; до речі, і трамвайні зупинки деякі повідміняли, щоб швидше їздити через цю економію), а далі до 19-30 був в б-ці ун-ту, де списував літ. з ЛЖСРус-40 рік. Сьогодні знов – комп'ютер в ін-ті, рукописи в БАНС. Написав мамі. Ігор постійно майструє; повитягував, а тепер вставляє, двері в кімнатах і ще одні двері на коридор. Надя повеселіла, що появились харчі, але лиш попервах; тепер вже буває і знервована (це як теж перетрудиться). На роботі тихо ці 2 дні; був Міщенко – проситься в відпустку; заскакував Пороховський – треба на себе (нашу статтю з ним) писати рецензію; павою ходить Волошин – сказав їй хоч літературу з "ребристої" теми набирати; задачу не тягне; як завжди натхненно працює Кунець (переживає, щоб тактовно були уладжені його фінансові справи, бо його хоче підключити до теми Швець; то він не проти, щоб з нього зняти бюджету; але цього робити не буду). Бершадську статтю виводив (з причудами) в Калиняка. Читаю О. Пріцака "Шевченко – пророк".
Мітки:
"Динамо" (Київ),
Львів,
Мала Мочулка,
Сергій Пшеничний
субота, 23 червня 2012 р.
Ще про маршрутку на Збиранку
N.V.: Na cej raz na Zbyranku jihalos'
i tudy i nazad normal'no. Toj dzvinok taky dav pozytyv, bo szofer skazav, szczo jak budem z'alitys', to vony vzahali perestanut' jizdyty za cym marszrutom. Ja na ce nijak ne proreahuvala, bo vony ne holovni. A nazad tez' bulo jihaty dobre, navit' sydila. Ale ne vse taka rozkisz. Zazvyczaj marszrutka na Zbyranku zabyta, jak boczka z oseledcjamy. Neszczodavno, jakymos' czudom do Pidholoskivskoho cvyntarja poneslo anhlijskych faniv. Tym avtobusykom, jakyj buv vszczent zabytyj. To vony duz'e dyvuvalys': jak tak moz'na jizdyty i vozyty ljudej.
O.P.: Teper pro Lviv ta zbyrans'ku marszrutku lunatyme slava na vsju Velykobrytaniju, a to j Evropu.
O.P.: Teper pro Lviv ta zbyrans'ku marszrutku lunatyme slava na vsju Velykobrytaniju, a to j Evropu.
субота, 26 травня 2012 р.
Надія Воловодівська про сваволю влади на львівському ринку "Привокзальний"
Zranku hodyla na bazar, toj, szczo Pryvokzal'nyj. Misceva vlada vyriszyla vyphaty z n'oho dribnyh prodavciv i honyt' jih z vsjakoho miscja. Na tomu bazari vz'e majz'e vse zajnjato prodavcjamy odjahu i vsjakoho promyslovoho tovaru. Nahnaly povno jakyhos' ljudej v czornomu odjazi, niby tam maje buty Bog zna jakyj zloczyn. I kolotyly ljudom. Ale ja taky kupyla syru, szcze tam jakyhos' produktiv u temnyh zakamarkah rynku Pryvokzal'nyj.
четвер, 9 червня 2011 р.
Надія Воловодівська про львівський центральний дискомфорт
Bula v misti (Львові.- О.П.). Take pohane vraz'ennja pro centr mista, szczo zaval. Vse zastavlene avtomobiljamy - i trotuary i projizz'a czastyna. Ce za rik maje buty futbol. Jak i na toj czas bude takyj bardak na dorohah, to do stadionu malo hto doberet'sja. Jak dodaty do vs'oho hrubist' i hamovytist' tyh, hto za rulem, to vraz'ennja vid pobutu v misti bude dlja bolil'nykiv take, jake i v nas zaraz.
середа, 11 травня 2011 р.
Надія Воловодівська про бойовий характер львівських хлопців
Htos' iz l'viv'jan dyvyvsja moskovs'ki novyny, to kazav, szczo l'vivjan pokazaly bandytamy. Meni zdavalos', szcze jak ja til'ky pryjihala sjudy (до Львова. - О.П.), szczo miscevi hlopci ohoczi pobytys'. To tym moskaljam, jakby jih ne boronyv 'Berkut' i milicija, nadavly b po zav'jazku. Lvivskyj holova obizvav tyh moskaliv neofaszystamy. Ta bijka bula na Pahorbi Slavy i na Marsovony poli. A v misti bulo tyho i spokijno.
четвер, 3 лютого 2011 р.
Юрко БАНЗАЙ: МИНУВШИНА (Ностальгія: 80-ті роки)
Зрадлива привабливіть нових житлових масивів
Не буду приховувати: коли 80-ті починалися, я ходив під стіл пішки і казав до кота: “Вуйку, посуньтеся”. Більшість подій усе ж залишилися в пам’яті у формі асоціацій, які постають чітко, мов ці літери на папері, але варто лише до них звернутися.
Це був час, напевне, цікавіший від того, у якому живемо ми з вами нинькай. Генсеки (та інтриги, які їх оточували), що мов гриби після дощу мінялися після смерті дідуся Льоні Брєжнєва, великого шанувальника французьких поцілунків, переважно публічних і з особами чоловічої статі, по приході “міченого”, а потім по Чорнобильській трагедії відійшли на другі, треті, а то й четверті плани.
Це були часи, коли до баби Теклі, Царство їй Небесне, що жила у рідній Вінниччині, їхалося з великецькими торбеґами, у яких везли сіль, просо, соду, мило, пральний порошок, сірники, цвяхи, ба, навіть олію, бо чесним шляхом увесь цей надзвичайно потрібний пожиток у селах “дістати” було практично неможливо. Це були часи, коли слова відомої тоді пісні “...Я хочу мила, щоб ти це знала...” чулися із наголосом на слові “мило”.
З іншого боку, розквіт споживчої та й кооперації взагалі дозволяв людям отримати товар із давно забутим нині словом “дефіцитний”.
Чудово пам’ятаю, як на соняшникове або гарбузове насіння, грецькі горіхи, якими багатий бабин край, міняли японські куртки, їхні ж безінерційні котушки для спінінга, китайські тенісні ракетки, мешти, французькі парфуми, нові німецькі аудіо- касети (страшний дефіцит, але про це – згодом), дешевенькі радіоприймачі (транзистори) того ж японського виробництва та купу інших потрібних і не дуже речей.
А ще це був час агресивного розростання нового тоді Сихівського житлового масиву. Тоді на Сихів можна було добратися лише двома транспортами: тролейбусом по Зеленій до сихівського мосту, а там – пішки, або автобусом до Стрийської, а там, знову ж таки, пішки. Обидва методи означали півтора–двогодинне добирання у страшній спеці і всепоглинаючому запасі людського робітничого поту.
Не буду оповідати особливості сихівського містобудування, аби не ятрити людських ран, які загоюються лише після переїзду в нормальне житло.
Це були часи, коли почали потихеньку з’являтися болгарські вінілові плити з модними виконавцями – СС Catch, Sandra’ою та Sabrina’ою. Володарі цих лонґполеїв володіли найконвертованішою у світі валютою. Ці плити можна було в будь-який момент продати принаймні за ті гроші, які за них заплатили. Це був розквіт Metallica, Iron Maiden, Helloween, пізніше почали з’являтися такі наші виконавці, як “Брати Гадюкіни”, “Воплі Відоплясова”, десь там тихенько пізнавали тонкощі музики зазбручанська бардиха Марійка Бурмака та Тарасьо Чубай. Запорошена касета з “Братами Гадюкіними”, де на підспівках працювала ще й сестричка Віка, ходила по рукам і копіювалася, копіювалася, копіювалася...
Брат мій, Ігорко, вчився тоді в Політехнічному інституті, а разом із ним на потоці вчилися також представники дружнього Непалу. Останні, для комфортного життя в Совіцькому Союзі, притарґували зи собою торби, спеціально підготовані для приємного спілкування з дикими мешканцями якоїсь Океанії.
У тих торбах було все, що для цього спілкування потрібне: кольорові пластикові брелки, що витримували тягар ваших ключів протягом (у кращому випадку) двох тижнів; дешеві калькулятори на сонячних батареях; китайські олівці, що потрафили писати спеціальними стержнями, діаметром 0,5 міліметра; такі ж китайські ручки, але зи “золотими” перами; ті ж аудіокасети, що розліталися вмить; американські цигарки; турецькі джинси Dixan та купу іншого непотребу.
Оте все він регулярно приносив додому, ризикуючи заробити собі трохи грошенят на нові мешти і потрапити в міліцію за звинуваченням у тому, що він – “фарцовщик”. Це хитре слово довго переймало мій дитячий розум, аж поки одного разу я не потрапив на Краківський базар, де, як відомо, тоді можна було купити перфектну річ – жуйки. Donald, Turbo, Tip-Tip, Cin-Cin та ще кільканадцять назв, які в голові вашого покірного слуги стільки часу не зберігаються. Там мені й пояснили, що бабць, які торгують цими прекрасними речами, й називають фарцовщиками.
А ще дуже добре згадуються мені татові заробки за статті, опубліковані в іноземних наукових журналах. Замість американських чи інших грошенят йому давали папірці, які мама називала чеками.
Ці чеки можна було отоварити у таких спеціальних магазинах, як “Бєрьозка”. Там можна було купити безліч усяких потрібних речей, які, зазвичай, можна було отримати, записуючись на довжелецьку чергу. Там і купили гордість родини, пральну машину “Лыбидь”, яка значно спрощувала побут і презентувалася всім більш-менш порядним гостям.
А потім з’явилася далека родина: вуйко Анджей із Томашува Любельського. Він їздив до Совітів на закупи, а придбаний крам вигідно продавав на ринках братньої Польщі. Звідсіля везлося майже все, що мало принаймні мінімальну цінність: праски, електромлинки на каву, цвяхи, електробритви, кеди, білизна і ще великецька купа всього. Натомість сюди везли дешеву турецьку косметику, жуйки, махрові рушники, той же турецький одяг і аудіокасети. Останні були краєм мрій у кожної людини, яка правдами чи неправдами купила собі касетний магнітофон.
Щасливий власник блоку (10 шт.) касет мав усі шанси нарватися на неймовірну заздрість знайомих або й на цілком серйозні наміри цілком серйозних бандитів.
Наприкінці 80-х мені пощастило потрапити до Польщі. Так сталося, що я ходив на спортивну секцію і випадково потрапив до складу групи, що їхала “на змагання”. Під виглядом тих змагань у ті часи діти масово їхали на польські ринки, аби вигідно збувати заготовлений батьками крам. Як зара пам’ятаю, що в той час “добре йшли” кеди, шкіряні м’ячі, радянські електронні ігри, типу “Ну, пагаді!”, “Вєсьолий повар!” і, звичайно ж, горілка. З відомих причин, ми не стали татові казати, що син їде на гендель, а скористалися відомою версією про “змагання”.
Відразу скажу, що я більше проїздив, аніж заробив, але привіз звідтіля незабутні враження. Навіть нині мені бракує слів, щоби передати мій шок! Коли малий хлопака дивився на яскраву вітрину продуктового магазину, де без проблем можна було купити будь-що – від лососевої ікри до маринованих печеричок, – перед очима стояли холодильники сихівського торгового центру “Іскра” з фігурно викладеними банками морської капусти.
Не буду приховувати: коли 80-ті починалися, я ходив під стіл пішки і казав до кота: “Вуйку, посуньтеся”. Більшість подій усе ж залишилися в пам’яті у формі асоціацій, які постають чітко, мов ці літери на папері, але варто лише до них звернутися.
Це був час, напевне, цікавіший від того, у якому живемо ми з вами нинькай. Генсеки (та інтриги, які їх оточували), що мов гриби після дощу мінялися після смерті дідуся Льоні Брєжнєва, великого шанувальника французьких поцілунків, переважно публічних і з особами чоловічої статі, по приході “міченого”, а потім по Чорнобильській трагедії відійшли на другі, треті, а то й четверті плани.
Це були часи, коли до баби Теклі, Царство їй Небесне, що жила у рідній Вінниччині, їхалося з великецькими торбеґами, у яких везли сіль, просо, соду, мило, пральний порошок, сірники, цвяхи, ба, навіть олію, бо чесним шляхом увесь цей надзвичайно потрібний пожиток у селах “дістати” було практично неможливо. Це були часи, коли слова відомої тоді пісні “...Я хочу мила, щоб ти це знала...” чулися із наголосом на слові “мило”.
З іншого боку, розквіт споживчої та й кооперації взагалі дозволяв людям отримати товар із давно забутим нині словом “дефіцитний”.
Чудово пам’ятаю, як на соняшникове або гарбузове насіння, грецькі горіхи, якими багатий бабин край, міняли японські куртки, їхні ж безінерційні котушки для спінінга, китайські тенісні ракетки, мешти, французькі парфуми, нові німецькі аудіо- касети (страшний дефіцит, але про це – згодом), дешевенькі радіоприймачі (транзистори) того ж японського виробництва та купу інших потрібних і не дуже речей.
А ще це був час агресивного розростання нового тоді Сихівського житлового масиву. Тоді на Сихів можна було добратися лише двома транспортами: тролейбусом по Зеленій до сихівського мосту, а там – пішки, або автобусом до Стрийської, а там, знову ж таки, пішки. Обидва методи означали півтора–двогодинне добирання у страшній спеці і всепоглинаючому запасі людського робітничого поту.
Не буду оповідати особливості сихівського містобудування, аби не ятрити людських ран, які загоюються лише після переїзду в нормальне житло.
Це були часи, коли почали потихеньку з’являтися болгарські вінілові плити з модними виконавцями – СС Catch, Sandra’ою та Sabrina’ою. Володарі цих лонґполеїв володіли найконвертованішою у світі валютою. Ці плити можна було в будь-який момент продати принаймні за ті гроші, які за них заплатили. Це був розквіт Metallica, Iron Maiden, Helloween, пізніше почали з’являтися такі наші виконавці, як “Брати Гадюкіни”, “Воплі Відоплясова”, десь там тихенько пізнавали тонкощі музики зазбручанська бардиха Марійка Бурмака та Тарасьо Чубай. Запорошена касета з “Братами Гадюкіними”, де на підспівках працювала ще й сестричка Віка, ходила по рукам і копіювалася, копіювалася, копіювалася...
Брат мій, Ігорко, вчився тоді в Політехнічному інституті, а разом із ним на потоці вчилися також представники дружнього Непалу. Останні, для комфортного життя в Совіцькому Союзі, притарґували зи собою торби, спеціально підготовані для приємного спілкування з дикими мешканцями якоїсь Океанії.
У тих торбах було все, що для цього спілкування потрібне: кольорові пластикові брелки, що витримували тягар ваших ключів протягом (у кращому випадку) двох тижнів; дешеві калькулятори на сонячних батареях; китайські олівці, що потрафили писати спеціальними стержнями, діаметром 0,5 міліметра; такі ж китайські ручки, але зи “золотими” перами; ті ж аудіокасети, що розліталися вмить; американські цигарки; турецькі джинси Dixan та купу іншого непотребу.
Оте все він регулярно приносив додому, ризикуючи заробити собі трохи грошенят на нові мешти і потрапити в міліцію за звинуваченням у тому, що він – “фарцовщик”. Це хитре слово довго переймало мій дитячий розум, аж поки одного разу я не потрапив на Краківський базар, де, як відомо, тоді можна було купити перфектну річ – жуйки. Donald, Turbo, Tip-Tip, Cin-Cin та ще кільканадцять назв, які в голові вашого покірного слуги стільки часу не зберігаються. Там мені й пояснили, що бабць, які торгують цими прекрасними речами, й називають фарцовщиками.
А ще дуже добре згадуються мені татові заробки за статті, опубліковані в іноземних наукових журналах. Замість американських чи інших грошенят йому давали папірці, які мама називала чеками.
Ці чеки можна було отоварити у таких спеціальних магазинах, як “Бєрьозка”. Там можна було купити безліч усяких потрібних речей, які, зазвичай, можна було отримати, записуючись на довжелецьку чергу. Там і купили гордість родини, пральну машину “Лыбидь”, яка значно спрощувала побут і презентувалася всім більш-менш порядним гостям.
А потім з’явилася далека родина: вуйко Анджей із Томашува Любельського. Він їздив до Совітів на закупи, а придбаний крам вигідно продавав на ринках братньої Польщі. Звідсіля везлося майже все, що мало принаймні мінімальну цінність: праски, електромлинки на каву, цвяхи, електробритви, кеди, білизна і ще великецька купа всього. Натомість сюди везли дешеву турецьку косметику, жуйки, махрові рушники, той же турецький одяг і аудіокасети. Останні були краєм мрій у кожної людини, яка правдами чи неправдами купила собі касетний магнітофон.
Щасливий власник блоку (10 шт.) касет мав усі шанси нарватися на неймовірну заздрість знайомих або й на цілком серйозні наміри цілком серйозних бандитів.
Наприкінці 80-х мені пощастило потрапити до Польщі. Так сталося, що я ходив на спортивну секцію і випадково потрапив до складу групи, що їхала “на змагання”. Під виглядом тих змагань у ті часи діти масово їхали на польські ринки, аби вигідно збувати заготовлений батьками крам. Як зара пам’ятаю, що в той час “добре йшли” кеди, шкіряні м’ячі, радянські електронні ігри, типу “Ну, пагаді!”, “Вєсьолий повар!” і, звичайно ж, горілка. З відомих причин, ми не стали татові казати, що син їде на гендель, а скористалися відомою версією про “змагання”.
Відразу скажу, що я більше проїздив, аніж заробив, але привіз звідтіля незабутні враження. Навіть нині мені бракує слів, щоби передати мій шок! Коли малий хлопака дивився на яскраву вітрину продуктового магазину, де без проблем можна було купити будь-що – від лососевої ікри до маринованих печеричок, – перед очима стояли холодильники сихівського торгового центру “Іскра” з фігурно викладеними банками морської капусти.
Мітки:
Вінниччина,
Львів,
Польща,
Сихів,
спогади
Підписатися на:
Дописи (Atom)
