Антін Крушельницький про Володимира Гнатюка

Антін Крушельницький

Поклін. Памяти Володимира Гнатюка 

Памяти великого ідеаліста міг би я назвати свою згадку про людину, яка в свойому часі відограла дуже велику ролю в характері орґанізатора наукового й письменського життя на Галицькій Землі, в останніх літах була вже тільки спомином великих днів творчості Івана Франка й проф<есора> Михайла Грушевського на терені Наукового тов<ариства> ім<ені> Шевченка та Української Видавничої Спілки і звязаного з ними “Літ<ературно>—Наук<ового> Вістника” в першому його десятилітті.

Володимира Гнатюка затямив я ще із станіславівської ґімназії, як молодший його товариш, але познайомилися ми тільки-йно у Львові, коли я замешкав у нього враз із покійним Михайлом Крушельницьким у 1898 р.

У тому ж 1898 р. пок<ійний> Володимир Михайлович (Гнатюк залюбки звертався до своїх знайомих на цей придніпрянський лад і любив, щоб його так кликали), отож кажу: у 1898 р. Гнатюк розвинув серед студенської молоді й поступового громадянства чималу акцію в справі 25-ліття письменської творчости Ів<ана> Франка, і можна сміливо сказати, що майже вся праця звязана з ювілейним святом Франка, з “привітом” з нагоди ювілейю й з виданням збірки “Мій Ізмарагд” обєднувалася коло особи пок<ійного> Володимира Михайловича.

У звязку з уладженням цього ювілею довелося покійному відчути, за яку-то непопулярну під той час працю він узявся. Шкільна Рада перенесла його із львівської до самбірської ґімназії.

Тоді-то запропонував Гнатюкові проф<есор> Грушевський, щоб він залишив урядову службу й перейшов до Наукового Тов<ариства> ім<ені> Шевченка на працю в характері секретаря. Хоч матеріяльні умовини праці в Науковому Товаристві були дуже слабонькі навіть у порівнянні з початковою службою в ґімназіях, Володимир Михайлович не задумувався ані хвилини. Зрезиґнував з учительської посади й звязав свою долю-недолю з Науковим Товариством ім<ені> Т<араса> Шевченка у Львові. “Недолю” — кажу, бо незабаром він запав на грудну недугу, і все його дальше життя, звязане й узалежнене від безупинної наукової, редакторської й коректорської праці, (яка давала сяку-таку змогу прожитку йому й родині), минуло йому між ліжком при читанні, редаґуванні, кореґуванні... Подивляти треба життєву енерґію цієї людини, яка ні на хвилину не залишала праці, хоч усе життя минуло їй на важкому змаганні з недугою. Це один з дуже небагатьох прикладів із нашого життя, чого може досягти людина силою своєї незламної волі.

Перехід на службу до Наукового Тов<ариства> ім<ені> Шевченка, на становище його секретаря, зробив відразу Гнатюка центральною постаттю в цьому огнищі так дуже оживленого в 1900‑х рр. наукового й письменського руху. В Товаристві пок<ійний> Володимир Михайлович, побіч секретарських чинностей і звязаної з ними дуже широкої орґанізаторської переписки, взяв майже виключно на свої плечі один відділ праці: Етноґрафічний Збірник (у немалій мірі Етнольоґічні матеріяли). Треба подивляти, скільки завзяття він вложив у справу придбання фольклорних матеріялів, як він віддиху не давав людям, про котрих знав, що вони можуть записати з уст народа дещо цікавого для нього. І не тільки цікавився під дану хвилю. Володимир Михайлович обхоплював своїм оком усі потреби й можливости нашої вітки української нації на цьому полі. Само перечислення назвищ людей, з якими він стояв у переписці з приводу збирання фолькльорних матеріялів, вказало б, яку широку акцію він умів розвинути, і не тільки серед Галичан. Надруковані в його збірному виданні байок записи Тарасевського* вказують, які цінности вмів придбати для науки Гнатюк. І звертався Володимир Михайлович не тільки до людей освічених (студентів університету, учителів, священиків тощо), людей, які живуть серед народа, — ні, він звертався й просто до джерела, запрохуючи й заохочуючи до праці та повчаючи, як працювати, й селян (з них Петро Шекерик-Доників дає нам прегарні малюнки народного побуту з Гуцульщини, надруковані в Етноґрафічному Збірнику й Етнольоґічних матеріялах).

Не меншу працю — знов же, орґанізаторську, редакторську й коректорську — цю останню не менш важну в добі, коли галицьку паламарщину заступала у нас загально-українська письменська мова, введена Франком, Грушевським і Гнатюком у виданнях Наук<ового> Тов<ариства> ім<ені> Шевченка, у “Літ<ературно>-Наук<овому> Вістнику” й у Видавничій Спілці, — розвинув Володимир Михайлович у цих двох останніх видавництвах.

Писменником Гнатюк не був, але відчував красу слова, нехай вистане для прикладу одно: відому чудову річ “Синю книжечку” В<асиля> Стефаника, хто зна, чи не найбільше. Він саме спопуляризував, відчитуючи з неї цілі оповідання всякому, хто навинувся йому у Львові під руки. Правда: Стефаник сам про себе говорить. Але ж не треба й того забувати, яке відношення нашого громадянства до творців мистецтва. І Стефаникова “Синя книжечка” могла чимало часу пролежати на книгарській полиці, коли б не розкривали в неї очей громаді Гнатюк і ті, кого він усвідомив.

Поява всіх писань таких мистців слова, як Стефаник і Коцюбинський, у Видавничій Спілці, коли не виключна, то дуже визначна частина заслуги покійника. Вистане прочитати переписку Михайла Коцюбинського з Гнатюком, дрібоньку частинку переписки цього останнього з ріжними творцями рідного слова, щоб зрозуміти, яка заслуга Володимира Михайловича для розвитку “Літ<ературно>-Наук<ового> Вістника”, для Видавничої Спілки, для українського письменства взагалі. (Щоправда, велика частина переписки Гнатюка пропала в “Академічному Домі” в перших роках війни, але листи Гнатюка може й заховалися в ріжних людей. Приятелі покійного повинні б занятися зібранням цих листів в архіві Наук<ового> Тов<ариства> ім<ені> Шевченка, а Наукове Товариство повинно б подбати про видання переписки одного з найдіяльніших своїх членів!)

Годі мені в короткій посмертній згадці обхопити всю велич праці цієї неутомної людини. Я віддаю під першим вражінням про його смерть поклін памяти свого приятеля. Володимир Гнатюк — людина на полі науки й письменства тої міри, що оглядові його життя треба б присвятити поважну студію.

Його особа, між иншим, дуже тісно повязана з життям і працею Івана Франка. На жаль, покійник зійшов у могилу, забравши із собою чимало, й то дуже цікаву сторінку Франкового життя. Недуга, яка виступила в останніх роках дуже гостро й дошкульно, не дозволила йому не то списати, але навіть хоч би подиктувати спомини з важніших переживань з Іваном Франком.

Не менше тісно звязана особа Володимира Гнатюка з Криворівнею, у якій зїздилися під час літніх ферій письменники з усіх земель України і де виринало чимало продуктів, які обговорювалися в тіснішому гурті, потім переводилися в життя. Криворівенські переживання такі цікаві, що заслуговували б на окрему сторінку у взаєминах наших мистців слова. І знов Володимир Михайлович найкраще міг закріпити для майбутнього, що там творилося і про що память Він забрав із Собою в могилу. Хоч би дехто і списав частину своїх криворівенських переживань, ніхто не в силі дати такої повної картини соняшного затишнього віддиху людей, перетомлених духовою працею, як міг це був зробити покійний.

Не можу відложити пера, щоб не подати хоч би якої коротенької характеристики Володимира Гнатюка як людини.

За весь час його важкого життя я ніколи не чув, що він нарікав на дошкульні матеріяльні обставини. Хоч я й знав, як важко йому борикатися із життєвими труднощами й нераз закидав у розмові, як він дає собі раду, він тільки поглядом очей і своєрідним викривленням уст давав відповідь; мовчанкою наказував увірвати розмову на цю тему.

Поза тим він в-одно усміхнений, веселий — залюбки уживав сердечно-насмішливого тону відносно приятелів і знайомих — можна сказати, належав до того дуже рідкого типу людей, які радість довкола сіють. Сам дуже товариський, болюче відчував те, що, прикований від ряду літ до ліжка, не може бути між людьми. Але веселою своєю товарискістю він заставляв усіх, з ким був знайомий, не минати його хати під час приїзду до Львова. Всякий, хто вступив хоч би на хвилинку до хати Володимира Михайловича, напевно знав, що переведе час на дуже веселій розмові. Володимир Михайлович мав серед приятелів так добре зорґанізовану розвідку, що знав про приїзд кожного свого знайомого до Львова. І коли задля навали справ не заходилося до його хати, він безоглядно при найближчій нагоді докоряв, як то його занедбують. Не помагало й те, що лікар в останньому часі забороняв йому приймати відвідини. В годинах, коли сподівалися відвідин лікаря, дружина Володимира Михайловича, пані Олена, мала за обовязок пильнувати його наближення й усувати гостя до другої кімнати, щоб не викинув його часом подратований лікар. Та стан здоровля Володимира Михайловича від кількох місяців був такий уже ясний, що й родина й знайомі ждали кожної хвилини катастрофи. Протягом останнього місяця я відвідав його двічи і за обома разами, вперше, може, в житті, Володимир Михайлович ані разу не посміхнувся. Це вже був знак, що він відчував повагу хвилі, яка неминуче наближається. Від останньої гостини я вже ждав кожного дня часописної звістки про те, як ця гарна людина увільнилася від усіх життєвих прикростей.

У Коломиї, 7. жовтня 1926 р.

(Газета "Діло", 12 жовтня 1926 р., число 225, с. 2-3).

---

* Тарасевський Павло — український етнограф Білгородщини і Вороніжчини кінця XIX — початку XX  ст.. (Див. також: Старков В.А. Особовий архів Володимира Гнатюка та його роль у дослідженні ігрової культури українців // Архіви України. — 2001. — № 1. — С. 86–101).

Майже 100 років тому, а все ще актуально: Українська мова в Закарпаттю

Антін Крушельницький

Наука рідної мови

Нація, яка потрапляє в неприродні життєві відносини, як наша на Підкарпатській Русі в довоєнній добі, може збитися з дороги, може навіть хвилево стати на роздоріжжі. Розуміється, нічого лекшого, як в такому становищі піти за блудним вогником.

Що так не сталося з нашою нацією на Підкарпатській Русі, треба завдячувати великому національному розмахові, спричиненому впливами світової війни. Наша нація після хвилевого роздивляння сюди-туди стала в національно мовній справі на тверду основу народної місцевої мови. Ось ця мова стає викладовою мовою в школі, а тим самим основою культурно-національного розвитку громадянства на Підкарпатській Русі.

Визнаючи велику принципову вагу становищу громадянства і влади у мовній справі, не можу не зупинитися на чималій загрозі для дальшого культурно-національного розвитку нашої нації внаслідок спеціальних тутешніх умовин.

Рідна мова громадянства на Підкарпатській Русі — це, в головному, три південно-західні діалекти української мови: гуцульської, бойківської і лемківської. Перевагу з них може взяти той, на території якого буде розвиватися сильніше національно-культурне життя, де будуть вищі школи і т. д. При штучних зусиллях можна було б навіть один з цих діалектів, або мішанину всіх трьох, піднести до становища карпаторуської мови. Та все ж та мова не буде нічим іншим, як малою діалектичною відміною загальноукраїнської мови.

Ця мова може і повинна обслуговувати народні маси в урядах; урядовці повинні промовляти до народу не лише в його мові, але навіть діалекті, щоб таким способом народ, до якого вони звертаються, міг їх зрозуміти. Цією мовою і навіть діалектами можна було б (а на першому місці — в букварі треба було б) подавати науку дітям у рідній школі.

Але це лише на першому ступені. Бо, як мова не є сама по собі ціллю в людському житті, а лише способом до налагоджування життя, способом до піднесення культури серед нації, так і діалекти не можуть бути самі по собі ціллю в житті нації, лише способом до вивчення мови, способом до пізнання культурних скарбів, переданих минувшиною нації в її рідній мові.

Уявімо собі, що велика 40-мільйонна нація в найближчих десятках років придбає для себе в рідній мові чимало культурного добра з поля техніки, промислу, лісового і сільського господарства, медицини і т. п. Чи можливо все це передрукувати в карпаторуській мові? Для цього малого простору?

Ніколи! А що робити з українськими класиками: Шевченком, Вовчком, Франком, Тобілевичем? Чи перекладати їх на тутешні говірки і так присвоювати їх громадянству Підкарпатської Русі? Ні! Зовсім не потрібно. Треба лише подбати про те, щоб школа зазнайомивши дитину із штукою писання і читання в рідному діалекті, переходила до виучення загальноукраїнської мови і зробила юнацтву приступними всі скарби, всі культурні дорогоцінності, які зберігаються в книжках, написаних загальною українською літературною мовою.

Бо прошу уявити собі: Дитина учиться в середній школі чеської, німецької, французької і московської мови — одні на те, щоби могли, як духові робітники техніки, прмисловці, купці говорити мовою тих європейських народів. Інші — щоби могли познакомитися в ориґіналі з культурними скарбами, збереженими в письменствах цих народів.

А українська мова?

А рідна мова нації?

Скажете: карпаторуська. Але змилуйтеся! Карпаторуське письменство має кількох поетів, а карпаторуська наука... А що з нашим Шевченком, Франком, Лесею Українкою, Коцюбинським, Олесем, Винниченком? Чи це не наші поети — європейського значення? І коли ми в середній школі пізнавати будемо твори московських поетів Пушкіна, Достоєвського, Тургенєва, Толстого, твори наших рідних поетів мають бути перед нами закриті? Чому? Тому, що ці поети не народилися в нас на Підкарпатській Русі? Що не всі вони писали нашими говірками? Але-ж бо Федькович, Коцюбинський, Хоткевич написали мистецьки твори нашим же гуцульським діалектом. Адже наш Франко написав “Захара Беркута”, “Бориславські оповідання”, “Boa Constrictor”, “Як Юра Шикманюк брив Черемош” з наших же Карпат, з нашого гуцульського і бойківського побуту, Олесь — поезії із гір Карпат.

Чи може цих творів наших поетів ми не можемо читати в школі, бо вони надруковані іншим (фонетичним) правописом? Що таке правопис? Це зовнішня форма. Це одяг. Сьогодні спека — беру ясний одяг. Завтра або взимку холод — беру темний, чорний. Але чи в ясному, чи в чорному одязі я залишаюсь завсігди — я. І твір поета чи в фонетичному, чи етимологічному правописі — він одягнений, він завжди — твір поета, оскільки це дійсно великий поетичний твір.

А великих творів рідної нації ми не сміємо закривати перед своєю молоддю, коли не хочемо калічити її національного духа.

Та й ще одне: ми будемо стояти у промислових, торговельних і інших взаєминах з різними націями, і для цього виучуємося в середній школі мов цих націй: державної чеської мови, німецької, французької і московської. І ми мали б занехати виучення найближчої нам, бо — нашої рідної української мови, мови нашої нації, з якою і то чесько-словацька держава, і з нею Підкарпатська Русь, і наше громадянство скоріше, чи пізніше буде в тісних торговельних взаєминах? Ні, противно! Тепер, коли на Україні переводиться українізація всього життя, коли всі школи, всі уряди, а в наслідок цього в найближчих роках всі промислові і торговельні підприємства на Україні будуть вести всі свої справи в українській мові, — не тільки підкарпатські Русини, але і Чехи, й інші нації, які живуть на Підкарпатській Русі, повинні в економічному своїм інтересі присвоїти собі через середню школу знання мови нації, яка в господарському життю Європи і, головно, Чесько-Словацької Республіки, і з нею Підкарпатської Русі, відіграти може дуже визначну роль. Українська мова, мова народу, що в господарсько-економічних відносинах відігравав завжди визначну роль в позиченій московській одежі — мові, а тепер хоче і буде відігравати цю роль у своїй власній одежі, в літературній українській мові, — оця мова — це одна із світових слов’янських мов на рівні чеської і московської, і ми, Підкарпатські Русини, як частина тієї багатої нації, можемо радіти, що наша мова приходить до світового значення.

То й черпаймо повними пригорщами з її скарбів!
[Текст статті опубліковано на карпаторуському діалекті в газеті "Русинъ" (Ужгород) 23 і 25 вересня 1923 р. (Число 172, с. 2; Число 173, с. 1). Тут  подаємо її в сучасній транскрипції].

До останніх подій у Київі

Степан Руданський
        Вовки

«Чого, жидку, так збілів?

Що з тобою сталось?»

– Ах, за мною через став

Аж сто вовків гналось!

«Бог з тобою!.. Сто вовків!..

Та б село почуло…»

– Та воно пак і не сто,

А п’ятдесят було.

«Та й п’ятдесят диво в нас…

Де б їх стільки взялось?»

Ну, Іванцю! нехай так,

Але десять гналось.

«Та і десять не було!

Знать, їден усього?»

А як їден? Аби вовк!

Страшно і їдного…

«А може, то і не вовк?»

– А що ж то ходило?

Таке сиве та мале,

А хвостик, як шило. 

26 февраля [1859].

---

Примітки

Вперше надруковано І. Франком за копією В. Стрільчевського в ж. «Зоря», 1886, ч. 18, стор. 297. Автографів два: «Співомовки 1857 – 1859», стор. 116, і «Співомовки 1861», стор. 62 – 63. Подається за автографом 1857 – 1859 рр.

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1972 р., т. 1, с. 207.

Погоріла: Матеріали до історичного краєзнавства Тепличчини

Погоріла

Село Погоріла або Ромівка (Pohoriła alias Romowka), поблизу р. Удич.
Вперше письмово згадується в інвентарі Уманської волості 1768 р. як Pohóriła czyli Romowka.

У подимному реєстрі 1775 р. (Magazin für die neue Historie und Geographie / Angelegt von D. Anton Fridrich Büsching. - Halle, 1782. - Bd. 22) в Погорілій Уманської волості зазначається 90 димів.

В Офірному реєстрі Брацлавського воєводства 1789 р., який зберігається в Бібліотеці Польської академії наук в Курніку (Biblioteka PAN w Kórniku, oddział rękopisów, rkps 1221), зазначено, що село належить до Уманської парафії.

В Реєстрі Вознесенського намісництва 1795 р.(зберігається в Російському державному військово-історичному архіві - РГВИА, фонд: Военно-ученый архив - ВУА) вказано, що село має 109 димів і належить до Ольгопільського уїзду.
На рубежі XVIII-XIX ст. в селі було 56 дворів, і належало воно до Гайсинського уїзду.

Інформація про Жидів в селі міститься у книзі: Архив Юго-Западной России, часть 5, т. 1-2: Переписи еврейського населения в Юго-западном крае в 1765-1791 гг. Киев, 1890. Маються на указі реєстри за 1765, 1784, 1790 рр.

У 1791 р. село належало до Брацлавського повіту, і в тому ж році було адміністративно підпорядковане до Надбузького повіту.
Село зазначене також на картах Базилія Севериновського (Mapa województwa bracławskiego i kijowskiego …/ W opracowaniu Bazyliego Sewerynowskiego. - РГВИА, фонд ВУА, од. зб. 19989; рубіж XVIII-XIX cт.) (як Pohoriła) і Олександра Яблоновського (Atłas historyczny Rzeczypospolitej wydany z zasiłkiem Akademii Umiejętności w Krakowie: Epoka przełomu z wieku XVI-go na XVII-sty. Dział II-gi: „Ziemie Ruskie” Rzeczypospolitej / Opracował i wydał Aleksander Jabłonowski. – Warszawa; Wiedeń; Kraków, 1899-1904).

Реєстр церков Теплицького деканату, поданий року 1781, дня 5 травня.
Церкви-парафії: <...> 15. с. Погоріла (польськ. Pohoriła): сповідалося 414 осіб; не сповідалося – 170; охрещено – 18; померли - 6; шлюбів – 9.
(Джерело: Центральний державний історичний архів у Санкт-Петербурзі - далі: ЦДІАСП, фонд 823, опис 3, справа 919).

Таблиця Теплицького деканату, подана на генеральній конгрегації року 1782, дня 12/23 травня в Радомишлі.
Парафія: <...> 32. Погоріла, церква Покрови: будинків –86, сповідалися 306 особа; дітей - 141; народилося: хлопчиків - 8, дівчаток - 9; шлюбів – 3; померло: чоловіків - 4, жінок - 5.
(Джерело: ЦДІАСП, фонд 823, опис 3, справа 1016).

Таблиця Теплицького деканату з люстрації року 1785 згідно з примірником, одержаним із Консисторії.
Парафія: <...> 35. Погоріла: будинків - 87, сповідалося 450 осіб; дітей - 115; народилося: хлопчиків - 13, дівчаток -11; шлюбів - 4; померло: чоловіків - 9, жінок - 12.
(Джерело: ЦДІАСП, фонд 823, опис 3, справа 1071).

Таблиця Теплицького деканату, подана на генеральній конгрегації року 1786, дня 3 травня (за н.ст.) в Радомишлі.
Парафія: <...> 35. Погоріла: будинків - 85, сповідалося 393 осіб; дітей - 109; народилося: хлопчиків - 14, дівчаток - 11; шлюбів – 3; померло: чоловіків - 2, жінок - 22.
(Джерело: ЦДІАСП, фонд 823, опис 3, справа 1078).

Таблиця Теплицького деканату, подана на генеральну Конгрегацію дня 19.VI за н. ст. 1793 р. в Радомишлі.
Парафія: <...> 35. Погоріла: будинків - 119, дорослих: чоловіків – 340, жінок – 350; дітей: хлопчиків – 160, дівчаток – 130.
(Джерело: ЦДІАСП, фонд 823, опис 3, справа 1174).

Відомість, укладена в Подільському губернському правлінні, про міста, містечка, села і хутори, розташовані в Подільській губернії, з даними у них, скільки після поділу губерній з 1797-го є дворів і по 1803 рік чоловічої статі осіб.
VI. Гайсинський повіт.
<...> 83. Погоріла (Погорела): у 1775р. осель - 90; у 1797 р. осель - 56, осіб - 157.
(Джерело: Центральний державний воєнно-історичний архів у Москві, ВУА, 18946).

Під номером 84 це село (Погорела) зазначене на карті Подільської губернії 1797 р. Парамона Дьяконова [Карта Подольской губернии, разделенной, по новоконфированным его Императ-го Вел-ва штатам, на поветы или уезды: Каменецкой, Летичевской, Ушицкой, Могилевской, Литинской, Винницкой, Брацлавской, Ямпольской, Ольгопольской, Гайсинской и Еленской. Сочинена 1797 года. Масштаб в карте: в дюйме английском 10 верст / Сочинил Подольской губернии землемер Парамон Дьяконов. 1. Гайсинский уезд (весь в бывшем подлин<ном> Брацлав<ском> в-ве; з севера на юг). – ЦГВИА, ф. ВУА, спр. 20924].

(Всі подані вище матеріали виявлені професором Львівського університету Миколою Григоровичем Крикуном і публікуються за його люб'язною згодою).

Уманський уїзд*…Поселення, що належали різним поміщикам…:

Погоріла (Погорелое), село при притоці ріки Удича, поблизу кордону Подільської губернії, за 25 верстов на захід від міста Умані. Мешканців обох статей: православних 1091, римських католиків 8, Жидів 41. Більша половина мешканців складається з польської шляхти; землі 3128 десятин. Власність Генріха Осиповича Липковського, якому належали також містечко П'ятигори і села Стрижавка і Тихий Хутір у Таращанському уїзді і Красносільський ключ з 1000 ревізькими душами в Гайсинському уїзді Подільської губернії. Цей землеволоділець здобув собі статки завдяки ретельному виконанню обов'язків касира в одному з великих політико-комерційних підриємств. Про час і характер пожежі, що стала причиною найменування села,  невідомо. Церква Покровська, дерев'яна, 6-го класу**; землі має 114 десятин; побудована 1769 року.

(Джерело:  Сказания о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся / Собрал Лаврентий Иванович Похилевич; Передм. Олексія Стародуба, Євгена Чернецького. - Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2013. – С. 298, 359. – (Сер.: Б-ка укр. краєзнавчої класики. Репринт видання 1864 р.)

* Уманський повіт був утворений у 1797 р. У 1799 р. був об’єднаний із Звенигородським повітом, а в 1805 р. відновлений знову.
**До 6-го класу належали церкви з парафіянами від 300 до 500 осіб. Станом на 1864 р. священик такої церкви отримував платню 100 руб., а дяк – 36 руб.  

Погоріла (Погорила, Pohoryła), офіціально – Погорелоє (Погорелое), колишня Ромівка (Romówka), село над притокою Удича, Уманський повіт (powiat Humański), Київська губернія, на пограниччю з Подільською губернією, за 25 верстов від Умані, парафія католицька Умань, має 194 оселі, 1091 православних мешканців, 24 католиків і 41 Жидів, 3128 десятин землі. Більшу половину мешканців становить давня польська шляхта. В селі є дерев’яна Покровська церква, побудована у 1769 р., наділена 114 десятинами землі. Власність Ліпковських (Lipkowscy).
(Джерело: Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i innych Krajów Słowiańskich / Wydany pod redakcyą Bronisława Chleboskiego, magistra nauk filologiczno-historycznych b[yłéj] Szkoły Głównéj Warszawskiéj, Władysława Walewskiego, obywatela ziemskiego, kandydata nauk dyplomatycznych Uniwersytetu Dorpackiego według planu Filipa Sulimierskiego. Tom VIІІ. Warszawa: Wyłącznym Nakładem Władysława Walewskiego, 1887, s. 518).(Джерело: Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i innych Krajów Słowiańskich / Wydany pod redakcyą Filipa Sulimierskiego, redaktora Wędrowca, magistra nauk fizyczno-matematycznych b[yłéj] Szkoły Głównéj Warszawskiéj, Bronisława Chleboskiego, magistra nauk filologiczno-historycznych b. Szkoły Głównéj Warszawskiéj, Władysława Walewskiego, obywatela ziemskiego, kandydata nauk dyplomatycznych Uniwersytetu Dorpackiego. Tom III. Warszawa: Nakładem Filipa Sulimierskiego i Władysława Walewskiego, 1882, s. 217).

Погоріла (Pohoryła), Уманський повіт, Київська губернія; Бенедикт Ліпковський, син Генрика (Benedykt Lipkowski, syn Henryka), володів 2627,5 га землі.
(Джерело: Epsztein T. Polska własność ziemska na Ukrainie (gubernie kijowska, podolska i wołyńska) w 1890 r. / Instytut Historii PAN. – Warszawa: Neriton, 2008).

У книзі „Niezapomniana Ukraina” (Warszawa: Rosner & Wspólnicy, 2007) її авторка Анна Саріуш Залеська (Anna Sariusz Zaleska) згадує, що Серафін Ліпковський з Погорілої, двоюрідний брат її матері, був одним з головних фундаторів польської гімназії і належав до шкільного комітету з садибою в Умані. Школа містилася в гарному будинку (кам’яниці), який безплатно надав Едвар Осінський (Edward Osiński). Про цю школу у 1918 р. авторка пише: „Польська школа в Умані була справді доброю школою. Міcтилася на вул. Мала Фонтанка, у двоповерховій відповідно перебудованій кам’яниці. Викладачами були фахові педагоги, яких воєнна завірюха пригнала з Малопольщі. Історіі навчав солідної статури пан Роман Кордись (Roman Kodrys) зі Львова, спортсмен і публіцист. Латину – закоханий у цей предмет вусатий пан Баторський (Batorski). Я насолоджувалась його уроками. Русисткою була панна Кречковська (Krzeczkowska), давня домашня учителька Серафінових Ліпковських з Погорілої…” (с. 229-231).

Кожухівка: Матеріали до історичного краєзнавства Тепличчини

Кожухівка
Кожухівці або Кублич (Kożuchowce nazwane Kublicz), село. Вперше згадується в актах коронного трибуналу (сесій цього трибуналу, що відбувались у Любліні) у 1622 р.
У витязі з сумарію актів Головного коронного трибуналу в Любліні, зробленому польським істориком Олександром Яблоновським, зафіксовано суть наступної судової справи: "Серпня 2. З інстанції Федори Слупичанки Крушельницької , позивачки, на Лаврина Кожухівського, позваного, про підданих, що з маєтку позивачки, села Носівець, з жінками і т.д. збіглих і в маєтку позваного Кубличу (Kubliczu), названого Кожухівці (Kożuchowce), частині <володінь> позивачки, осілих, <прийнята> кондемната (звинувачувальний вирок)".
[Джерело: Źródła dziejowe. Tom XXІ: Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym: T. IX, cz. 1: Ziemie Ruskie - Ukraina (Kijów - Bracław) / Opracował Alexander Jabłonowski. Warszawa, 1894. - Wyciągi z summariusza aktów trybunału lubelskiego. Z księg województwa bracławskiego. (Księga V.). Palatinus Braclaviensis, annus 1622. - S. 615]. У Центральному державному історичному архіві України у Львові [фонд 773 (Коронний трибунал)], зберігаються регести (короткі описи) вписів в судові книги. Але цього запису там бракує.
Інший варіант назви села – Кожухівка (Kożuchowka) згадується в тарифі подимного реєстру Брацлавського воєводства, який був вписаний у вінницьку гродську книгу 16 листопада 1629 р. Ця книга не збереглась, але з неї був зроблений випис даного реєстру. У 1717 р. цей випис був повторно вписаний у вінницьку гродську книгу. Звідси реєстр був опублікований у книзі: Архив Юго-Западной России, издаваемый Коммиссиею для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе (Далі - Архив ЮЗР). Часть 7, том 2: Акты о заселении Юго-Западной России (1471-1668). Киев, 1890, с. 394-412. У виписі з цього тарифу вказано, що в Кожухівці 11 димами володіла Олена Терлецька Лавринова Кожухівська (Olena Terlecka Ławrynowa Kożuchowska).(Див. також: Źródła dziejowe. Tom XX: Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym: T. IX, cz. 1: Ziemie Ruskie - Ukraina / Opracował Alexander Jabłonowski. Warszawa, 1894. - S. 135).
В подимному реєстрі Брацлавського воєводства 1643 р., який зберігається в Любліні (Archiwum Państwowe w Lublinie, zespół 16/0: Trybunał koronny lubelski, seria 3.4, sygnatura 284, str. 53) зазначено, що воєвода чернігівський Адам Калиновський сплатив з 11 димів села Кожухівки (Kozuchowka) 11 польських злотих. (Див. також статтю: Крикун М., Петренко О. Подимний реєстр Брацлавського воєводства 1643 року // Записки. товариства імені Шевченка. Львів, 2017, т. 270: Праці історико-філософської секції, с. 415-448).  
Під назвою Кожухівка село зазначене також у списку маєтків брацлавського старости, чернігівського воєводи і гетьмана польного коронного Марціна Калиновського (загинув у 1652 р. в битві під Батогом). Список був складений у XVIII ст. Документ зберігається у Центральному державному історичному архіві України в Києві (фонд 256, опис 1, одиниця зберігання 320, аркуші 25-26).
У XVIII ст. село мало назву Кожухівці. Згодом і донині воно має сучасну назву Кожухівка.
(Джерело: Крикун Микола. Кількість і структура поселень Брацлавського воєводства в першій половині XVII століття // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Львів, 2006, Том 252, с. 556-647. – Передрук у кн.: Крикун Микола. Брацлавське воєводство у XVI-XVIII століттях: Статті і матеріали. Львів: Вид-во Українського Католицького Ун-ту, 2008, с. 229).

Подимний реєстр 1775 р. (Magazin für die neue Historie und Geographie / Angelegt von D. Anton Fridrich Büsching. - Halle, 1782. - Bd. 22) свідчить про те, що на той час в Кожухівці, яка належала до Обозівського ключа Уманської волості, нараховувалось 56 димів.

В Офірному реєстрі Брацлавського воєводства 1789 р., який зберігається в Бібліотеці Польської академії наук в Курніку (Biblioteka PAN w Kórniku, oddział rękopisów, rkps 1221), знаходимо відомості, що тоді село належало до Уманської парафії.

В Реєстрі Вознесенського намісництва 1795 р.(зберігається в Російському державному військово-історичному архіві - РГВИА, фонд: Военно-ученый архив - ВУА) вказано, що Кожухівка містила 49 димів і належала до Уманського уїзду Київської губернії.

З інформації, яка міститься у книзі: Архив Юго-Западной России, часть 5, т. 1-2: Переписи еврейського населения в Юго-западном крае в 1765-1791 гг. Киев, 1890, випливає, що у 1784 р. Кожухівка належала до Брацлавського повіту.

Село зазначене й на картах Базилія Севериновського (Mapa województwa bracławskiego i kijowskiego …/ W opracowaniu Bazyliego Sewerynowskiego. - РГВИА, фонд ВУА, од. зб. 19989; рубіж XVIII-XIX cт., № 692) і Олександра Яблоновського під назвою Kożuchówka (Atłas historyczny Rzeczypospolitej wydany z zasiłkiem Akademii Umiejętności w Krakowie: Epoka przełomu z wieku XVI-go na XVII-sty. Dział II-gi: „Ziemie Ruskie” Rzeczypospolitej / Opracował i wydał Aleksander Jabłonowski. – Warszawa; Wiedeń; Kraków, 1899-1904).

Реєстр церков Теплицького деканату, поданий 1781 року, дня 5 травня.
Церкви-парафії: <...> 20. Село Кожохівка (Kozochowka): сповідалося 231 особа, не сповідалося - 232, охрещено - 21, померло - 4, шлюбів - 3.
(Джерело: Центральний державний історичний архів у Санкт-Петербурзі - далі: ЦДІАСП, фонд 823, опис 3, справа 919).

Таблиця Теплицького деканату, подана на генеральній Конгрегації року 1782, травня 12/23 в Радомишлі.
Парафія: <...> 40. Кожухівка (Kożuchowka): будинків - 38, сповідалося 136 осіб; дітей - 74; народилося: хлопчиків - 4, дівчаток - 3; шлюбів – 2; померло: чоловіків - 4, жінок - 2.
(Джерело: ЦДІАСП, фонд 823, опис 3, справа 1016).

Таблиця Теплицького деканату з люстрації року 1785 згідно з виданим Консисторією примірником.
Парафія: <...> 42. Кожухівка (Kozuchowka): будинків - 37, сповідалося 90 осіб; дітей - 33; народилося: хлопчиків - 2, дівчаток - 4; шлюбів - 2; померло: чоловіків - 5, жінок - 13.
(Джерело: ЦДІАСП, фонд 823, опис 3, справа 1071).

Таблиця Теплицького деканату, подана на генеральній Конгрегації року 1786, дня 3 травня в Радомишлі.
Парафія: <...> 42. Кожухівка (Kożuchowka): будинків - 48, сповідалося 243 особи; дітей - 30; народилося: хлопчиків - 7, дівчаток - 8; шлюбів - 2; померло: чоловіків - 6, жінок - 4.
(Джерело: ЦДІАСП, фонд 823, опис 3, справа 1078).

Таблиця Теплицького деканату, подана на генеральній Конгрегації року 1787, 12/23 травня в Радомишлі і укладена 5 травня 1787 року.
Парафія: <...> 42. Кожухівка (Kożuchowka): будинків - 48, сповідалося 243 особи; дітей - 30; народилося: хлопчиків - 7, дівчаток - 8; шлюбів - 2; померло: чоловіків - 6, жінок - 4.
(Джерело: ЦДІАСП, фонд 823, опис 3, справа 1092).

(Подані вище матеріали виявлені професором М.Г.Крикуном і публікуються за його приязною згодою).

Уманський уїзд…Поселення, що належали різним поміщикам…:

Кожухівка (Кожуховка), село при ріці Удичу, за 2 версти нижче від села Шельпахівки. Мешканців обох статей: православних 498, римських католиків 14; землі 1026 десятин. Належало Євгену Костянтиновичу Підгорському, а нині Адаму Наґурному. Церква Параскевська, дерев’яна, 7-го класу*; землі має вказану пропорцію**; побудована 1762 року.

(Джерело:  Сказания о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в переделах губернии находящихся / Собрал Лаврентий Иванович Похилевич; Передм. Олексія Стародуба, Євгена Чернецького. - Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2013. - С. 298. - (Сер.: Б-ка укр. краєзнавчої класики. Репринт видання 1864 р.)
(Джерело:  Сказания о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в переделах губернии находящихся / Собрал Лаврентий Иванович Похилевич; Передм. Олексія Стародуба, Євгена Чернецького. - Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2013. - С. 298. - (Сер.: Б-ка укр. краєзнавчої класики. Репринт видання 1864 р.)

*До 7-го класу належали церкви з парафіянами менше, ніж 300 осіб. Станом на 1864 р. священик такої церкви отримував платню 80 руб., а дяк – 36 руб.
**Приблизно від понад 30 до 70 десятин. Напр., вказана пропорція землі для церков 5-го класу у Київській губернії на той час містила: присадибної від ½ до 3-х, орної 30, сінокісної 3 десятини. 

Кожухівка (Kożuchówka), село, Уманський повіт Київської губернії, на пограниччю з Гайсинським повітом Подільської губернії, над річкою Удичем, за дві верстви нижче від Шельпахівки (Szelpachówki), осель 74, 498 мешканців православних, 14 католиків (парафія Умань), 1026 десятин землі. Давніше належала до Підгорських (Podhorskich), а тепер до Нагірного (Nagórnego). Церква з 1762 р., дерев’яна.
(Джерело: Słownik Geograficzny Królestwa Polskiego i innych Krajów Słowiańskich / Wydany pod redakcyą Filipa Sulimierskiego, redaktora Wędrowca, magistra nauk fizyczno-matematycznych b[yłéj] Szkoły Głównéj Warszawskiéj, Bronisława Chleboskiego, magistra nauk filologiczno-historycznych b. Szkoły Głównéj Warszawskiéj, Władysława Walewskiego, obywatela ziemskiego, kandydata nauk dyplomatycznych Uniwersytetu Dorpackiego. Tom IV. Warszawa: Nakładem Filipa Sulimierskiego i Władysława Walewskiego, 1883, s. 577).