Файл з документами можна відкрити тут.
Показ дописів із міткою Михайло Коцюбинський. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Михайло Коцюбинський. Показати всі дописи
неділя, 20 липня 2025 р.
пʼятниця, 20 квітня 2018 р.
Тернистим шляхом (“Тіні забутих предків”)
До історії ювілейного видання у
1929 році повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”
( Дзвін, 2004,
Ч. 11-12, с. 150-162)
Завантажити можна тут.
понеділок, 9 квітня 2018 р.
Антін Крушельницький про Володимира Гнатюка
Антін Крушельницький
Поклін. Памяти Володимира Гнатюка
Памяти великого ідеаліста міг би я назвати свою згадку про людину, яка в свойому часі відограла дуже велику ролю в характері орґанізатора наукового й письменського життя на Галицькій Землі, в останніх літах була вже тільки спомином великих днів творчості Івана Франка й проф<есора> Михайла Грушевського на терені Наукового тов<ариства> ім<ені> Шевченка та Української Видавничої Спілки і звязаного з ними “Літ<ературно>—Наук<ового> Вістника” в першому його десятилітті.
Памяти великого ідеаліста міг би я назвати свою згадку про людину, яка в свойому часі відограла дуже велику ролю в характері орґанізатора наукового й письменського життя на Галицькій Землі, в останніх літах була вже тільки спомином великих днів творчості Івана Франка й проф<есора> Михайла Грушевського на терені Наукового тов<ариства> ім<ені> Шевченка та Української Видавничої Спілки і звязаного з ними “Літ<ературно>—Наук<ового> Вістника” в першому його десятилітті.
Володимира Гнатюка
затямив я ще із станіславівської ґімназії, як молодший його товариш, але
познайомилися ми тільки-йно у Львові, коли я замешкав у нього враз із покійним
Михайлом Крушельницьким у 1898 р.
У тому ж 1898 р.
пок<ійний> Володимир Михайлович (Гнатюк залюбки звертався до своїх
знайомих на цей придніпрянський лад і любив, щоб його так кликали), отож кажу:
у 1898 р. Гнатюк розвинув серед студенської молоді й поступового
громадянства чималу акцію в справі 25-ліття письменської творчости
Ів<ана> Франка, і можна сміливо сказати, що майже вся праця звязана з
ювілейним святом Франка, з “привітом” з нагоди ювілейю й з виданням збірки “Мій
Ізмарагд” обєднувалася коло особи пок<ійного> Володимира Михайловича.
У звязку з уладженням
цього ювілею довелося покійному відчути, за яку-то непопулярну під той час
працю він узявся. Шкільна Рада перенесла його із львівської до самбірської
ґімназії.
Тоді-то запропонував
Гнатюкові проф<есор> Грушевський, щоб він залишив урядову службу й
перейшов до Наукового Тов<ариства> ім<ені> Шевченка на працю в
характері секретаря. Хоч матеріяльні умовини праці в Науковому Товаристві
були дуже слабонькі навіть у порівнянні з початковою службою в ґімназіях, Володимир Михайлович не
задумувався ані хвилини. Зрезиґнував з учительської посади й звязав свою
долю-недолю з Науковим Товариством ім<ені> Т<араса> Шевченка у Львові. “Недолю” — кажу, бо незабаром він запав на грудну недугу, і все його дальше
життя, звязане й узалежнене від безупинної наукової, редакторської й
коректорської праці, (яка давала сяку-таку змогу прожитку йому й родині),
минуло йому між ліжком при читанні, редаґуванні, кореґуванні... Подивляти треба
життєву енерґію цієї людини, яка ні на хвилину не залишала праці, хоч усе життя
минуло їй на важкому змаганні з недугою. Це один з дуже небагатьох прикладів із
нашого життя, чого може досягти людина силою своєї незламної волі.
Перехід на службу до
Наукового Тов<ариства> ім<ені> Шевченка, на становище його
секретаря, зробив відразу Гнатюка центральною постаттю в цьому огнищі так дуже
оживленого в 1900‑х рр. наукового й письменського руху. В Товаристві
пок<ійний> Володимир Михайлович, побіч секретарських чинностей і звязаної
з ними дуже широкої орґанізаторської переписки, взяв майже виключно на свої
плечі один відділ праці: Етноґрафічний Збірник (у немалій мірі Етнольоґічні
матеріяли). Треба подивляти, скільки завзяття він вложив у справу придбання фольклорних матеріялів, як він віддиху не давав
людям, про котрих знав, що вони можуть записати з уст народа дещо цікавого для
нього. І не тільки цікавився під дану хвилю. Володимир Михайлович обхоплював
своїм оком усі потреби й можливости нашої вітки української нації на цьому
полі. Само перечислення назвищ людей, з якими він стояв у переписці з приводу
збирання фолькльорних матеріялів, вказало б, яку широку акцію він умів
розвинути, і не тільки серед Галичан. Надруковані в його збірному виданні байок записи Тарасевського* вказують, які цінности вмів придбати для науки
Гнатюк. І звертався Володимир Михайлович не тільки до людей освічених
(студентів університету, учителів, священиків тощо), людей, які живуть серед народа, — ні, він
звертався й просто до джерела, запрохуючи й заохочуючи до праці та повчаючи, як
працювати, й селян (з них Петро Шекерик-Доників дає нам прегарні малюнки
народного побуту з Гуцульщини, надруковані в Етноґрафічному Збірнику й
Етнольоґічних матеріялах).
Не меншу працю —
знов же, орґанізаторську, редакторську й коректорську — цю останню не менш
важну в добі, коли галицьку паламарщину заступала у нас загально-українська
письменська мова, введена Франком, Грушевським і Гнатюком у виданнях Наук<ового> Тов<ариства> ім<ені> Шевченка, у “Літ<ературно>-Наук<овому>
Вістнику” й у Видавничій Спілці, — розвинув Володимир Михайлович у цих
двох останніх видавництвах.
Писменником Гнатюк не
був, але відчував красу слова, нехай вистане для прикладу одно: відому чудову
річ “Синю книжечку” В<асиля> Стефаника, хто зна, чи не найбільше. Він
саме спопуляризував, відчитуючи з неї цілі оповідання всякому, хто навинувся
йому у Львові під руки. Правда: Стефаник сам про себе говорить. Але ж не треба й того забувати, яке
відношення нашого громадянства до творців мистецтва. І Стефаникова “Синя
книжечка” могла чимало часу пролежати на книгарській полиці, коли б не
розкривали в неї очей громаді Гнатюк і ті, кого він усвідомив.
Поява всіх писань
таких мистців слова, як Стефаник і Коцюбинський, у Видавничій Спілці, коли не
виключна, то дуже визначна частина заслуги покійника. Вистане прочитати
переписку Михайла Коцюбинського з Гнатюком, дрібоньку частинку переписки цього
останнього з ріжними творцями рідного слова, щоб зрозуміти, яка заслуга
Володимира Михайловича для розвитку “Літ<ературно>-Наук<ового>
Вістника”, для Видавничої Спілки, для українського письменства взагалі.
(Щоправда, велика частина переписки Гнатюка пропала в “Академічному Домі” в перших роках війни,
але листи Гнатюка може й
заховалися в ріжних людей. Приятелі покійного повинні б занятися зібранням цих
листів в архіві Наук<ового> Тов<ариства>
ім<ені> Шевченка, а Наукове Товариство повинно б подбати про видання переписки одного з найдіяльніших
своїх членів!)
Годі мені в короткій
посмертній згадці обхопити всю велич праці цієї неутомної людини. Я віддаю під
першим вражінням про його смерть поклін памяти свого приятеля. Володимир Гнатюк —
людина на полі науки й письменства тої міри, що оглядові його життя треба б
присвятити поважну студію.
Його особа, між
иншим, дуже тісно повязана з життям і працею Івана Франка. На жаль, покійник
зійшов у могилу, забравши із собою чимало, й то дуже цікаву сторінку Франкового
життя. Недуга, яка виступила в останніх роках дуже гостро й дошкульно, не
дозволила йому не то списати, але навіть хоч би подиктувати спомини з важніших
переживань з Іваном Франком.
Не менше тісно
звязана особа Володимира Гнатюка з Криворівнею, у якій зїздилися під час літніх
ферій письменники з усіх земель України і де виринало чимало продуктів, які
обговорювалися в тіснішому гурті, потім переводилися в життя. Криворівенські
переживання такі цікаві, що заслуговували б на окрему сторінку у взаєминах
наших мистців слова. І знов Володимир Михайлович найкраще міг закріпити для
майбутнього, що там творилося і про що память Він забрав із Собою в могилу. Хоч
би дехто і списав частину своїх криворівенських переживань, ніхто не в силі
дати такої повної картини соняшного затишнього віддиху людей, перетомлених
духовою працею, як міг це був зробити покійний.
Не можу відложити
пера, щоб не подати хоч би якої коротенької характеристики Володимира Гнатюка
як людини.
За весь час його
важкого життя я ніколи не чув, що він нарікав на дошкульні матеріяльні
обставини. Хоч я й знав, як важко йому борикатися із життєвими труднощами й
нераз закидав у розмові, як він дає собі раду, він тільки поглядом очей і
своєрідним викривленням уст давав відповідь; мовчанкою наказував увірвати
розмову на цю тему.
Поза тим він в-одно
усміхнений, веселий — залюбки уживав сердечно-насмішливого тону відносно
приятелів і знайомих — можна сказати, належав до того дуже рідкого типу
людей, які радість довкола сіють. Сам дуже товариський, болюче відчував те, що,
прикований від ряду літ до ліжка, не може бути між людьми. Але веселою своєю
товарискістю він заставляв усіх, з ким був знайомий, не минати його хати під
час приїзду до Львова. Всякий, хто вступив хоч би на хвилинку до хати
Володимира Михайловича, напевно знав, що переведе час на дуже веселій розмові.
Володимир Михайлович мав серед приятелів так добре зорґанізовану розвідку, що
знав про приїзд кожного свого знайомого до Львова. І коли задля навали справ не
заходилося до його хати, він безоглядно при найближчій нагоді докоряв, як то
його занедбують. Не помагало й те, що лікар в останньому часі забороняв йому
приймати відвідини. В годинах, коли сподівалися відвідин лікаря, дружина
Володимира Михайловича, пані Олена, мала за обовязок пильнувати його наближення
й усувати гостя до другої кімнати, щоб не викинув його часом подратований
лікар. Та стан здоровля Володимира Михайловича від кількох місяців був такий
уже ясний, що й родина й знайомі ждали кожної хвилини катастрофи. Протягом
останнього місяця я відвідав його двічи і за обома разами, вперше, може, в
житті, Володимир Михайлович ані разу не посміхнувся. Це вже був знак, що він
відчував повагу хвилі, яка неминуче наближається. Від останньої гостини я вже
ждав кожного дня часописної звістки про те, як ця гарна людина увільнилася від
усіх життєвих прикростей.
У Коломиї, 7. жовтня 1926 р.
(Газета "Діло", 12 жовтня 1926 р., число 225, с. 2-3).
* Тарасевський Павло — український етнограф Білгородщини і Вороніжчини
кінця XIX — початку XX ст.. (Див. також: Старков В.А. Особовий архів Володимира Гнатюка та його
роль у дослідженні ігрової культури українців // Архіви України. — 2001. —
№ 1. — С. 86–101).
субота, 30 серпня 2008 р.
До історії ювілейного видання у 1929 р. повісті Михайла Коцюбинського „Тіні забутих предків”
Олекса Піддубняк
12 грудня 1927 р. Антону Крушельницькому з Вінниці до Винників, що під Львовом, надійшов лист від Валентина Отамановського з пропозицією зредагувати нове видання повісті Михайла Коцюбинського „Тіні забутих предків”, „написати до цієї книжки передмову й оглавити мистецький провід у виданні” [1]. Про це наступного дня А.Крушельницький повідомив Олену Кульчицьку, яку він запросив до співпраці як ілюстратора. Твір мав бути надрукований і надійти у продаж до 15-ої роковини з дня смерти письменника, тобто, до 25 квітня 1928 р. Кошти від реалізації книги мали бути спрямовані на побудову пам’ятника М Коцюбинс
ькому у Вінниці і жертвам повені в Галичині.
Ініціатор ювілейного видання В.Отамановський був на той час директором Вінницької філії Всенародної бібліотеки України при ВУАН і Кабінету виучування Поділля, а також співробітником Комісії для вивчення західно-руського та українського права при ВУАН. Він, в недалекому минулому активний учасник національно-визвольної боротьби за незалежність України, у травні 1918 р. - червні 1920 р. перебував у Відні, як співзасновник і представник видавництва „Вернигора”, у зв’язку з замовленням українських підручників [2]. Одночасно продовжував навчання, як майбутній історик права, у Віденському університеті. У Відні, очевидно, В.Отамановський і познайомився з А.Крушельницьким, відомим українським письменником, літературознавцем, педагогом і громадським діячем, який давно активно співпрацював з різними видавництвами, в т.ч. з „Вернигорою” [3]. Проживаючи з осени 1919 р. зі своєю сім’єю в Родавні під Віднем, Антін Володиславович підготував і надрукував багато підручників [4], що поширювались в Україні та за її межами. На момент пропозиції А.Крушельницький після тривалої педагогічної праці на учительських і директорських посадах в багатьох гімназіях Західної України займався в основному літературною діяльністю й готувався організувати своє періодичне видання. Творчість славетного українського письменника була близька А.Крушельницькому, знав його особисто, навіть супроводжував в одній з мандрівок М.Коцюбинського по Карпатах. Згодом у своїй передмові до „Тіней...” він напише: „Там [в с. Зеленому. - О.П.] зустрів я його, коло церкви під час храму, щасливого, що новий світ розкрився перед його очима. Коцюбинський сяяв з радощів”.
Антін Крушельницький з ентузіазмом взявся до нової праці. Окрім Олени Кульчицької, з якою його давно пов’язувала творча співпраця при виданні читанок і художніх творів, до ілюстрування книги він запросив також художника Юліана Буцманюка [5] (початкові літери) і свого сина Івана, молодого поета й графіка (заставки й кінцівки). О.Кульчицька тоді жила й творила в Перемишлі (пл. Ринок, 29) і, зокрема, викладала малювання в українській гімназії [6]. Іван Крушельницький з молодою дружиною, піаністкою Галею Левицькою мешкав в Стрию. Після полагодження загального плану і узгодження багатьох спірних питань з оформлення книжки закипіла робота. Всі виконавці працювали з натхненням [7]. Треба сказати, що виконання завдання було непросте, бо видання виходило в підсовєцькій Україні, в умовах ідеологічного тиску, що наприкінці 20-х років набирав темпів. Згодом це проявилось у тому, що Вінницька округова комісія для увічнення пам’яти Михайла Коцюбинського [8] спочатку не сприйняла доробок Буцманюка, а потім й Івана Крушельницького. В останньому випадку основною завадою стало несприйняття вінницькими ідеологами „надмірної стилізації” в творчості Івана. За словами В.Отамановського, керівники тодішньої освіти рішучо відкидали будь-які елементи фантастики в ілюстрованих творах для дітей. Але можливо однією з причин було те, що молодий художник не відмовлявся від права власності на оригінали графік. Зрештою, як і О.Кульчицька, Іван важко переживав за зневажену працю, в яку він вклав багато творчого натхнення, відобразив у ній свою любов до рідного Карпатського краю. Між іншим, його доробок дістав схвальний відгук у Ю.Буцманюка. Одночасно ж - повне нерозуміння модерних мотивів у київських ілюстраторів. Згодом деякі з Іванових графік розійшлись по інших виданнях. Завершувала ж ілюстрування книжки О.Кульчицька.
А.Крушельницький підготував велику передмову і склав словничок слів, що побутували в гуцульскій говірці й перебрались до твору. Вступний нарис був написаний блискуче. Він викликав захоплений відгук в Отамановського, який зазначив, що „це є дійсно найкраще, що останніми роками з’явилось про М.Коцюбинського... Вступ вийшов дійсно довгенький, але ж гарний” [9]. Для зрівняння обсягу цієї частини книги з власне твором вирішено було внести корективи в архітектоніку видання (63 с. вступ і 104 с. повість), а також зілюструвати доробок редактора краєвидами з околиць Криворівні та елементами гуцульського побуту. Ілюстрації теж мусіла виконати О.Кульчицька, але зі світлин, які треба було ще десь знайти або зробити. З останнім завданням чудово справився юний фотоаматор Юрко Дорош [10]. Він разом із своїм провідником, молодшим сином А.Крушельницького Тарасом, зробив у вересні 1928 р. поїздку з Городенки до Криворівні, де й виконав потрібні зняття (в несприятливих погодних умовах). Частину результатів цієї праці, а також деякі світлини Сеньківського, використала мисткиня у своїх графіках.
Книга не поспіла до задуманого ювілею, але незабаром наставав другий - 17 вересня 1929 р., коли М.Коцюбинському сповнювалось 65 років з дня народження. В останню хвилю перед друком графічний портрет письменника роботи І.Крушельницького харківські книгодрукарі замінили фотопортретом, обкладинку О.Кульчицької перепоручили виконати А.Середі. Вступна частина відповідним чином була згладжена І.Лакизою...
Весь цей час невтомний ентузіаст і дослідник В.Отамановський тримав, як мовиться, справу видання в своїх руках. Вкладаючи масу зусиль в розвиток краєзнавства Поділля, маючи при цьому багато різних обов’язків, він працював ще й над своєю дисертацією про вінницьку магдебурію [11]. Остання звістка від нього надійшла до А.Крушельницького 5 серпня 1929 р. А вже 29 серпня Отамановського заарештували, звинувативши його у керівництві вінницькою філією Спілки Визволення України.
Трагічна доля випала й редактору видання А.Крушельницькому та всій його родині [12]. Саме ювілейне видання ”Тіней...” теж було репресоване. Зокрема, у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України зберігаються два примірники цієї книги, звільнені із спецхрону. В першому з них брутально знищено передмову А.Крушельницького (вирізано ножицями). У другому (із збірки М.Возняка), що містить дарчий надпис А.Крушельницького(?) І.Кревецькому, прізвище редактора густо зашмароване синім чорнилом... Геніальний твір М.Коцюбинського, котрий піднімав дух нашої нескореної нації, в найтяжчі часи приховували або й нищили, відповідною обробкою намагались нівелювати його зміст. Але він перемагав, відроджувався у нових виданнях, ілюстрованих багатьма талановитими художниками, звучав у радіовиставах, відображався в музиці й танці [13], дістав всесвітню славу в екранізації талановитого кінорежисера Серіка Параджанова [14].
Дописувач журналу „Україна” І.Глинський у 1964 р. слушно зауважив, що ювілейне видання „Тіней...” 1929 р. унікальне і заслуговує на перевидання фототипним способом. Ці слова залишаються актуальними й нині.
На завершення відзначимо, що матеріали переписки, пов’язаної з підготовкою книги до видання, відображені в 112 письмових документах. Всі вони виявлені дописувачем в ЦДІА України у Львові, скопійовані, набрані на комп'ютері і чекають, після відповідного доопрацювання, на опублікування. В розширеному вигляді ця розповідь надрукована в журналі "Дзвін": Олекса Піддубняк. Тернистим шляхом: До історії ювілейного видання у 1929 році повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”. – Дзвін, 2004, Ч. 11-12, 150-162.
Примітки
1. Центральний державний історичний архів України у Львові (далі - ЦДІА України у Львові). - Ф. 309. - Оп. 1. - Од. зб. 2360. - Арк. 141.
2. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Рада: Бібліографічний довідник. - К., 1998. - С. 142.
3. Див., напр.: Крушельницький Антін. Українська Читанка для першої кляси середніх шкіл / З мал. Олени Кульчицької; Вид. 3-є. - Київ; Львів; Відень: Т-во Вернигора, 1918. - 237 с. - (Рец.: Карманський П. „Книга” (Київ; Відень). - 1921. - 1. .- С. 23).
4. Канчалаба О. (укл.). Антін Крушельницький - письменник, публіцист, педагог: Матеріали до бібліографії та епістолярної спадщини. - Львів, 2002. - 295 с. Див. також інформацію в згаданому числі часопису „Книга” на с. 36.
5. В документах ніде не вказане ім’я митця, але, очевидно, мова йде про Юліана Буцманюка.
6. Подільчак Михайло. Українська державна чоловіча гімназія у Перемишлі: До століття заснування // Шлях Перемоги. - 1995. - 29 лип. - с. 8.
7. Через багато років про це, зокрема, згадувала О. Кульчицька в газеті „Вільне життя” за 5 червня 1955 р.
8. Як випливає з публікації Івана Глинського з Могилів-Подільського (Книга народжена єднанням // Україна. - 1964. - № 37. - С. 10-11), комісію очолював голова Вінницького облвиконкому Чабай.
9. ЦДІА України у Львові. - Ф. 361. - Оп. 1. - Од. зб. 114. - Арк. 2.
10.Згодом висококласний спеціаліст-професіонал. Про життєвий шлях Юліана Дороша 4 серпня 1998 р. на львівському радіо відбулась цікава аудиція за участю його сина Андрія та директора ЦДІА України у Львові с. п. Ореста Мацюка.
11.Частина цієї праці опублікована; див.: Отамановський В. Д. Вінниця в XIV-XVII століттях: Історичне дослідження. - Вінниця: Континент-прим, 1993. - 462 с.
12.Про це див.: Крушельницька Л. І. Рубали ліс...: (Спогади галичанки). - Львів; Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2001. - 260 с..
13.Про музику Віталія Кирейка до „Тіней забутих предків” прозвучала вечірня радіопередача з Києва 24 січня 1997 р.
14.Про історію створення фільму див., напр.: Мірошниченко О. Друге життя повісті // Україна. - 1964. - № 37. - С. 10-11; Миколайчук Марія. Як і з чого витворилися „Тіні...” // Культура і життя. - 1991. - 15 червн. - № 24. - С. 8; Тримбач Сергій. Все інше - мовчання // Там само; Череватенко Леонід. Сказав усе, що хотів: До 75-річчя від дня народження С.Й.Параджанова // Вісті Тепличчини. - 1999. - 20 січ. - С. 2.; За що варто вбити Іллєнка, або Чи житиме український кінематограф / Інтерв’ю Ю.Г.Іллєнка Р.Чайці і М.Савці // Поступ. - 1999. - 7 груд. - № 170. - С. 9.
12 грудня 1927 р. Антону Крушельницькому з Вінниці до Винників, що під Львовом, надійшов лист від Валентина Отамановського з пропозицією зредагувати нове видання повісті Михайла Коцюбинського „Тіні забутих предків”, „написати до цієї книжки передмову й оглавити мистецький провід у виданні” [1]. Про це наступного дня А.Крушельницький повідомив Олену Кульчицьку, яку він запросив до співпраці як ілюстратора. Твір мав бути надрукований і надійти у продаж до 15-ої роковини з дня смерти письменника, тобто, до 25 квітня 1928 р. Кошти від реалізації книги мали бути спрямовані на побудову пам’ятника М Коцюбинс
Ініціатор ювілейного видання В.Отамановський був на той час директором Вінницької філії Всенародної бібліотеки України при ВУАН і Кабінету виучування Поділля, а також співробітником Комісії для вивчення західно-руського та українського права при ВУАН. Він, в недалекому минулому активний учасник національно-визвольної боротьби за незалежність України, у травні 1918 р. - червні 1920 р. перебував у Відні, як співзасновник і представник видавництва „Вернигора”, у зв’язку з замовленням українських підручників [2]. Одночасно продовжував навчання, як майбутній історик права, у Віденському університеті. У Відні, очевидно, В.Отамановський і познайомився з А.Крушельницьким, відомим українським письменником, літературознавцем, педагогом і громадським діячем, який давно активно співпрацював з різними видавництвами, в т.ч. з „Вернигорою” [3]. Проживаючи з осени 1919 р. зі своєю сім’єю в Родавні під Віднем, Антін Володиславович підготував і надрукував багато підручників [4], що поширювались в Україні та за її межами. На момент пропозиції А.Крушельницький після тривалої педагогічної праці на учительських і директорських посадах в багатьох гімназіях Західної України займався в основному літературною діяльністю й готувався організувати своє періодичне видання. Творчість славетного українського письменника була близька А.Крушельницькому, знав його особисто, навіть супроводжував в одній з мандрівок М.Коцюбинського по Карпатах. Згодом у своїй передмові до „Тіней...” він напише: „Там [в с. Зеленому. - О.П.] зустрів я його, коло церкви під час храму, щасливого, що новий світ розкрився перед його очима. Коцюбинський сяяв з радощів”.
Антін Крушельницький з ентузіазмом взявся до нової праці. Окрім Олени Кульчицької, з якою його давно пов’язувала творча співпраця при виданні читанок і художніх творів, до ілюстрування книги він запросив також художника Юліана Буцманюка [5] (початкові літери) і свого сина Івана, молодого поета й графіка (заставки й кінцівки). О.Кульчицька тоді жила й творила в Перемишлі (пл. Ринок, 29) і, зокрема, викладала малювання в українській гімназії [6]. Іван Крушельницький з молодою дружиною, піаністкою Галею Левицькою мешкав в Стрию. Після полагодження загального плану і узгодження багатьох спірних питань з оформлення книжки закипіла робота. Всі виконавці працювали з натхненням [7]. Треба сказати, що виконання завдання було непросте, бо видання виходило в підсовєцькій Україні, в умовах ідеологічного тиску, що наприкінці 20-х років набирав темпів. Згодом це проявилось у тому, що Вінницька округова комісія для увічнення пам’яти Михайла Коцюбинського [8] спочатку не сприйняла доробок Буцманюка, а потім й Івана Крушельницького. В останньому випадку основною завадою стало несприйняття вінницькими ідеологами „надмірної стилізації” в творчості Івана. За словами В.Отамановського, керівники тодішньої освіти рішучо відкидали будь-які елементи фантастики в ілюстрованих творах для дітей. Але можливо однією з причин було те, що молодий художник не відмовлявся від права власності на оригінали графік. Зрештою, як і О.Кульчицька, Іван важко переживав за зневажену працю, в яку він вклав багато творчого натхнення, відобразив у ній свою любов до рідного Карпатського краю. Між іншим, його доробок дістав схвальний відгук у Ю.Буцманюка. Одночасно ж - повне нерозуміння модерних мотивів у київських ілюстраторів. Згодом деякі з Іванових графік розійшлись по інших виданнях. Завершувала ж ілюстрування книжки О.Кульчицька.
А.Крушельницький підготував велику передмову і склав словничок слів, що побутували в гуцульскій говірці й перебрались до твору. Вступний нарис був написаний блискуче. Він викликав захоплений відгук в Отамановського, який зазначив, що „це є дійсно найкраще, що останніми роками з’явилось про М.Коцюбинського... Вступ вийшов дійсно довгенький, але ж гарний” [9]. Для зрівняння обсягу цієї частини книги з власне твором вирішено було внести корективи в архітектоніку видання (63 с. вступ і 104 с. повість), а також зілюструвати доробок редактора краєвидами з околиць Криворівні та елементами гуцульського побуту. Ілюстрації теж мусіла виконати О.Кульчицька, але зі світлин, які треба було ще десь знайти або зробити. З останнім завданням чудово справився юний фотоаматор Юрко Дорош [10]. Він разом із своїм провідником, молодшим сином А.Крушельницького Тарасом, зробив у вересні 1928 р. поїздку з Городенки до Криворівні, де й виконав потрібні зняття (в несприятливих погодних умовах). Частину результатів цієї праці, а також деякі світлини Сеньківського, використала мисткиня у своїх графіках.
Книга не поспіла до задуманого ювілею, але незабаром наставав другий - 17 вересня 1929 р., коли М.Коцюбинському сповнювалось 65 років з дня народження. В останню хвилю перед друком графічний портрет письменника роботи І.Крушельницького харківські книгодрукарі замінили фотопортретом, обкладинку О.Кульчицької перепоручили виконати А.Середі. Вступна частина відповідним чином була згладжена І.Лакизою...
Трагічна доля випала й редактору видання А.Крушельницькому та всій його родині [12]. Саме ювілейне видання ”Тіней...” теж було репресоване. Зокрема, у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України зберігаються два примірники цієї книги, звільнені із спецхрону. В першому з них брутально знищено передмову А.Крушельницького (вирізано ножицями). У другому (із збірки М.Возняка), що містить дарчий надпис А.Крушельницького(?) І.Кревецькому, прізвище редактора густо зашмароване синім чорнилом... Геніальний твір М.Коцюбинського, котрий піднімав дух нашої нескореної нації, в найтяжчі часи приховували або й нищили, відповідною обробкою намагались нівелювати його зміст. Але він перемагав, відроджувався у нових виданнях, ілюстрованих багатьма талановитими художниками, звучав у радіовиставах, відображався в музиці й танці [13], дістав всесвітню славу в екранізації талановитого кінорежисера Серіка Параджанова [14].
Дописувач журналу „Україна” І.Глинський у 1964 р. слушно зауважив, що ювілейне видання „Тіней...” 1929 р. унікальне і заслуговує на перевидання фототипним способом. Ці слова залишаються актуальними й нині.
На завершення відзначимо, що матеріали переписки, пов’язаної з підготовкою книги до видання, відображені в 112 письмових документах. Всі вони виявлені дописувачем в ЦДІА України у Львові, скопійовані, набрані на комп'ютері і чекають, після відповідного доопрацювання, на опублікування. В розширеному вигляді ця розповідь надрукована в журналі "Дзвін": Олекса Піддубняк. Тернистим шляхом: До історії ювілейного видання у 1929 році повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”. – Дзвін, 2004, Ч. 11-12, 150-162.
На світлині одна з ілюстрацій до книги, виконаних Оленою Кульчицькою.
("Вісті Тепличчини", 2004, 19 жовтня)
Примітки
1. Центральний державний історичний архів України у Львові (далі - ЦДІА України у Львові). - Ф. 309. - Оп. 1. - Од. зб. 2360. - Арк. 141.
2. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Рада: Бібліографічний довідник. - К., 1998. - С. 142.
3. Див., напр.: Крушельницький Антін. Українська Читанка для першої кляси середніх шкіл / З мал. Олени Кульчицької; Вид. 3-є. - Київ; Львів; Відень: Т-во Вернигора, 1918. - 237 с. - (Рец.: Карманський П. „Книга” (Київ; Відень). - 1921. - 1. .- С. 23).
4. Канчалаба О. (укл.). Антін Крушельницький - письменник, публіцист, педагог: Матеріали до бібліографії та епістолярної спадщини. - Львів, 2002. - 295 с. Див. також інформацію в згаданому числі часопису „Книга” на с. 36.
5. В документах ніде не вказане ім’я митця, але, очевидно, мова йде про Юліана Буцманюка.
6. Подільчак Михайло. Українська державна чоловіча гімназія у Перемишлі: До століття заснування // Шлях Перемоги. - 1995. - 29 лип. - с. 8.
7. Через багато років про це, зокрема, згадувала О. Кульчицька в газеті „Вільне життя” за 5 червня 1955 р.
8. Як випливає з публікації Івана Глинського з Могилів-Подільського (Книга народжена єднанням // Україна. - 1964. - № 37. - С. 10-11), комісію очолював голова Вінницького облвиконкому Чабай.
9. ЦДІА України у Львові. - Ф. 361. - Оп. 1. - Од. зб. 114. - Арк. 2.
10.Згодом висококласний спеціаліст-професіонал. Про життєвий шлях Юліана Дороша 4 серпня 1998 р. на львівському радіо відбулась цікава аудиція за участю його сина Андрія та директора ЦДІА України у Львові с. п. Ореста Мацюка.
11.Частина цієї праці опублікована; див.: Отамановський В. Д. Вінниця в XIV-XVII століттях: Історичне дослідження. - Вінниця: Континент-прим, 1993. - 462 с.
12.Про це див.: Крушельницька Л. І. Рубали ліс...: (Спогади галичанки). - Львів; Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2001. - 260 с..
13.Про музику Віталія Кирейка до „Тіней забутих предків” прозвучала вечірня радіопередача з Києва 24 січня 1997 р.
14.Про історію створення фільму див., напр.: Мірошниченко О. Друге життя повісті // Україна. - 1964. - № 37. - С. 10-11; Миколайчук Марія. Як і з чого витворилися „Тіні...” // Культура і життя. - 1991. - 15 червн. - № 24. - С. 8; Тримбач Сергій. Все інше - мовчання // Там само; Череватенко Леонід. Сказав усе, що хотів: До 75-річчя від дня народження С.Й.Параджанова // Вісті Тепличчини. - 1999. - 20 січ. - С. 2.; За що варто вбити Іллєнка, або Чи житиме український кінематограф / Інтерв’ю Ю.Г.Іллєнка Р.Чайці і М.Савці // Поступ. - 1999. - 7 груд. - № 170. - С. 9.
Підписатися на:
Дописи (Atom)