четвер, 17 лютого 2011 р.
Надія Воловодівська про львівський ненав'язливий сервіс
Hodyla s'ohodni platyty za komunposluhy. Dobre vystojala, ale v mene ne vzjaly oplatu za telefov, bo napysaly meni platyty na misjac' nepered, a ja hotila platyty til'ky za potocznyj. Dzvonyla do ofisu, skazaly, szczo to pomylka, i maju jty do jihn'oho holovnoho ofisu i platyty. Tut nenav'jazlyvyj servis prosto baldije. Nedavno meni pryjszov lyst, szczo mene zanesut' v bazu danyh borz'nykiv za kabel'ne telebaczennia. Ja z' vid nyh davnym-davno vidmovylas'. Ot i jdy i dokazuj. Ale spravdi, koly vidmovljalas', to czula vid ljudej, szczo treba vse zadokumentuvaty. To znajszla orhanizaciju, de je fax i vidislala akt vidkljuczennja, de bula vidmitka, szczo borhiv ne maju. Sucil'na czudasija!
неділя, 13 лютого 2011 р.
Діалог на тему про події в Єгипті і продовольчу проблему в Україні
O.P. Vidnosno Ehyptu moja holova ves czas pracjuje v kerunku vyjasnennja intryhy. Tam, zdajetsja, duzhe harno obvely narod kruhom palcja na koryst nedalekoho schidnjoho susidy. Ale to skoro vylize samo
N.V. Jak na moju dumku, to skorisze podiji v Egypti je naslidkom toho, szczo lyszni spekuljatyvni hroszi piszly z rynku naftoproduktiv na harczovi rynky. Pro ce hovorylos' szcze na poczatku mynuloho roku. Ti urjady, jaki znajut', szczo ljud, jakym kerujut', maje buty nahodovanyj, pryjnjaly jakis' miry. Reszta pustyly vse na samot'ok'. Jak i v Ukrajini. Tomu produktovi bunty moz'ut' buty v bahat'oh krajinah. Insza sprava, hto z toho skorystajet'sja. Zvisno, hroszovyh miszkiv ne beret'sja do uvahy. Tut, napryklad, jabluka vz'e kosztujut' vid 10 do 18 hrn. 1 kg pszona bil'sze 10hrn, hreczka bula po 23 hrn, vmiszavsja ptu-sznyj urjad, znyzyv cinu, - ne stalo hreczky. Baraboli davno ne kupljaju, ale czula na bazari, jak pytaly ljudy, to kosztuje 5.5 hrn. Malo toho, czula, szczo urjad ne vydiljaje dotacij na pidtrymku sil's'koho hospodarstva. Zate na evro 2012 - az' 10 miliardiv. Tak dumaju, a szczo ti bolil'nyky budut' jisty? A na toj czas ce jakraz szcze bude c'ohoricznyj vroz'aj.
N.V. Jak na moju dumku, to skorisze podiji v Egypti je naslidkom toho, szczo lyszni spekuljatyvni hroszi piszly z rynku naftoproduktiv na harczovi rynky. Pro ce hovorylos' szcze na poczatku mynuloho roku. Ti urjady, jaki znajut', szczo ljud, jakym kerujut', maje buty nahodovanyj, pryjnjaly jakis' miry. Reszta pustyly vse na samot'ok'. Jak i v Ukrajini. Tomu produktovi bunty moz'ut' buty v bahat'oh krajinah. Insza sprava, hto z toho skorystajet'sja. Zvisno, hroszovyh miszkiv ne beret'sja do uvahy. Tut, napryklad, jabluka vz'e kosztujut' vid 10 do 18 hrn. 1 kg pszona bil'sze 10hrn, hreczka bula po 23 hrn, vmiszavsja ptu-sznyj urjad, znyzyv cinu, - ne stalo hreczky. Baraboli davno ne kupljaju, ale czula na bazari, jak pytaly ljudy, to kosztuje 5.5 hrn. Malo toho, czula, szczo urjad ne vydiljaje dotacij na pidtrymku sil's'koho hospodarstva. Zate na evro 2012 - az' 10 miliardiv. Tak dumaju, a szczo ti bolil'nyky budut' jisty? A na toj czas ce jakraz szcze bude c'ohoricznyj vroz'aj.
субота, 12 лютого 2011 р.
Надія Воловодівська про єгипетські події і аграрну політику в Україні
Czula po radio, szczo cja hrupa, szczo zaraz pry vladi, proektuje na sebe podiji v Egypti. I zapevnjaje vsih, szczo v Ukrajini tamtoj scenarij nemoz'lyvyj. Szczo z', blyz’cze do vesny bude zrozumilisze, bo ahrarna polityka v Ukrajini je proval'noju. Ce, jak kolys', Rohsztejn v Teplyku vzjavsja keruvaty kolhospom. Todi bulo bajduz'e, szczo ne specialist, aby buv viddanyj partiji. Teper tak samo. Ale czasy inszi. Egypet - pryklad.
Таксист -- цар, бог і герой
Юрко БАНЗАЙ
прикрощі (бувальщина)
Як відомо, один переїзд дорівнює двом пожежам. Стара істина авторові цих рядків -- шанувальнику орендування різних помешкань -- ще ніколи не зрадила протягом останніх трьох років.
Що ж, життя людини, котра не має у приватній власності навіть мацьопкого помешкання, сповнене пригод, більшість з котрих пов’язані як не з веселими власниками орендованих апартаментів, то з не менш веселими сусідами. Дякувати Богу, останнього разу і з першими, і з другими було все олрайт - власниця, приємна, цікава і не настирлива тітка Люба, була завше бажаним гостем нашої тимчасової домівки. Сусіди поводили себе тихо, навіть тоді, коли ваш покірний слуга досить нечемно дозволяв собі голосно слухати музику пізньої ночі. Щоправда, таких випадків було дуже мало, але трафунки в життю, як каже Ромко Германець, бувають розмаїті.
Тож нічого дивного в тому, що десь всі ті файні обставини мали змінитися, насправді не було. Почалося все з того, що минулої п’ятниці, дня, коли планувалося тихо-мирно спакувати свої небагаті клунки, я мусив цілісінький день просидіти в редакції над верстковими плівками, і тому пакуватися довелось у день переїзду. Але субота -- сонячна і приємна днина -- розвіяла мої побоювання, і з перемінним успіхом ми перевезли більшість речей за сприяння старого і незмінного у своїх звичках друга-Рижого. Проблемочка лише полягала в тому, як відтранспортувати до Р-ного мій старий холодильник марки “Бобруйск”, куплений у якоїсь бабці за 85 гривень два роки тому та взяту декілька місяців тому в кредит пральну машинку.
Для транспортування таких, мнягко кажучи, фіґовогабаритних речей, я зазвичай користувався послугами радіо-таксі. Більшість з цих підприємств надають послуги у вигляді перевезення невеликих вантажів мікроавтобусами. Це було дорогим, але не найгіршим варіантом вирішення завдання, що постало перед нами. За попередніми підрахунками, шлях між двома “крапками” складав приблизно 9 кілометрів, і ми спокійно вкладалися у мінімальну суму для такого транспорту – 15-16 гривень.
Неприємності почалися вже тоді, коли ми спробували знайти вільну машину. Так вже склалося, що у жодній із відомих мені фірм, котрі надають такі послуги, не виявилося вільного буса. Нарешті вдалося додзвонитися до оператора № N, де пообіцяли потрібну машину у потрібний час. Ні для кого не секрет, що година простою радіо-таксі коштує від 10 гривень. Машина, як і належиться, приїхала на кілька хвилин раніше, а ми, економлячи свої гроші оперативненько завантажилися. Продовженням прикрощів було зовсім неввічливе буркотіння під ніс водія, коли ми попросили його розвернути машину дверима до під’їзду. Він у цей момент якраз любенько собі балакав із якоюсь тіткою і таким проханням був вельми невдоволений, мовляв, чого пристали, не бачите, я тут зайнятий. Зрештою, розвернувся, але так і не під’їхав, як його просилося, та чіпати його ми не стали: він же мав везти ще пральку, за котру ще й кредит до кінця не виплачено.
Під'їдждаючи до *ського мосту, того, що з боку вулиці *ської, водій єхидно запитався, чи справді пралька коштує купу грошей. А потім почалися пригоди. Знаєте, ця вулиця, точніше права її смуга, є суперпозицією горбочків і ямочок, котрі нормальні водії, що бережуть своїх пасажирів і ходову авта старанно оминають. Але наш керманич не об'їжджав, а навпаки, піддав газу. На кожному горбочку, у кожній ямці серце моє йойкало і падало у діряву шкарпетку в брудному мешті. Водій, що кілька хвилин тому дико переживав за лінолеум у “трюмі” свого авта (ви, мовляв, його мені ж не порвіть, бо потім клеїти довго), тепер гицав на дорожних хвилях, мов ковбой на родео.
На ціле щастя, тої дороги було не так багацько і на останній “фінішній прямій” від серця мого відлягло. Але сюрпризи цього вечора не закінчилися. По вивантаженні нашого скарбу водій назвав суму, котра майже вдвічі перевищувала ту, на котру ми розраховували. Коли я спробував з’ясувати, за які послуги ми винні водієві такі гроші, він гордо заявив: “дорога, чекання плюс 15 гривень за виклик”.
Підозрюючи, що я щось наплутав, довелося телефонувати до оператора № N і просити підрахувати, скільки складає вартість перевезення мікроавтобусом вантажу на відстань 9 км і простій машини квадранс часу. Виявилося, що з 28 гривень, запрошених водієм, лише 16 були вартістю послуги (що не суперечило нашим підрахункам). Решта ж, як то кажуть, -- за карі очі. І якби прикрий дядько не ознайомив мене на початку поїздки з тарифами, може я б цього галасу й не здіймав.
Я не маю нічого проти *cьких таксистів. Часами доводиться користуватися їхніми послугами, і жодного разу до злощасної суботи я про це не пошкодував. Більшість з них -- приємні і ввічливі люди, котрі перепитуються, коли хочуть закурити цигарку, або увімкнути музику. Зазвичай таксисти -- приємні співрозмовники, від котрих можна почути багато цікавого.
Річ зовсім не в таксистах. Спробуймо просто відірватись від тих кількох гривачків, що їх нагрів собі прикрий дядько. Річ далеко не в них. Штука в тому, ЯК ставився цей чоловік до людей, котрі не дають йому померти з голоду. Я не маю на увазі ставлення до мене. Варто, може, подивитися на цю ситуацію у мірилі глобальнішому. ЯК може заробляти гроші людина, котра їх не любить? Або ж, як може людина, що любить гроші, принаймні не ставитися приязно до тих, хто їй ті гроші дає? От це й залишається загадкою малого сервіс-бізнесу. У нормальних країнах такі горе-бізнесмени відсіюються шляхом природнього відбору. А в нас -- дзюзьки! А все тому, що ображений клієнт неймовірно рідко розповідає оточуючим, також потенційним клієнтам, про тих, хто його образив. От і виходить - “сервіс по-сучасному”!
Галичина, 2002 р.
прикрощі (бувальщина)
Як відомо, один переїзд дорівнює двом пожежам. Стара істина авторові цих рядків -- шанувальнику орендування різних помешкань -- ще ніколи не зрадила протягом останніх трьох років.
Що ж, життя людини, котра не має у приватній власності навіть мацьопкого помешкання, сповнене пригод, більшість з котрих пов’язані як не з веселими власниками орендованих апартаментів, то з не менш веселими сусідами. Дякувати Богу, останнього разу і з першими, і з другими було все олрайт - власниця, приємна, цікава і не настирлива тітка Люба, була завше бажаним гостем нашої тимчасової домівки. Сусіди поводили себе тихо, навіть тоді, коли ваш покірний слуга досить нечемно дозволяв собі голосно слухати музику пізньої ночі. Щоправда, таких випадків було дуже мало, але трафунки в життю, як каже Ромко Германець, бувають розмаїті.
Тож нічого дивного в тому, що десь всі ті файні обставини мали змінитися, насправді не було. Почалося все з того, що минулої п’ятниці, дня, коли планувалося тихо-мирно спакувати свої небагаті клунки, я мусив цілісінький день просидіти в редакції над верстковими плівками, і тому пакуватися довелось у день переїзду. Але субота -- сонячна і приємна днина -- розвіяла мої побоювання, і з перемінним успіхом ми перевезли більшість речей за сприяння старого і незмінного у своїх звичках друга-Рижого. Проблемочка лише полягала в тому, як відтранспортувати до Р-ного мій старий холодильник марки “Бобруйск”, куплений у якоїсь бабці за 85 гривень два роки тому та взяту декілька місяців тому в кредит пральну машинку.
Для транспортування таких, мнягко кажучи, фіґовогабаритних речей, я зазвичай користувався послугами радіо-таксі. Більшість з цих підприємств надають послуги у вигляді перевезення невеликих вантажів мікроавтобусами. Це було дорогим, але не найгіршим варіантом вирішення завдання, що постало перед нами. За попередніми підрахунками, шлях між двома “крапками” складав приблизно 9 кілометрів, і ми спокійно вкладалися у мінімальну суму для такого транспорту – 15-16 гривень.
Неприємності почалися вже тоді, коли ми спробували знайти вільну машину. Так вже склалося, що у жодній із відомих мені фірм, котрі надають такі послуги, не виявилося вільного буса. Нарешті вдалося додзвонитися до оператора № N, де пообіцяли потрібну машину у потрібний час. Ні для кого не секрет, що година простою радіо-таксі коштує від 10 гривень. Машина, як і належиться, приїхала на кілька хвилин раніше, а ми, економлячи свої гроші оперативненько завантажилися. Продовженням прикрощів було зовсім неввічливе буркотіння під ніс водія, коли ми попросили його розвернути машину дверима до під’їзду. Він у цей момент якраз любенько собі балакав із якоюсь тіткою і таким проханням був вельми невдоволений, мовляв, чого пристали, не бачите, я тут зайнятий. Зрештою, розвернувся, але так і не під’їхав, як його просилося, та чіпати його ми не стали: він же мав везти ще пральку, за котру ще й кредит до кінця не виплачено.
Під'їдждаючи до *ського мосту, того, що з боку вулиці *ської, водій єхидно запитався, чи справді пралька коштує купу грошей. А потім почалися пригоди. Знаєте, ця вулиця, точніше права її смуга, є суперпозицією горбочків і ямочок, котрі нормальні водії, що бережуть своїх пасажирів і ходову авта старанно оминають. Але наш керманич не об'їжджав, а навпаки, піддав газу. На кожному горбочку, у кожній ямці серце моє йойкало і падало у діряву шкарпетку в брудному мешті. Водій, що кілька хвилин тому дико переживав за лінолеум у “трюмі” свого авта (ви, мовляв, його мені ж не порвіть, бо потім клеїти довго), тепер гицав на дорожних хвилях, мов ковбой на родео.
На ціле щастя, тої дороги було не так багацько і на останній “фінішній прямій” від серця мого відлягло. Але сюрпризи цього вечора не закінчилися. По вивантаженні нашого скарбу водій назвав суму, котра майже вдвічі перевищувала ту, на котру ми розраховували. Коли я спробував з’ясувати, за які послуги ми винні водієві такі гроші, він гордо заявив: “дорога, чекання плюс 15 гривень за виклик”.
Підозрюючи, що я щось наплутав, довелося телефонувати до оператора № N і просити підрахувати, скільки складає вартість перевезення мікроавтобусом вантажу на відстань 9 км і простій машини квадранс часу. Виявилося, що з 28 гривень, запрошених водієм, лише 16 були вартістю послуги (що не суперечило нашим підрахункам). Решта ж, як то кажуть, -- за карі очі. І якби прикрий дядько не ознайомив мене на початку поїздки з тарифами, може я б цього галасу й не здіймав.
Я не маю нічого проти *cьких таксистів. Часами доводиться користуватися їхніми послугами, і жодного разу до злощасної суботи я про це не пошкодував. Більшість з них -- приємні і ввічливі люди, котрі перепитуються, коли хочуть закурити цигарку, або увімкнути музику. Зазвичай таксисти -- приємні співрозмовники, від котрих можна почути багато цікавого.
Річ зовсім не в таксистах. Спробуймо просто відірватись від тих кількох гривачків, що їх нагрів собі прикрий дядько. Річ далеко не в них. Штука в тому, ЯК ставився цей чоловік до людей, котрі не дають йому померти з голоду. Я не маю на увазі ставлення до мене. Варто, може, подивитися на цю ситуацію у мірилі глобальнішому. ЯК може заробляти гроші людина, котра їх не любить? Або ж, як може людина, що любить гроші, принаймні не ставитися приязно до тих, хто їй ті гроші дає? От це й залишається загадкою малого сервіс-бізнесу. У нормальних країнах такі горе-бізнесмени відсіюються шляхом природнього відбору. А в нас -- дзюзьки! А все тому, що ображений клієнт неймовірно рідко розповідає оточуючим, також потенційним клієнтам, про тих, хто його образив. От і виходить - “сервіс по-сучасному”!
Галичина, 2002 р.
четвер, 10 лютого 2011 р.
Юрко Банзай
The Beatles
леґенди
Моє знайомство з Ліверпульською четвіркою почалося у класі у 6-му. Одного прекрасного дня, мандруючи відділом із “грампласцінкамі” універмагу “Львів” я серед шаленого розмаїття всякої совкової пурги надибав плиту команди, назву котрої десь чув, і відгукувалися про неї тоді, либонь, дуже добре. Це був A Hard Day’s Night, піратський витвір радянської індустрії розваг.
Вдома виявилося, що у колекції мого брата є ще одна плита Бітлів -- радянська компіляція під назвою A Taste of Honey. Копірайтом вона була забезпечена не гірше, ніж CD на київській Петрівці по 6 гривень без коробки. Але фірмові вініли тоді були майже такою ж буденної річчю, як зубри у нинішніх Карпатах, та й коштували шалені гроші. Тому й до копірайтів діла не було. Головне -- щоби звук був належної якості.
За кілька тижнів обидва бітлівських вініли набридли домашнім настільки, наскільки взагалі може набриднути будь-яка, навіть найкраща, музика. А потім пішло й поїхало. Вирізки з ґазети “Камсамольская правда” про чотирьох лівепульських пролетарів -- Джоана Лєнінкова, Рауля Маккартнєя, Джорджа Наррінзона та Рінґа Старкі. Потім були перші книжки, спроби колекціонування, ритуальні вивчення текстів, зубріння біографій, тобто типові синдроми гострої бітломанії.
На другому курсі для визначення ступеню сп’яніння автора цих рядків питали, у котрому альбомі зустрічається та чи інша бітлівська після. У тверезому стані я міг згадати назву альбомів, роки виходу, принаймні зацитувати кавалок тексту та сказати, кому нелажить вокал. До третього курсу в мене було більшість альбомів та кілька компіляцій.
Як і в більшості випадків, геніальні речі виникли самі-по-собі. Зустрілися одного дня шульга-мамин-синочок Пол Маккартні та близорукий задирака Джон Ленон і вирішили разом помузикувати. А оскільки обидвоє були люди зовсім неординарні, разом утворили критичну суміш, готову здетонувати будь-якої миті.
Потім був Гамбург із нічними концертами, бійками, котрі задирака Джон пропускати не міг і не хотів. А потім -- слава. Вона впала на чуваків, як грім із ясного неба. Перший повноцінний альбом Бітлів, а їх тоді було вже четверо: задирака Джон, дівчачий улюбленець Пол, красунчик Рінґо та тоді ще не до кінця забрахмапутрений Джордж, був чимось, дуже подібним до вибуху. Бітли раптом із простої провінційної команди із клюбу Cavern стали зірками чартів. Їх слухала вся Англія, а за нею -- і цілий світ.
Рінґо, красунчик із великими очисками і приблизно таким же носярою, кажуть, крім бубнів, завдяки котрим став відомим на цілий світ, дуже незле грав на трубі. Але страшно цього стидався. Надто інструмент не рок-н-рольний. Ото залишиться сам, добуде із шафки трубу і, ну, в неї дути. А як тільки почує, що йде хтось відразу назад її ховає. Так про його талант ніхто й не довідався.
Джордж же з самого дитинства дуже хотів потрапити до Будапешту. Як тільки йому бемкнуло 18, задзвонив він до аеропорту і квиток у Будапешт замовив. А касирша так втішилася, що з нею сам Гарісон розмовляє, що замість до Будапешту квиток у Бангладеш йому виписала. Так і навернувся Джордж у індусівщину. Він навіть одного разу вдягнувся індусом і пішов на вулицю, на спацер. Іде й думає: “Але то є! Чистий індус із мене!” А тим часом прибігли діти і, ну, кричати: Гарісон! Гарісон! Втік від них Джордж і більше індусом не одягався.
А Джон все життя грозився одружитися на Йоко Оно. А потім взяв, та й одружився. Пол довго сміявся, хоч і сам без гріха не був. Надто гроші любив. Співають, бува Бітли своє “Є-є-є!”, а Джон візьме так шепне: “Мільйон!” Пол біжить за куліси гроші шукати, весь зал думає, що йому зле стало, а Джонові смішно. А ще Пол дуже любив своїх шанувальниць. Одного разу його спитали, що він любить понад усе. “Якщо скажу, що люблю гроші, не буде в мене моїх шанувальниць… Якщо скажу, що люблю шанувальниць, покине мене Лінда…”
“Понад усе, -- сказав Пол, -- я люблю грати на гітарі!” З того часу всі й визнають Пола видатним гітаристом.
Тим часом, довго разом бути Бітлам не судилося. До 70-х Ліверпульська четвірка перестала бути Ліверпульською четвіркою. Всі взялися писати сольні альбоми та проживати зароблені гроші. Проте грубий хрест на леґендарних The Beatles поставив божевільний, що 1980 року застрелив Джона Ленона на порозі власної хати.
Спроби реанімувати команду решта троє бітлів чинили постійно, тільки нічого серйозного з тих спроб не виходило. А вторік пішов від нас наймолодший з четвірки, Джордж Гарісон. Рінґо ж і досі збирається помузикувати із сером Полом Маккартні, музичну невтомність котрого ставлять у приклад вчителі своїм учням.
2002 р.
леґенди
Моє знайомство з Ліверпульською четвіркою почалося у класі у 6-му. Одного прекрасного дня, мандруючи відділом із “грампласцінкамі” універмагу “Львів” я серед шаленого розмаїття всякої совкової пурги надибав плиту команди, назву котрої десь чув, і відгукувалися про неї тоді, либонь, дуже добре. Це був A Hard Day’s Night, піратський витвір радянської індустрії розваг.
Вдома виявилося, що у колекції мого брата є ще одна плита Бітлів -- радянська компіляція під назвою A Taste of Honey. Копірайтом вона була забезпечена не гірше, ніж CD на київській Петрівці по 6 гривень без коробки. Але фірмові вініли тоді були майже такою ж буденної річчю, як зубри у нинішніх Карпатах, та й коштували шалені гроші. Тому й до копірайтів діла не було. Головне -- щоби звук був належної якості.
За кілька тижнів обидва бітлівських вініли набридли домашнім настільки, наскільки взагалі може набриднути будь-яка, навіть найкраща, музика. А потім пішло й поїхало. Вирізки з ґазети “Камсамольская правда” про чотирьох лівепульських пролетарів -- Джоана Лєнінкова, Рауля Маккартнєя, Джорджа Наррінзона та Рінґа Старкі. Потім були перші книжки, спроби колекціонування, ритуальні вивчення текстів, зубріння біографій, тобто типові синдроми гострої бітломанії.
На другому курсі для визначення ступеню сп’яніння автора цих рядків питали, у котрому альбомі зустрічається та чи інша бітлівська після. У тверезому стані я міг згадати назву альбомів, роки виходу, принаймні зацитувати кавалок тексту та сказати, кому нелажить вокал. До третього курсу в мене було більшість альбомів та кілька компіляцій.
Як і в більшості випадків, геніальні речі виникли самі-по-собі. Зустрілися одного дня шульга-мамин-синочок Пол Маккартні та близорукий задирака Джон Ленон і вирішили разом помузикувати. А оскільки обидвоє були люди зовсім неординарні, разом утворили критичну суміш, готову здетонувати будь-якої миті.
Потім був Гамбург із нічними концертами, бійками, котрі задирака Джон пропускати не міг і не хотів. А потім -- слава. Вона впала на чуваків, як грім із ясного неба. Перший повноцінний альбом Бітлів, а їх тоді було вже четверо: задирака Джон, дівчачий улюбленець Пол, красунчик Рінґо та тоді ще не до кінця забрахмапутрений Джордж, був чимось, дуже подібним до вибуху. Бітли раптом із простої провінційної команди із клюбу Cavern стали зірками чартів. Їх слухала вся Англія, а за нею -- і цілий світ.
Рінґо, красунчик із великими очисками і приблизно таким же носярою, кажуть, крім бубнів, завдяки котрим став відомим на цілий світ, дуже незле грав на трубі. Але страшно цього стидався. Надто інструмент не рок-н-рольний. Ото залишиться сам, добуде із шафки трубу і, ну, в неї дути. А як тільки почує, що йде хтось відразу назад її ховає. Так про його талант ніхто й не довідався.
Джордж же з самого дитинства дуже хотів потрапити до Будапешту. Як тільки йому бемкнуло 18, задзвонив він до аеропорту і квиток у Будапешт замовив. А касирша так втішилася, що з нею сам Гарісон розмовляє, що замість до Будапешту квиток у Бангладеш йому виписала. Так і навернувся Джордж у індусівщину. Він навіть одного разу вдягнувся індусом і пішов на вулицю, на спацер. Іде й думає: “Але то є! Чистий індус із мене!” А тим часом прибігли діти і, ну, кричати: Гарісон! Гарісон! Втік від них Джордж і більше індусом не одягався.
А Джон все життя грозився одружитися на Йоко Оно. А потім взяв, та й одружився. Пол довго сміявся, хоч і сам без гріха не був. Надто гроші любив. Співають, бува Бітли своє “Є-є-є!”, а Джон візьме так шепне: “Мільйон!” Пол біжить за куліси гроші шукати, весь зал думає, що йому зле стало, а Джонові смішно. А ще Пол дуже любив своїх шанувальниць. Одного разу його спитали, що він любить понад усе. “Якщо скажу, що люблю гроші, не буде в мене моїх шанувальниць… Якщо скажу, що люблю шанувальниць, покине мене Лінда…”
“Понад усе, -- сказав Пол, -- я люблю грати на гітарі!” З того часу всі й визнають Пола видатним гітаристом.
Тим часом, довго разом бути Бітлам не судилося. До 70-х Ліверпульська четвірка перестала бути Ліверпульською четвіркою. Всі взялися писати сольні альбоми та проживати зароблені гроші. Проте грубий хрест на леґендарних The Beatles поставив божевільний, що 1980 року застрелив Джона Ленона на порозі власної хати.
Спроби реанімувати команду решта троє бітлів чинили постійно, тільки нічого серйозного з тих спроб не виходило. А вторік пішов від нас наймолодший з четвірки, Джордж Гарісон. Рінґо ж і досі збирається помузикувати із сером Полом Маккартні, музичну невтомність котрого ставлять у приклад вчителі своїм учням.
2002 р.
Надія Воловодівська про подорожчання продуктів харчування і нападки на президента Ющенка
S'ohodni hodyla za harczamy. Ciny znov rvanuly, a narod movczyt'. Vlada vse zavalyla kapital'no. Ale na szpal'tah moskovs'kyh hazet dali baczu napady na poperedn'oho prezydenta. Cikavo, jaka szcze maje buty dija peteusznykiv, szczob narid piszov buntuvaty?
середа, 9 лютого 2011 р.
Юрко БАНЗАЙ: У кожного – своя Україна
СУБ’ЄКТИВНЕ
У кожного – своя Україна. Не вірите? А подумайте-но над цими словами глибше. А краще – давайте подумаємо разом.
На цю думку наштовхнуло мене повідомлення про те, що на Винниченка, навпроти колишнього обкому компартії України, ставлять пам’ятник. Монумент чудовому чоловікові, котрого я не знав, та й серед вас небагато є тих, хто знали В’ячеслава Чорновола особисто. Дуже добре, що люди пам’ятають своїх героїв. І річ не в тім, що варто може спочатку поставити пам’ятник Степанові Бандері, який теж чимало зробив для звільнення України від ворогів. Йдеться про те, чи можемо ми з вами ставити пам’ятники в місті, де падають будинки: і не будь-які, а пам’ятки архітектури. Чи не уподоблюємося ми большевикам, які мусили спочатку все зламати, щоби потім побудувати “новий мір”?
А може спочатку треба було б обладнати міські хідники достатньою кількістю найбанальніших у світі смітників. А може варто було б спершу врятувати ще не до кінця зігнилі трьохсотлітні кам’яниці? А ще – розв’язати проблеми із транспортом у центрі міста?
Ось що я вам скажу. Річ у тім, що в людей, які збирали пожертви на пам’ятник, – своя Україна. Вона ні чим не гірша, але й не краща від нашої. Вона їхня – і квит. Вони створять пам’ятник Чорноволові, зроблять косметичний ремонт фасаду будинку, що за ним (аби не надто дико виглядав на тлі обдертих стін), як то було із пам’ятником Грушевському... Хоча, перепрошую, забув. Вибачте великодушно. За пам’ятником є лише один фасад, і задрипаним він ніколи й не був. Бо це ж обл. держ. адміністрація.
В уяві цих людей Україна невід’ємно асоціюється з пошануванням її героїв. І дай, Боже, їм і їхнім дітям довгих літ, якщо воно так є. Приблизно такою ж Україна є і в душах вдалих бізнесменів, які вже у другому коліні підіймають економіку Сполучених Штатів, Канади або Австралії. Ці люди щедро, раз на кілька місяців, передають кровно зароблені 5, а то й 10 місцевих долярів із свого скромного надцятьтисячного річного заробку на кошт котрогось із Надзвичайно Потрібних Часописів.
Або на будівництво пам’ятників героям. Скажіть, чи дуже багато чулисьте випадків пожертвувань із діяспори на ремонт вічнопобитої вулиці з неймовірно патріотичною назвою “Імені Тараса Шевченка”?
І не дивно. Бо ті вар’яти, які дають гроші на ремонт цієї вулиці, діють або проти своєї волі, або просто мають уже свою Україну. У цій Україні жити трохи тяжче, ніж у попередній. Тут майже немає дядьків із надцятьтисячними бюджетами, які кидають копійки на суспільно-корисні справи. Тут кожну копійку спочатку потрібно зі слізьми вибивати, а потім місяцями чекати, поки ці гроші надійдуть.
Але то – байдуже. Вони звикли. Безлад і хамство оточують цих людей у їхній Україні. І вони – не єдині.
Бо подібна Україна є ще в інших людей. Цих мені шкода чи не найбільше. Мабуть, через те, що ще не встиг змінити України для себе. На якусь приємнішу. Так ось. Ці люди в їхній державі стоять у кілометрових чергах за довідками в ЖЕК’ах, пошепки перекидаючись думкою про те, що ці самі ЖЕК’и давно треба було розігнати. Так само, як і ЗАГС’и та ще безліч подібних пережитків серпасто-молоткастих часів.
Ці ж люди волочать через півміста торбеґи з напівгнилою їжею, купленою на ринку з таємничою назвою. Вони ж спритно маневрують між машинами в численних міських автокорках, проклинаючи дурну роботу і таку ж Державу за те, що дратуються, йдучи пішки, а не сидять у зручному кріслі нового авта. А перед тим вони ж заповнюють старенький електротранспорт, проклинаючи бабців-дідусів, наділених Державою пільгами на користування транспортом. Але найдивніше є те, що ці люди самовіддано люблять свою Україну. Хоча й деколи віддаються владі дивного перелюбу, коли згадують “старі-добрі часи” із дешевими винами і ковбасою.
Ці люди мандрують, але найдальше місце їхніх мандрівок – рідне село, де росте, підгортається, сапається і активно пожирається американськими жуками остання надія на порятунок нації – бульба. Їхній відпочинок полягає в обробленні рідного городу, їхні розваги обмежуються родинними забавами – весіллями, хрестинами, уродинами, похоронами, – під час яких споживають єдиний каталізатор їхніх сізіфових трудів – горілку. Чоловіки ще часами вживають інший стимулятор сумнівного походження – дешевий тютюн.
Їхня Україна зовсім не подібна до України, якою живе і марить інша частка – не така чисельна, але дуже впливова – людей, які мають пашпорта із золотим тризубом. Ця Україна дуже схожа на якусь Італію. Або принаймні Німеччину. Одним словом, на модне нині слово – “Європа”. Тут не прийнято їздити дешевим автом; обідати в дешевій забігайлівці, із вивіскою хрущовських часів “Столова”; відпочивати у санаторії “Цементник”, який розташований на відстані 250 метрів від якогось миколаївського цементного заводу; споживати культову вермішель “Мівіна”; мешкати в районах кшталту Сихова чи Рясного.
Що їм до України тих бідаків, які навіть не потрафлять звести кінці з кінцями? Тих, що, нарікаючи на вантажника, який не виніс мішок товару до торгового залу магазину “Овочі-фрукти”, гордо заявляють: “Із такими пияками України не збудуєш?”
Цим найубогішим, окрім їхньої, персональної Держави з курми баби Марусі, що повидзьобували висівки, неймовірно подобаються всі решта України. Вони люблять милуватися пам’ятниками, або, навпаки, нарікати на криві ноги в коня, на якому сидить король Данило; вони можуть тижнями не їсти, аби уважно досліджувати Україну сильних світу цього, віддаючи комусь із них потім голоси на виборах.
А ось я маю проблеми. Мені жодна з цих Україн не подобається. Часами про це забуваю і якось починаю миритися. А часами розумію, що майбутнє цієї держави сховане в такій пітьмі, крізь яку й найгостріше око ніц не побачить. А навіщо мені держава з великим минулим і пам’ятниками замість майбутнього?
(ПОСТУП, 2002, 14-15 ВЕРЕСНЯ, № 137)
У кожного – своя Україна. Не вірите? А подумайте-но над цими словами глибше. А краще – давайте подумаємо разом.
На цю думку наштовхнуло мене повідомлення про те, що на Винниченка, навпроти колишнього обкому компартії України, ставлять пам’ятник. Монумент чудовому чоловікові, котрого я не знав, та й серед вас небагато є тих, хто знали В’ячеслава Чорновола особисто. Дуже добре, що люди пам’ятають своїх героїв. І річ не в тім, що варто може спочатку поставити пам’ятник Степанові Бандері, який теж чимало зробив для звільнення України від ворогів. Йдеться про те, чи можемо ми з вами ставити пам’ятники в місті, де падають будинки: і не будь-які, а пам’ятки архітектури. Чи не уподоблюємося ми большевикам, які мусили спочатку все зламати, щоби потім побудувати “новий мір”?
А може спочатку треба було б обладнати міські хідники достатньою кількістю найбанальніших у світі смітників. А може варто було б спершу врятувати ще не до кінця зігнилі трьохсотлітні кам’яниці? А ще – розв’язати проблеми із транспортом у центрі міста?
Ось що я вам скажу. Річ у тім, що в людей, які збирали пожертви на пам’ятник, – своя Україна. Вона ні чим не гірша, але й не краща від нашої. Вона їхня – і квит. Вони створять пам’ятник Чорноволові, зроблять косметичний ремонт фасаду будинку, що за ним (аби не надто дико виглядав на тлі обдертих стін), як то було із пам’ятником Грушевському... Хоча, перепрошую, забув. Вибачте великодушно. За пам’ятником є лише один фасад, і задрипаним він ніколи й не був. Бо це ж обл. держ. адміністрація.
В уяві цих людей Україна невід’ємно асоціюється з пошануванням її героїв. І дай, Боже, їм і їхнім дітям довгих літ, якщо воно так є. Приблизно такою ж Україна є і в душах вдалих бізнесменів, які вже у другому коліні підіймають економіку Сполучених Штатів, Канади або Австралії. Ці люди щедро, раз на кілька місяців, передають кровно зароблені 5, а то й 10 місцевих долярів із свого скромного надцятьтисячного річного заробку на кошт котрогось із Надзвичайно Потрібних Часописів.
Або на будівництво пам’ятників героям. Скажіть, чи дуже багато чулисьте випадків пожертвувань із діяспори на ремонт вічнопобитої вулиці з неймовірно патріотичною назвою “Імені Тараса Шевченка”?
І не дивно. Бо ті вар’яти, які дають гроші на ремонт цієї вулиці, діють або проти своєї волі, або просто мають уже свою Україну. У цій Україні жити трохи тяжче, ніж у попередній. Тут майже немає дядьків із надцятьтисячними бюджетами, які кидають копійки на суспільно-корисні справи. Тут кожну копійку спочатку потрібно зі слізьми вибивати, а потім місяцями чекати, поки ці гроші надійдуть.
Але то – байдуже. Вони звикли. Безлад і хамство оточують цих людей у їхній Україні. І вони – не єдині.
Бо подібна Україна є ще в інших людей. Цих мені шкода чи не найбільше. Мабуть, через те, що ще не встиг змінити України для себе. На якусь приємнішу. Так ось. Ці люди в їхній державі стоять у кілометрових чергах за довідками в ЖЕК’ах, пошепки перекидаючись думкою про те, що ці самі ЖЕК’и давно треба було розігнати. Так само, як і ЗАГС’и та ще безліч подібних пережитків серпасто-молоткастих часів.
Ці ж люди волочать через півміста торбеґи з напівгнилою їжею, купленою на ринку з таємничою назвою. Вони ж спритно маневрують між машинами в численних міських автокорках, проклинаючи дурну роботу і таку ж Державу за те, що дратуються, йдучи пішки, а не сидять у зручному кріслі нового авта. А перед тим вони ж заповнюють старенький електротранспорт, проклинаючи бабців-дідусів, наділених Державою пільгами на користування транспортом. Але найдивніше є те, що ці люди самовіддано люблять свою Україну. Хоча й деколи віддаються владі дивного перелюбу, коли згадують “старі-добрі часи” із дешевими винами і ковбасою.
Ці люди мандрують, але найдальше місце їхніх мандрівок – рідне село, де росте, підгортається, сапається і активно пожирається американськими жуками остання надія на порятунок нації – бульба. Їхній відпочинок полягає в обробленні рідного городу, їхні розваги обмежуються родинними забавами – весіллями, хрестинами, уродинами, похоронами, – під час яких споживають єдиний каталізатор їхніх сізіфових трудів – горілку. Чоловіки ще часами вживають інший стимулятор сумнівного походження – дешевий тютюн.
Їхня Україна зовсім не подібна до України, якою живе і марить інша частка – не така чисельна, але дуже впливова – людей, які мають пашпорта із золотим тризубом. Ця Україна дуже схожа на якусь Італію. Або принаймні Німеччину. Одним словом, на модне нині слово – “Європа”. Тут не прийнято їздити дешевим автом; обідати в дешевій забігайлівці, із вивіскою хрущовських часів “Столова”; відпочивати у санаторії “Цементник”, який розташований на відстані 250 метрів від якогось миколаївського цементного заводу; споживати культову вермішель “Мівіна”; мешкати в районах кшталту Сихова чи Рясного.
Що їм до України тих бідаків, які навіть не потрафлять звести кінці з кінцями? Тих, що, нарікаючи на вантажника, який не виніс мішок товару до торгового залу магазину “Овочі-фрукти”, гордо заявляють: “Із такими пияками України не збудуєш?”
Цим найубогішим, окрім їхньої, персональної Держави з курми баби Марусі, що повидзьобували висівки, неймовірно подобаються всі решта України. Вони люблять милуватися пам’ятниками, або, навпаки, нарікати на криві ноги в коня, на якому сидить король Данило; вони можуть тижнями не їсти, аби уважно досліджувати Україну сильних світу цього, віддаючи комусь із них потім голоси на виборах.
А ось я маю проблеми. Мені жодна з цих Україн не подобається. Часами про це забуваю і якось починаю миритися. А часами розумію, що майбутнє цієї держави сховане в такій пітьмі, крізь яку й найгостріше око ніц не побачить. А навіщо мені держава з великим минулим і пам’ятниками замість майбутнього?
(ПОСТУП, 2002, 14-15 ВЕРЕСНЯ, № 137)
Підписатися на:
Дописи (Atom)
