Dr. Antoni J.
Тимчасова Археоґрафічна комісія, Київський Центральний архів та їх видання
[Czasowa Komisya Archeograficzna, Centralne Kijowskie Archiwum i ich wydawnictwa / Kraj (Petersburg). – 1882. - R. 1, № 14. - 3(15) października. - S. 2-6.]
І комісія, і архів мають свою історію. Уряд отримав в спадок від Речіпосполитої великі колекції документів, що зберігались при місцевих юридичних установах, але спочатку не оточив їх належною увагою. Оговтались лише тоді, коли половина історичних паперів зітліла, інша половина пішла на макулатуру, а решту використали на витворення нового почту шляхти, хоча предки з цих, новообраних за поміччю хвацьких містечкових писарів, ніколи до упривілейованого стану не належали. Маючи намір перешкодити зловмисникам, уряд створив у 1833 р. комісію, завданням якої було розглянути всі архівні документи, упорядкувати їх та відкаталоґувати. Таких комісій в південному генерал-ґубернаторстві було три: у Києві, Житомирі і Кам’янці. Завершили вони свої повноваження вже через два роки, але дуже недбало, і цьому навіть нема чого дивуватись: до їх складу входили урядники, зайняті іншою працею, що не знали мови, не вміли навіть читати старого письма. І тому у 1842 р. уряджено нову комісію, але вже під верховенством сенаторів. Та й це небагато допомогло, бо можна бути дуже добрим сенатором, але нікудишнім археолоґом і нікудишнім палеоґрафом, а ми знаємо, як не з того, то з іншого, що представники нашого земства мало присвячували себе історичним студіям. Отож давні, напівзітлілі фоліанти під їхнім наглядом були ретельно обтріпані від пороху, сторінки пронумеровані, кожну книгу забезпечили шнурком („прошнуровано”), печаттю і підписами членів комісії. Робота йшла в’яло, бо ж сенатори мусіли з власної кишені тратити кошти на утримання цього ревізійного бюро, та й так треба їм віддати належне, бо з тих коштів немало йшло й на інші потреби. Майже під ту ж пору в 1843 р. у Києві була створена більш спеціальна в порівнянні з попередніми двома комісія, названа тимчасовою, що мала на меті розгляд давніх актів; до її складу належали люди фахові і вчені, що займалися дослідженням минулого. Вона отримала найвищий статус, фонди на видання і право використання актів, що перебували в урядових, церковних і монастирських архівах південного генерал-ґубернаторства. Наскільки різноманітні матеріали вона мала під руками, досить пригадати, що на час видання першого тому пам’яток (Памятники, изданные врем. ком. і т. д., передмова) їй були надані: акти земські кременецькі, луцькі і володимирські, почаївські, луцького духовного управління, кам’янецької католицької консисторії, архіви монастирські домініканів солобківських і володимирських, тринітаріїв кам’янецьких. Крім того, надіслано комісії весь архів уніатської митрополії з Радомишля, рукописи, що належали кн. Осінському, олицькому прелатові. До того ж, отримала в дар досить значний корпус документів від землевласників, що осіли в південному генерал-ґубернаторстві і були запрошені комісії на правах дійсних і почесних її членів. З надр цієї ж інституції вийшов проект створення центральних архівів, остаточно затверджений у 1852 р. Таких архівів в Литві і Руси постало три: у Вільні - відданий під опіку куратора віленського навчального округу, у Вітебську – під головуванням місцевого ґубернатора і в Києві – безпосередньо залежний від адміністрації університету св. Володимира.
На виконання цього наказу протягом певного часу до столиці південного генерал-ґубернаторства були звезені всі акти і документи від найдавніших часів до 1800 р., що зберігалися в ґубернських міських і повітових архівах. Одночасно на підставі приписів запроваджувалося бюро, сформоване з архівних службовців; уряд накреслив приписи щодо видань, що переважно складалися із звітів про кожну окрему актову книгу (Описи), щодо виготовлення копій зацікавленим особам і т.д. і т.д.
І ось тимчасова комісія, як бачимо, існує майже 40 років, а центральний архів добігає тридцятого року. Однак, перш ніж подамо реєстр праць, виконаних комісією протягом цього часу, треба насамперед хоча б побіжно розглянути каталоґ цієї інституції, опублікований за 20 років (Списокъ актовыхъ книгъ. хранящихся въ кiевскомъ центральномъ архив™, Київ, в 8° 1862-1864 р., стор. 216). Отже, цей скарб містить в собі всі писемні юридичні, якщо так можна висловитися, пам’ятки колишніх південних воєводств Речіпосполитої, а саме: подільського, брацлавського, волинського і київського, - настільки, наскільки пощадив його час і найнебезпечніші недруги історії – надто численні у нас торгівці макулаторою… Як доказ, подамо підсумковий перелік цих скарбів.
Розпочнемо від архівів, що належали колись до волинського воєводства; воно зазнало найменше потрясінь XVII i XVIII ст., то й документів збереглося тут більше, і, крім того, вдається прослідкувати сталий зв’язок, тяглість, якщо так можна сказати, між документами. Луцький поміж волинських заслуговує на першість; фоліанти, зібрані у ньому, датуються від 1561 до 1799 р. До 1566 р. включно є тут книги замкові, записові і поточні; з того ж часу – ґродські і земські; досить значна збірка актів - до підкоморських судів, книги скарбових судів волинського воєводства з 1653 р., міські маґістратські до 1789 р., що з того часу до 1799 р. складають окремий відділ (суди маґістратські, війтівські, універсали королівські, конфедератські, протоколи комісії доброго порядку і т.д.). Всіх фоліантів 1161; спочатку вживана мова - місцева руська, від 1591 р. – руська і польська, від 1692 р. – польська і латинська. Володимирські - фоліатів 338, початок – 1597 р., все це книги ґродські і земські, записові, поточні, книги декретів і кондемнат. До 1614 р. писані по-руськи, від цієї дати по 1693 р. – руські і польські, далі до 1799 р. – виключно польські. Цікаво, що як одні, так і другі, від 1600 р. є в комплекті (бракує лише ґродських за 1606 і 1656 рр.). Кременецький архів, постраждав з волинських найбільше, від 1542 до 1699 р. - збірка решток фоліантів або некомплектних, або знищених вологою, від 1700 до 1799 р. утримуваних належно, складається з 484 земських і ґродських книг, писаних переважно по-польськи. Оце стільки про архіви земських і ґродських судів. Зараз про міські, так звані маґістратські. Тут перше місце займає Кременець; низка фоліантів, писаних по-польськи, починається з 1563 р., а закінчується 1792 роком; всіх книг 71; охоплюють вони переважно міста, спори з старостами, допити арештантів, акти купівлі й продажу, протоколи війтівського маґдебурського суду, книги раєцькі, записові і поточні, цехові, спорів і розпоряджень, копії двірських, асесорських судів; зрештою, остання 1792 р. має назву „Księgi sądu miejsciowego, cyrkułu górnego wolnego miasta Krzemieńca”. Дубно – від 1651 до 1795 р., всіх фоліантів 66, мова лише польська, їхній зміст стосується загалом інтересів міста, крім того, це – зізнання ув’язнених (1790, 1791, 1792 рр.), звинувачених в участі у не здійснених селянських бунтах. Ковель – від 1661 до 1795 р., книг 30, вживана мова – польська, окрім війтівських справ, списку привілеїв, містять декрети старостинського суду і архієпископа митрополита київського, галицького і всієї Руси. Олика – столиця ординації під тією ж назвою, урядувалась маґдебурським правом. „Ратуша” зберігала книги, до яких вписувано протоколи засідань міських райців, тестаменти дідичів кн. Радзивілів, ерекційні записи для олицької капітули, королівські універсали, розпорядження луцьких біскупів і т.д. В центральному архіві містяться 12 книг, від 1586 до 1794 р.; те, що це не всі, не викликає сумніву, бо два фоліанти (Actum in praetorio Oliccusis з 1625 р. і Protocol. actio. Olicens. 1677 р.), що походять звідти, я зустрічав понад десять років тому (див.: Rozmaitości lekarskie, Petersburg, 1862, s. 116; Materiały do historyi prostytucyi i sądowej medycyny w Polsce w XVII i XVIII w.); нині вони є власністю курницької бібліотеки, що міститься в Познанському кн<язівстві>. Вижва – убоге містечко, що належить до складу ковельського староства, нараховує 200 мешканців; урядувалось також маґдебурським правом - примірник його, виданий у Кракові 1629 р., дбайливо зберігався міськими райцями; потрапив до центрального київського архіву разом з 5 фоліантами, писаними мовами руською, польською і латиною; охоплюють вони досить великий період часу від 1601 до 1770 р. Це – рештки, але і в них знайдено річ дуже цікаву, бо детально описано обряд цивільного розлучення („розпусту”, „розлуки”), практикований поміж околичного простолюду майже до половини минулого століття (Архивъ Ю. З. Р. Ч. IV. T. I. Кіевъ, 1867 г. Передмова Антоновича, с. 42). Ратно – столиця неґродового староства, нині у ковельському повіті. „Маґдебурія” тут запроваджена у 1632 р.; з тієї ж дати до 1796 року вписувано документи: скарги, протести, спори, продажі і т.д., що містяться всього у п’яти невеличких книгах.
Подільське воєводство, незважаючи на нещастя, яких зазнало може найбільше, спричинилося до побільшення ресурсів київського центрального архіву. Кам’янецькі акти, як земські, так і ґродські, після утворення подільської ізби (цивільної і кримінальної) були передані під опіку урядникам цих юрисдикцій; тому вони також фіґурують у списку, за яким ми складаємо цей звіт, під такою назвою: Книги подільської ізби; з огляду на багатство і різноманітність ця збірка перевищує всі інші. Отож це – низка актів, писаних спочатку тільки по-латині, від XVIII ст. – по-польськи; найраніше датовані 1521 р., найпізніше – 1795 р., містяться вони у 821 фоліанті; перерви між ними невеликі, найважливіші стосуються періоду турецького панування на Поділлі; так, наприклад, реєстр земських книг обривається на 1658 р., починається ж знову 1709 роком; щоправда, те п’ятдесятиліття заповнює фоліант пошкоджених актів, що займає 200 аркушів під назвою: Liber fragmentorum і змальовує найголовніші справи. Ґродські акти завершуються у 1672 році, майже в день здобуття турками Кам’янця (хоча попередні роки 1667, 1668 і 1669 також з дефектами), і починається de noviter від 1699 р., тобто, від часу його повернення. Але побіч цих є й інші неоціненної для історика ваги, а саме: тарифи подимних податків усього воєводства, люстрації всіх трьох його повітів, тарифи поголовного жидівського, реєстр жидівської людности в різні періоди, тарифи „мостового, гребельного і спасного”. Протоколи найрізноманітніших комісій: прикордонної, розташованої у Бразі або у Жванці, штрафної, цивільно-військової, з’їздових. Книги судів підкоморських, каптурових, конфедератських. Розпорядження „Regimenta partyi ukraińskiej”, сумарії прибутків колишніх єзуїтських маєтків. Нарешті, excepta метрик костьолів міста Кам’янця і кам’янецької землі з другої половини XVIII ст., уніатських деканатів - кам’янецького, китайгородського, городоцького, гусятинського і зіньковецького і т.д. і т.д. Ми, звичайно, переконані, що не одне упустили, але серед величезної маси матеріалу, зреґестованого укладачами не завжди в належному порядку, важко навіть відповідним чином зорієнтуватись, зокрема, коли врахувати стислість цієї побіжної нотатки. Поруч із земськими і ґродськими актами почесне місце належить архіву самого міста Кам’янця, що охоплює 180 чималих книг. Починається він 1520 р., закінчується 1799 р.; протягом перших років (до 1663 р.) домінує в них вірменська мова - 13 фоліантів, заповнених переважно вірменським письмом. Містять вони в собі копії королівських привілеїв, а їх прикордонна фортеця дістала чимало – знаємо, наприклад, 211 привілеїв і, певно, не на всі нам ще вдалось натрапити. Далі йдуть акти раєцькі, війтівські, індиґаційні (допитів – О.П.), протоколи 40 довірених осіб (mężów zaufania), описи міста, акти купівлі, продажу і т.д. Летичівський архів разом маґістратським міським сягає 1663 року, доходить до 1798 року, міститься у 493 фоліантах; не відрізняється від кам’янецького, бідніший і охоплює переважно минуле летичівського повіту*. Бар і його міські маґістратські пам’ятки – від 1659 до 1785 року, фол<іантів> 3, отже, лише рештки; містять вони записи, тестаменти, акти продажу, квити про сплачення податків і ціни на провіант.
Брацлавське воєводство, найубогіше з огляду на писемні пам’ятки. Акти земські і ґродські вінницькі від 1639 до 1796 р., фоліантів 484. XVII століття репрезентоване тут дуже скромно, лише двома книгами (перша - на 283 аркушів за роки 1639, 1647 і 1664, друга - на 124 арк. за 1652 р.). Крім того, тут містяться протоколи судів посередницького старостинського, підкоморського; дуже численні реґести (сумарії) різноманітних справ, люстрації староств воєводства (1765, 1798, 1802). Документи стосуються новоутворених богського і звенигородського повітів. Руська мова тут зберігалася найдовше. Книги міські маґістратські міста Вінниці від 1760 до 1799 р. – фасцикулів 31, охоплюють справи війтівські і раєцькі.
Київське воєводство - київської цивільної ізби від 1784 р. до початку біжучого століття; у 1797 р. запроваджено польську мову, а до тих пір всі акти писані по-російськи. Житомирський архів охоплює 918 фоліантів, від 1582 року; поруч із земськими і ґродськими – гербовні (stemplowe) (від 1776 р.), допити арештантів у 1790 і 1791 рр., митний тариф для трьох воєводств від 1784 до 1786 р.; протоколи засідань прикордонної комісії (по-російськи і по-польськи); метричні книги ходоровецького і ржищівського костьолів, уніатські візитації (wizyty) чернігівського деканату. Вживана мова – руська, латинська і польська, але є акти, писані по-жидівськи в період 1782-1792 років (маґістратські міські книги). Овруцькі земські і ґродські від 1678 до 1799 року, фоліантів 131; нічим не відрізняються від інших, згаданих вище. Міські - від 1788 р., фол<іантів> 5. Міські київські (Дума) – від 1542 до 1766 р., фол<іантів> 10, писані по-руськи, а наприкінці – по-російськи. Окрім них містяться архіви 26 повітів, містечок (від 1797 до 1880 року), п’яти маґістратів з того ж періоду. Як в одних, так і в других, вживано майже виключно польську мову.
Загалом названі скарби, що стосуються минулого південних провінцій, складаються з 6,027 різноманітних книг, які містять понад 200,000 аркушів, а, крім того, до них належить ще й архів з 431,381 розрізнених документів. Вражаючі цифри, чи не так?
Велика заслуга адміністрації полягає в тому, що вона зберегла від знищення цінні матеріали, які, залишені без опіки, неминуче розпорошилися б, а також багато писемних пам’яток, приватних архівів, так званих фамілійних, ба, навіть публічних. Укладачі могли б скласти з історії гонитви за давніми паперами довгеньку повість. Про ту наївну бабусю, що використала воскові мисочки, де зберігалися печатки королівських привілеїв, сягаючих XV i XVI ст., для навощення підлоги в убогому мешканні, а з порізаних перґаментів зробила упряж для своїх внуків: дітки так „любили бавитись в коні”, чи ж годилося відмовити їм у веселощах? Про привілей, виданий Олександром Коріатовичем (1374), знайдений у мішку із старими паперами, купленими випадково за кілька золотих; про наукові трактати Олександра Яблоновського, новоґродського воєводи, написані його рукою, що походили з Ляховецького архіву – продані на макулатуру кам’янецькими лахмітниками, котрі преспокійно обгортували лососину в ориґінальні листи Лелевеля, Чацького, бібліоґрафічні нотатки Сєнькевича, арабські трактати Еміра-Жевуського і т.д. А той же дипломатарій родини Острозьких і люстрація їх дібр, що валялися в кутку темної комірчини, не спалений тому, що його уберегла від ока сторожа, який розпалював у грубці вогонь, чорна обкладинка фоліанту; так само рескрипти до генерал-ґубернатора Тутолміна з поставленими підписами власників, знайдені у жида, що займався продажем на розлив горілки в убогому сільському шинку… Не скінчив би цього переліку нарікань, але й наведених зауваг досить, щоб переконатися, як у нас, особливо у нас, не шанують давніх паперів. Тому доручення їх під опіку вчених людей є заслугою… Та зараз це тільки половина завдання, другу половину складає полегшення доступу до цих пам’яток, можливість користання з них. Та користуватися можна буде лише тоді, коли буде виконаний 7-й пункт приписів, обов’язковий для архівів. А звучить він скорочено так: „Архівіст разом із своїми помічниками повинен скласти короткий опис актових книг з позначенням кожного документу відповідним номером, з поданням його змісту і дати (дня, місяця, року)…” Після виконання опису має скласти каталоґи, що містять в собі відомості, необхідні для історичних досліджень. Опис актових книг розпочатий ще у 1869 році; протягом 12 років видано 23 книжечки; про їхню наукову вартість скажемо на іншому місці, тут торкнемось підрахунків: бачимо, що виходить їх в середньому дві на рік, отже, можна сподіватись, що за 3000 років повний опис скарбів буде виконаний, якщо проводитиметься він з таким приспіхом, як зараз, бо припускаємо, що цих кільканадцять сто тисяч фасцикулів, які перебувають в архіві, зітліє вже остаточно, а тим самим зменшить підзвітним непотрібного клопоту. А проте це питання можна розв’язати, як нам здається, набагато успішніше для науки; це вирішення можна прискорити за допомогою децентралізації архіву. Акти земські і ґродські доручити земським управлінням (земствам), коли вони будуть уряджені, міські – міським, що функціонують вже декілька років, зобов’язуючи, як одних, так і других, дотримуватись приписів, виданих тридцять років тому для центральних архівів. Візьмемо для прикладу хоч би той Кам’янець: він має на даний час понад 80,000 крб. сріблом річного прибутку, цей прибуток незабаром зросте до 100,000 крб. сріблом; не буде обтяженням місту, якщо на упорядкування архіву і потрібні видруки видасть 3,000 крб. сріблом, причому лише протягом декількох років. Писемні ж пам’ятки, які зберігаються у Києві і змальовують минуле старої прикордонної фортеці, містяться у 180 фоліантах, що нараховують 42,400 аркушів письма; припускаємо, що протягом яких п’ятнадцяти років їх вдалося б належно зреґестувати. Але не треба забувати, що цей архів найбільший з міських! Містить книги, писані по-вірменськи, отже, потрібно було б подбати про перекладача, хоча й не вимагалося б знавця руської палеоґрафії, місцевої, цілком відмінної від великоросійської і неналежно ще вивченої, й не такої легкої для вивчення, як би то на перший погляд здавалося б: гербовні ж бо земські і ґродські писарі завели багато шляхетської фантазії в актах, написаних кирилицею, кожен виробляв собі власну теорію не тільки в побудові літер і в уживанні орфоґрафії, але навіть в додаванні меншої або більшої кількості виразів, запозичених з інших мов. Те, що ми розповіли, ґрунтується на власному досвіді - мали ми під руками декілька десятків документів з кінця XVI і першої половини XVII століття, вибраних з земських книг брацлавського воєводства; протягом тих кількох десятків років писарувало аж 7 диґнітаріїв, всі писали кирилицею, а проте кожний писав інакше: п. Ласько вживав таких додатків, п. Малинський – інших, а п. Якушинський – ще інших... Прошу вибачення, відбіг від предмету. Децентралізацію архівних пам’яток, нагромаджених у Києві, вважаю за єдиний засіб для їх належного упорядкування. Утворені таким чином міські і земські архіви у кожній ґубернії належало б доручити під нагляд урядника - хранителя й опікуна старожитностей. Хранитель нам безперечно потрібний – ще два чи три роки тому газети широко писали про це; не захищені ж бо пам’ятки минулого розсипаються в руїни, цінні археолоґічні знахідки з дорогоцінних металів переплавляються, старовинними матеріалами торгують різні аґенти закордонних домів, які викупляють все, що тільки має якусь археолоґічну вартість.
Однак, все це - проект – pia desideria – даймо йому спокій. Завершимо й ми таку предовгу нотатку сподіванням, що згодом розпочнемо побіжний огляд видань комісії і київського центрального архіву.
Переклад з польської Олекси Піддубняка
Див., напр.: Левицкій О. И. Пятидесятилетіе Кіевской комиссіи для разбора древнихъ актовъ (1843 — 1893). Историческая записка о ея деят™льности. — Кіевъ, 1893. — 140 с. З сучасних досліджень історії Археоґрафічної комісії вкажемо на працю: Журба О.І. Київська археографічна комісія 1843-1921: Нарис історії діяльності / АН України. Археографіч. комісія. Ін-т укр. археографії. - К.: Наукова думка, 1993. – 184 с.
“Комиссія для разбора древніхъ актовъ”. В 1860-х рр. секретарем цієї комісії став український історик Володимир Антонович. Її «Архивъ Юго-Западной Россіи», окрім матеріалів, містив десятки монографій з історії українських суспільних станів, юридичних та економічних відносин, з історії церкви й культурних відносин, написаних В. Антоновичем, Ор. Левицьким, М. Владимирським-Будановим, Ів. Каманиним, С. Терновським, Ів. Новицьким, Т. Лебединцевим, Мих. Стороженком, М. Грушевським та іншими вченими (Дорошенко Д. Розвиток науки українознавства у ХІХ — на початку ХХ ст. та її досягнення. - У кн.: Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. Ульяновська С. В. Київ: Либідь, 1993.)
Памятники, изданныя Временною комиссiею для разбора древнихъ актовъ, учрежденной при Кiевскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ генералъ-губернаторе: [В 4 т.] . - 2-е изд. с доп. - Кiевъ, 1846. - Т.1. - XXI, 264 с.
* Люстрація королівщин – хмільницької, летичівської, барської при її передачі Любомирському, метрика костьолів, що знаходяться в повіті і т.д.
ькому у Вінниці і жертвам повені в Галичині.
Весь цей час невтомний ентузіаст і дослідник В.Отамановський тримав, як мовиться, справу видання в своїх руках. Вкладаючи масу зусиль в розвиток краєзнавства Поділля, маючи при цьому багато різних обов’язків, він працював ще й над своєю дисертацією про вінницьку магдебурію [11]. Остання звістка від нього надійшла до А.Крушельницького 5 серпня 1929 р. А вже 29 серпня Отамановського заарештували, звинувативши його у керівництві вінницькою філією Спілки Визволення України.
