Цьогорічні відвідини Малої Мочулки

Пам'ятник природи в селі: 150-літній (а може й старший) ясин, що ріс ще коло зруйнованої перед війною церкви. Тепер від нього залишилась лише третя частина

Був час, коли ця найбільша будівля в селі, тобто, сільський клуб, чи, як тепер кажуть, будинок культури, була найвеличнішою в Теплицькому районі. На цій світлині видно ліве крило клубу, на наступних - центр і праве його крило, відповідно

Нова, хоча вже й не дуже, школа. Раніше в Малій Мочулці було дві школи: одна - 4-класна зліва від клубу (тепер зруйнована), і друга (5-8 класи) - "червона", на Манджайовій горі, при дорозі, що веде на Теплик (будівля ще збереглася). У цій школі донедавна вчителював мій друг Олексій Кричковський, великий ентузіаст охорони джерел, що постачають чистими водами річку Мочулку, правий доплив Удича

Приготування до нового навчального року. Пані учительки застерігали, щоб їх не фотографувати без "розрішенія", але поки оговтались, то вже увійшли в історію. Хай здорові будуть!

Історична реліквія: частина будівлі з панської економії. Колись тут була колгоспна пасіка, залишки від якої ще можна помітити й тепер. Недалеко від пасіки був "оґруд", куди водили дітей з ясел в літню пору (і я там був...)

Панський льох

Вхід до льоху свідчить про те, що побудований він був надійно і на довговічно

Такою ж надійною є будівля панського магазину, чи "макгазину", як колись казали: відслужив панам, совітам, а тепер служить Порошенкові. Такого типу комори дуже поширені в Польщі і нині

Осиротіла рідна хата. Десь пішла моя мама і, видно, надовго...

Нова книжка

Погляд у минуле

Працюючи декілька літ в Центральному державному історичному архіві України у Львові над матеріалами, що стосуються історії Східного Поділля, а точніше - минулого Брацлавщини, нещодавно виявив два цікавих документи, які можливо мають відношення до Тепличчини. Обидва вони містяться в сумарію (скороченому описі) актів Брацлавського воєводства XVI - XVIIІ ст. з книг люблінського коронного трибуналу - вищої судової інстанції Польської Корони. Обидва документи датовані 13 травнем 1630 р. Відомо, що оригінальні записи у цих книгах велись староукраїнською (так званою діловою) мовою. Скорочені витяги з них (реґести), виконані львівськими монахами-бернардинами у XVIII ст. в перекладі на польську мову. І це, власне, й усе, що залишилось від трибунальських книг, бо у 1944 р. всі вони згоріли у полум’ї варшавського повстання.

У першому з документів відображена судова справа між краківським каштеляном князем Юрієм Збаразьким, як позивачем, і шляхтичем Стефаном Житинським, як позваним, за двома „правними термінами”. Перший термін - позов земського вінницького суду від 1629 р. з приводу пограбування на добрах позивача - ґрунті, що мав назву Соболівський, у його підданих 23 волів, що коштували 500 польських золотих[1], 27 корів - 275 пол. зол., 11 третяків (бичків) - 230 пол. зол., 15 яловиць - 200 пол. зол., 2 клячі - 100 пол. зол. Привласнена худоба була перепроваджена до містечка Кублича[2] на „користь привернення” позваному. Вінницький земський суд на своїх роках (судових сесіях), що відбулись зразу ж після Святої Трійці (тому й називались „святотроїцькими”) постановив повернути награбоване і сплатити „правні вини”, тобто, судовий штраф (він дорівнював сумі награбованого). Другий термін - це декрет (вирок) того ж земського вінницького суду, виголошений того ж року, в якому цей суд дозволив позваному подати до коронного трибуналу апеляцію (скаргу). У ній позивач висловив свою незгоду з тим, що його справа розглядалась у вінницькому земському суді, а тим більше - з рішенням цього суду. Розглянувши це питання на найближчих сесіях, що стосувалися Брацлавського воєводства[3], коронний трибунал своїм декретом затвердив рішення вінницького земського суду і постановив, щоб на своїх роках цей суд протягом шести тижнів по виголошенню трибунальського декрету присудив позваному під присягою задовольнити позов.

Другий документ розповідає нам про подібну справу, що виникла між позивачем - немирівським війтом Семеном Керелухою (за згодою і обізнаністю його пана князя Юрія Збаразького) і тим же Стефаном Житинським, позваним. Тут теж розглядаються два позови. Перший з них - вінницький земський позов 1629 р. від позивачевої сторони до позваної з приводу насильного забрання і пограбування позваним на ґрунті, що має назву Соболівський і належить князеві Збаразькому, у згаданого Семена Керелухи 3 коней, що коштували 70 пол. зол., 34 кляч - 2222 пол. зол., 24 волів - 425 пол. зол., 20 корів - 300 пол. зол., 19 яловиць - 300 пол. зол. Пограбоване знову було відпроваджене до містечка Кублича, „добр” позваного, і на його користь „привернене”. Друга частина цього документу аналогічна до тієї, що у першому.

У цих записах двічі згадується Соболівський ґрунт. Оскільки тут йдеться також про містечко Кублич, на місці якого тепер розташоване село Кіблич Гайсинського району, а воно недалеко від теперішнього с. Соболівки Теплицького району, то можна зі значною вірогідністю припустити, що цей ґрунт належав до Соболівки, яка в недалекому від того 1629 р. майбутньому стала сотенним козацьким містечком. Тобто, маємо ще одну цікаву для читачів газети історичну звістку про нашу так мало знану Тепличчину.

Олекса Піддубняк,

професор Національного університету

„Львівська Політехніка”

с. Мала Мочулка

("Вісті Тепличчини", 2002, 14 серп., № 62)

---

[1] На той час 1 польський золотий дорівнював 30 литовським грошам, а грішем була монета зі срібла низької проби.

[2] В ориґіналі: Kublicz.

[3] На той час розглядались почергово справи ще Волинського і Київського, а пізніше й Чернігівського воєводств з українських земель Польської Корони.

До історії ювілейного видання у 1929 р. повісті Михайла Коцюбинського „Тіні забутих предків”

Олекса Піддубняк

12 грудня 1927 р. Антону Крушельницькому з Вінниці до Винників, що під Львовом, надійшов лист від Валентина Отамановського з пропозицією зредагувати нове видання повісті Михайла Коцюбинського „Тіні забутих предків”, „написати до цієї книжки передмову й оглавити мистецький провід у виданні” [1]. Про це наступного дня А.Крушельницький повідомив Олену Кульчицьку, яку він запросив до співпраці як ілюстратора. Твір мав бути надрукований і надійти у продаж до 15-ої роковини з дня смерти письменника, тобто, до 25 квітня 1928 р. Кошти від реалізації книги мали бути спрямовані на побудову пам’ятника М Коцюбинському у Вінниці і жертвам повені в Галичині.
Ініціатор ювілейного видання В.Отамановський був на той час директором Вінницької філії Всенародної бібліотеки України при ВУАН і Кабінету виучування Поділля, а також співробітником Комісії для вивчення західно-руського та українського права при ВУАН. Він, в недалекому минулому активний учасник національно-визвольної боротьби за незалежність України, у травні 1918 р. - червні 1920 р. перебував у Відні, як співзасновник і представник видавництва „Вернигора”, у зв’язку з замовленням українських підручників [2]. Одночасно продовжував навчання, як майбутній історик права, у Віденському університеті. У Відні, очевидно, В.Отамановський і познайомився з А.Крушельницьким, відомим українським письменником, літературознавцем, педагогом і громадським діячем, який давно активно співпрацював з різними видавництвами, в т.ч. з „Вернигорою” [3]. Проживаючи з осени 1919 р. зі своєю сім’єю в Родавні під Віднем, Антін Володиславович підготував і надрукував багато підручників [4], що поширювались в Україні та за її межами. На момент пропозиції А.Крушельницький після тривалої педагогічної праці на учительських і директорських посадах в багатьох гімназіях Західної України займався в основному літературною діяльністю й готувався організувати своє періодичне видання. Творчість славетного українського письменника була близька А.Крушельницькому, знав його особисто, навіть супроводжував в одній з мандрівок М.Коцюбинського по Карпатах. Згодом у своїй передмові до „Тіней...” він напише: „Там [в с. Зеленому. - О.П.] зустрів я його, коло церкви під час храму, щасливого, що новий світ розкрився перед його очима. Коцюбинський сяяв з радощів”.
Антін Крушельницький з ентузіазмом взявся до нової праці. Окрім Олени Кульчицької, з якою його давно пов’язувала творча співпраця при виданні читанок і художніх творів, до ілюстрування книги він запросив також художника Юліана Буцманюка [5] (початкові літери) і свого сина Івана, молодого поета й графіка (заставки й кінцівки). О.Кульчицька тоді жила й творила в Перемишлі (пл. Ринок, 29) і, зокрема, викладала малювання в українській гімназії [6]. Іван Крушельницький з молодою дружиною, піаністкою Галею Левицькою мешкав в Стрию. Після полагодження загального плану і узгодження багатьох спірних питань з оформлення книжки закипіла робота. Всі виконавці працювали з натхненням [7]. Треба сказати, що виконання завдання було непросте, бо видання виходило в підсовєцькій Україні, в умовах ідеологічного тиску, що наприкінці 20-х років набирав темпів. Згодом це проявилось у тому, що Вінницька округова комісія для увічнення пам’яти Михайла Коцюбинського [8] спочатку не сприйняла доробок Буцманюка, а потім й Івана Крушельницького. В останньому випадку основною завадою стало несприйняття вінницькими ідеологами „надмірної стилізації” в творчості Івана. За словами В.Отамановського, керівники тодішньої освіти рішучо відкидали будь-які елементи фантастики в ілюстрованих творах для дітей. Але можливо однією з причин було те, що молодий художник не відмовлявся від права власності на оригінали графік. Зрештою, як і О.Кульчицька, Іван важко переживав за зневажену працю, в яку він вклав багато творчого натхнення, відобразив у ній свою любов до рідного Карпатського краю. Між іншим, його доробок дістав схвальний відгук у Ю.Буцманюка. Одночасно ж - повне нерозуміння модерних мотивів у київських ілюстраторів. Згодом деякі з Іванових графік розійшлись по інших виданнях. Завершувала ж ілюстрування книжки О.Кульчицька.
А.Крушельницький підготував велику передмову і склав словничок слів, що побутували в гуцульскій говірці й перебрались до твору. Вступний нарис був написаний блискуче. Він викликав захоплений відгук в Отамановського, який зазначив, що „це є дійсно найкраще, що останніми роками з’явилось про М.Коцюбинського... Вступ вийшов дійсно довгенький, але ж гарний” [9]. Для зрівняння обсягу цієї частини книги з власне твором вирішено було внести корективи в архітектоніку видання (63 с. вступ і 104 с. повість), а також зілюструвати доробок редактора краєвидами з околиць Криворівні та елементами гуцульського побуту. Ілюстрації теж мусіла виконати О.Кульчицька, але зі світлин, які треба було ще десь знайти або зробити. З останнім завданням чудово справився юний фотоаматор Юрко Дорош [10]. Він разом із своїм провідником, молодшим сином А.Крушельницького Тарасом, зробив у вересні 1928 р. поїздку з Городенки до Криворівні, де й виконав потрібні зняття (в несприятливих погодних умовах). Частину результатів цієї праці, а також деякі світлини Сеньківського, використала мисткиня у своїх графіках.
Книга не поспіла до задуманого ювілею, але незабаром наставав другий - 17 вересня 1929 р., коли М.Коцюбинському сповнювалось 65 років з дня народження. В останню хвилю перед друком графічний портрет письменника роботи І.Крушельницького харківські книгодрукарі замінили фотопортретом, обкладинку О.Кульчицької перепоручили виконати А.Середі. Вступна частина відповідним чином була згладжена І.Лакизою...
Весь цей час невтомний ентузіаст і дослідник В.Отамановський тримав, як мовиться, справу видання в своїх руках. Вкладаючи масу зусиль в розвиток краєзнавства Поділля, маючи при цьому багато різних обов’язків, він працював ще й над своєю дисертацією про вінницьку магдебурію [11]. Остання звістка від нього надійшла до А.Крушельницького 5 серпня 1929 р. А вже 29 серпня Отамановського заарештували, звинувативши його у керівництві вінницькою філією Спілки Визволення України.
Трагічна доля випала й редактору видання А.Крушельницькому та всій його родині [12]. Саме ювілейне видання ”Тіней...” теж було репресоване. Зокрема, у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України зберігаються два примірники цієї книги, звільнені із спецхрону. В першому з них брутально знищено передмову А.Крушельницького (вирізано ножицями). У другому (із збірки М.Возняка), що містить дарчий надпис А.Крушельницького(?) І.Кревецькому, прізвище редактора густо зашмароване синім чорнилом... Геніальний твір М.Коцюбинського, котрий піднімав дух нашої нескореної нації, в найтяжчі часи приховували або й нищили, відповідною обробкою намагались нівелювати його зміст. Але він перемагав, відроджувався у нових виданнях, ілюстрованих багатьма талановитими художниками, звучав у радіовиставах, відображався в музиці й танці [13], дістав всесвітню славу в екранізації талановитого кінорежисера Серіка Параджанова [14].
Дописувач журналу „Україна” І.Глинський у 1964 р. слушно зауважив, що ювілейне видання „Тіней...” 1929 р. унікальне і заслуговує на перевидання фототипним способом. Ці слова залишаються актуальними й нині.
На завершення відзначимо, що матеріали переписки, пов’язаної з підготовкою книги до видання, відображені в 112 письмових документах. Всі вони виявлені дописувачем в ЦДІА України у Львові, скопійовані, набрані на комп'ютері і чекають, після відповідного доопрацювання, на опублікування. В розширеному вигляді ця розповідь надрукована в журналі "Дзвін": Олекса Піддубняк. Тернистим шляхом: До історії ювілейного видання у 1929 році повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”. – Дзвін, 2004, Ч. 11-12, 150-162.

На світлині одна з ілюстрацій до книги, виконаних Оленою Кульчицькою.

("Вісті Тепличчини", 2004, 19 жовтня)

Примітки

1. Центральний державний історичний архів України у Львові (далі - ЦДІА України у Львові). - Ф. 309. - Оп. 1. - Од. зб. 2360. - Арк. 141.
2. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Рада: Бібліографічний довідник. - К., 1998. - С. 142.
3. Див., напр.: Крушельницький Антін. Українська Читанка для першої кляси середніх шкіл / З мал. Олени Кульчицької; Вид. 3-є. - Київ; Львів; Відень: Т-во Вернигора, 1918. - 237 с. - (Рец.: Карманський П. „Книга” (Київ; Відень). - 1921. - 1. .- С. 23).
4. Канчалаба О. (укл.). Антін Крушельницький - письменник, публіцист, педагог: Матеріали до бібліографії та епістолярної спадщини. - Львів, 2002. - 295 с. Див. також інформацію в згаданому числі часопису „Книга” на с. 36.
5. В документах ніде не вказане ім’я митця, але, очевидно, мова йде про Юліана Буцманюка.
6. Подільчак Михайло. Українська державна чоловіча гімназія у Перемишлі: До століття заснування // Шлях Перемоги. - 1995. - 29 лип. - с. 8.
7. Через багато років про це, зокрема, згадувала О. Кульчицька в газеті „Вільне життя” за 5 червня 1955 р.
8. Як випливає з публікації Івана Глинського з Могилів-Подільського (Книга народжена єднанням // Україна. - 1964. - № 37. - С. 10-11), комісію очолював голова Вінницького облвиконкому Чабай.
9. ЦДІА України у Львові. - Ф. 361. - Оп. 1. - Од. зб. 114. - Арк. 2.
10.Згодом висококласний спеціаліст-професіонал. Про життєвий шлях Юліана Дороша 4 серпня 1998 р. на львівському радіо відбулась цікава аудиція за участю його сина Андрія та директора ЦДІА України у Львові с. п. Ореста Мацюка.
11.Частина цієї праці опублікована; див.: Отамановський В. Д. Вінниця в XIV-XVII століттях: Історичне дослідження. - Вінниця: Континент-прим, 1993. - 462 с.
12.Про це див.: Крушельницька Л. І. Рубали ліс...: (Спогади галичанки). - Львів; Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2001. - 260 с..
13.Про музику Віталія Кирейка до „Тіней забутих предків” прозвучала вечірня радіопередача з Києва 24 січня 1997 р.
14.Про історію створення фільму див., напр.: Мірошниченко О. Друге життя повісті // Україна. - 1964. - № 37. - С. 10-11; Миколайчук Марія. Як і з чого витворилися „Тіні...” // Культура і життя. - 1991. - 15 червн. - № 24. - С. 8; Тримбач Сергій. Все інше - мовчання // Там само; Череватенко Леонід. Сказав усе, що хотів: До 75-річчя від дня народження С.Й.Параджанова // Вісті Тепличчини. - 1999. - 20 січ. - С. 2.; За що варто вбити Іллєнка, або Чи житиме український кінематограф / Інтерв’ю Ю.Г.Іллєнка Р.Чайці і М.Савці // Поступ. - 1999. - 7 груд. - № 170. - С. 9.

До історичної географії Брацлавщини й Тепличчини

Наприкінці 2000 р. (20-21 листопада) у Львові відбулась наукова Міжнародна конференція „Картографія та історія України”, присвячена 400-річчю від народження французького інженера Гійома Левассера де Боплана, який склав перші карти України та написав книгу „Опис України”. А нещодавно вийшли у світ матеріали цієї конференції „Історичне картознавство України: Збірник наукових праць. Львів; Київ; Нью-Йорк: Видавництво М.П.Коць, 2004”, серед яких міститься стаття дописувача у співавторстві з визначним дослідником історії України, зокрема Поділля, професором Львівського Національного університету ім. Івана Франка Миколою Григоровичем Крикуном під назвою „Топонімічні об’єкти Брацлавського воєводства останньої чверті XVI - першої половин XVII ст. (на підставі родинного архіву Пісочинських)” (стор. 397-413). У цій статті зроблено деякі підсумки нашої багаторічної роботи над архівом подільського роду Пісочинських, котрий зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника Національної академії наук України (далі - ЛНБ). Опрацювання стосується матеріалів (переважно це - витяги з судових книг, а також оригінальні документи маєткового характеру) з історії Брацлавщини за період з 1556 по 1648 рр., сконцентрованих у 30 одиницях зберігання (книгах) або 666 документах, написаних переважно давньою українською, а також польською і латинською мовами на 1952 аркушах. Всі документи нами переписані і набрані на комп’ютері. Деякі документи нами опубліковані в наукових виданнях. В даний час йде підготовка до друку частини опрацьованих матеріалів, але з великими труднощами, бо все робиться на ентузіазмі, без жодної фінансової підтримки. Звичайно, праця була б значно прискорена, якби знайшовся якийсь меценат - патріот рідної Вінниччини.
У згаданій вище статті дано стислий географічно-хронологічний опис топономічних одиниць на території Брацлавщини, що на той час адміністративно складалася з Вінницького і Брацлавського повітів. Так, зокрема, в документах зустрічається 32 замки і замочки, 57 міст і містечок, 94 сіл, 4 селищ, 4 слободи і 4 городища. Згадано про 15 маєтків і держав, 28 дворів, що належали різного роду брацлавським землевласникам, у містах і селах зазначені костели, а в Немирові згадується синагога. Виявлена дуже велика інформація промислово-економічного характеру: дані про виробництво селітри і поташу (зокрема, випалювання для цієї мети лісів), корчми, варіння горілки, млини, оренди, пасіки. При вирішенні маєткових суперечок в документах часто називаються ліси, поляни, діброви, урочища, яри, шляхи, поля, пустища, долини, могили. Описана велика кількість гідронімів - річок, потоків, бродів, ставів, озер, навіть болото біля кам’яногірського мосту через ріку Бог, недалеко від с. Янева. Нами складена також мапа з нанесенням на ній населених пунктів, що зустрічаються в названих документах. Зазначені на мапі поселення з усіх боків охоплюють територію теперішньої Тепличчини, але, на жаль, ні одним топонімічним об’єктом її документально не відображають, оскільки Пісочинські, рід яких пішов від брацлавського підкоморія і королівського секретаря Лаврина Пісочинського, не мали маєтків в межах нашого краю.
На щастя проф. М.Г.Крикун, який інтенсивно постійно веде пошук матеріалів для своєї праці в архівах Львова, Києва, Житомира, Кам’янця-Подільського, Варшави, Кракова, Москви, Санкт-Петербурга, виявив деяку інформацію й про населені пункти Тепличчини. На основі рукописних і опублікованих історичних джерел він зараз готує велику публікацію про населені пункти Брацлавського воєводства періоду XVІ-XVIII ст. У ній йтиметься про перші документальні згадки про поселення, різні назви одного й того ж населеного пункту, подаватимуться короткі дані щодо заселеності Брацлавщини тощо. Аналогічна розвідка проф. М.Г.Крикуна стосовно Подільського воєводства нещодавно побачила світ у вигляді публікації „Кількість і структура поселень Подільського воєводства в першій половині XVII століття” в „Записках Наукового товариства імені Шевченка”(Том 243: Праці Історично-філософської секції. Львів, 2002, с. 374-521). На прохання дописувача Микола Григорович охоче поділився зібраними ним даними про наш Теплик.
Отож, у виявлених проф. М.Г.Крикуном документах Теплик у 1622 р. значиться як містечко Йозефівка (з книги О. Яблоновського „Історичні джерела”, том 21, на польській мові), 1628 р. згадуються піддані кублицькі, юзифівські, важинські (ЛНБ, фонд Чоловського, справа 187 ІІ, аркуші 111-112), 1629 р. Теплик є містечком Йосипівкою, в якому 30 димів належало Станіславу Скорковському і Міхалу Вонзловському, 25 димів – це держава Матвея Чарнати і один дим Яна Соколовського (з кожного диму, тобто хати з димарем, брався окремий податок). На Спеціальній карті України 1650 р. Г. Боплана на місці нашого районного центру значиться слобода під назвою Смілгород. Придворний економіст польських магнатів Сенявських, що володіли величезними маєтками в Галичині, а також Гранівщиною, Шимон Цереневич у третьому томі своєї рукописної книги „Поле законної праці” (1723 р., на польській мові), яка зберігається у варшавському Головному архіві давніх актів, фонд Збірка Браніцьких, № 310/392, пише, що колишні Юзифівці, це теперішній - Смілгород, який називають Тепликами (стор. 125). У візитації уніатських приходів 1731 р. Теплик все ще називається містечком Смілгородом.
Ось такі скупі, але достовірні відомості про славне місто Теплик. Але десь по різноманітних джерелах ще приховується чимало дечого про нашу малу столицю. Можливо, моїм дорогим землякам - юним читачам газети, яких зацікавить історія і краєзнавство так мало знаної старожитньої Тепличчини, ті джерела відкриють свої таємниці.


Якось пергортаючи сторінки журналу “Wieś ilustrowana” („Ілюстроване село”, 1910 р., Варшава), я натрапив у № 8 на світлину фотоаматора п. Тадеуша Леліви „Бричка п. Стралковського. Теплик, Київської губернії”. З глибини часу сяють погляди тепличан-смілгородчан, що зібрались гарно відбути відпочинковий день. Погляди щирі й пильні ніби закликають замислитись над буттям не лише сьогоднішнім і майбутнім, але й минулим…

Олекса Піддубняк, проф.
Львів-Лодзь-Мала Мочулка
("Вісті Тепличчини", 2004, 28 вересня)

З Уманщини й Тепличчини

Пошуки краєзнавчих матеріалів іноді можуть виявитись якщо не сенсаційними, то принаймні несподіваними. Такою приємною несподіванкою для дописувача виявились знахідка, виявлена шляхом „походеньок” по закапелках комп’ютерної павутини - інтернету. Маю на увазі опублікований на шпальтах варшавського часопису “Wieś i Dwór” у 1912 р., № 1, на стор. 16-19 фоторепортаж з далекої весни того ж 1912 р. про першу механізовану оранку на полях Тепличчини, а точніше – села Малої Мочулки. Тоді на замовлення власників Теплицько-Ситковецької ординації варшавська фірма “Альфред Гродський” надіслала трактори і плуги разом з обслуговуючим персоналом на чолі з інженером Тадеушем Івашкевичем.

Згодом польові дослідження нової техніки були перенесені на лани Великої Мочулки. Вони виконувались доктором механіки Яном Краузе і описані ним в науковій праці: Krauze J. Techniczne badanie pługa parowego fabryki fl. Ventzki w Grudziądzu // Przegląd Techniczny, 1913, tom 51, nr 20, s. 280-282; nr 22, s. 299-301; nr 23, s. 317-324; nr 24, s. 332-336. Зокрема, автор зазначає: „Pomiary odbyły się w czasie od 30 lipca do 8 sierpnia n. st. w majątku Fr. hr. Potockiego, Wielka Moczułka (klucz Teplicko-Sitkowiecki), w gub. Podolskiej w pow. Hajsyńskim. Pole, na którem próby te przeprowadzono, leżało w odległości 1 km od folwarku i przedstawiało teren prawie równy, z bardzo nieznacznym spadkiem (3 do 5°/00) w kierunku wschodnim.” (с. 299). Наприкінці статті доктор Краузе згадує учасників експериментів: „Ze swojej zaś strony poczuwam się do miłego obowiązku złożenia podziękowania p. inż. Tadeuszowi Iwaszkiewiczowi za skuteczną pomoc techniczną i organizacyjną, bez której przeprowadzenie pomiarów nie dałoby się w ogóle uskutecznić, p. agronomowi Bronisławowi Sadowskiemu, administratorowi folwarku Wielka Moczułka, za daleko idące ułatwienia oraz czynną pomoc przy organizacyi i przeprowadzeniu pomiarów, wreszcie p. nadinżynierowi Hermanowi Behrowi i p. inż. Błażejowskiemu za skuteczną pomoc techniczną przy samem przeprowadzaniu pomiarów” (с. 336). Зауважимо, що автор цього дослідження д-р Ян Краузе (1882-1969) у 1924/25 - 1925/26 рр. був ректором Гірничої Академії в Кракові.

Подія, описана в часописі “Wieś i Dwór”, старанно зафіксована на світлинах, що стали окрасою нарису. Крім того, інж. Тадеуш Івашкевич, як аматор фотосправи, зачудований красою Поділля, не оминув нагоди зняти надзвичайно цінні для історії нашого краю світлини з краєвидів с. Малої Мочулки. З них постає в усій красі церква св. Апостола Євангеліста Іоанна Богослова, побудована у 1764 р. і зруйнована перед війною в часи совейського лихоліття, чарівні куточки села. Не менш цікаві світлини, виконані й іншими аматорами.

Подаю в перекладі з польської мови цей нарис і пропоную краєзнавцям, особливо, юним, так само старанно фіксувати події, що відбуваються в нашому краї, його красу, розповіді старших людей, все, що стосується такої динамічної історії Тепличчини. На жаль, прізвища автора нарису, журналіста з Умані, який приховався під криптонімом К.Л., встановити поки-що не вдалося. Але це лише питання часу.

Олекса Піддубняк

З Уманщини й Тепличчини[2]

Боже! хто Тебе не чув в України

Блакитних полях, де так сумно душі…

Юліуш Словацький

Зрозумів я той повний натхненного захоплення вигук великого поета, коли в травні біжучого року потрапив в край “милий оку й багатим оживлений плодом”, коли українською четвіркою (фото 1) проїхав простори від Умані аж до прикордоння сьогоднішньої Подільської губернії – Теплика.

Фото 1. Українська четвірка

Уманщина! Справді, ніде не відчуваєш так Бога на небі, і додам – й на землі! ніколи не звучить тобі так в пам’яті “колись! колись!”, як на тих вкраїнних просторах, по яких ходила історія в хвалі і смутку.

Уманщина! Якими ж сьогодні є найбільші маґнатські латифундії в порівнянні з тим приданим, внесеним останньою донькою Самуеля Калиновського коронному гетьманові Станіславу Реверові Потоцькому? Сорок тисяч волок землі[3], вісім тисяч волок лісу, понад сто тисяч душ люду! Це вже не мільйонна, а мільярдна фортуна[4]... з землі! До того ж постійно побільшувана могутнім родом Потоцьких. Ключі, економії, як колись говорили: Тульчинська, Тростянецька, Теплицька, Уманська, Соколівська, Браїлівська, Хащівська, Дашівська!

А все ж не на цьому кінець тієї Поточчини, в якій один ключ нераз було прирівнювався до невеликого німецького князівства, а вся загалом вона за Щесного досягла 2,000,000 морґів[5]!

Так було колись! З бігом часу внаслідок історичних подій та родинних поділів маліла фортуна пана на Умані. Після Щесного дідицтво Уманщини від Ярослава розділено було між двома синами, Вінсентим і Костянтином, далі спадком частково переходить у володіння графині Олександри Августової Потоцької з Вілянова, а від неї, вже як Теплицько-Ситковецька ординація[6], до Костянтина Потоцького з Печер, батька нинішнього ордината, графа Францішка.

Вже Уманщини, як такої, з славетною резиденцією немає, вже на ній нинішній час позначає свій відбиток, але в руках Пілатів залишається ще величезна частина найбагатшого під сонцем ґрунту, біля 50,000 морґів, і вся традиція великих просторів, великих часів і подій.

Бо, незважаючи на часовий проміжок, те “колись” проступає і нагадує на кожному кроці - просто-таки із землі! - й промовляє від людей. Чути його в пестливій мові людей, звучить в піснях і думах, в легендах і назвах на всьому тому шляху давнього Брацлавського воєводства.

Отож за широкими смугами чорнозему в окіллі Чурповодів, під містечком Тарнавкою є листяний лісок, а верста далі – другий. Люди називають їх “шляхецьким” і “гайдамацьким”... Десь є ще гай “конфедерацький”, тільки від якої конфедерації назву бере – невідомо. І таких нагадувань, записаних на карті української природи, безліч, сліди “гетьманської” культури повсюди, скрізь промовляє історичне “колись”.

І ця ось, просіяна крізь роки, культура дає сильний прояв в нинішній землеробській. Бо грубо помилився б той, хто вважав би, що у цих краях культура землеробства перебуває на рівні звичайних степових господарств. Місцеві господарства не одне на Заході могли б переважити інтенсивністю обробки і вмілим використанням колосальних багатств грунту. На широких ланах щораз натрапляєш на землеробські знаряддя найновіших систем. Комбіновані сівалки “Суперіор”, в’язалки і жниварки фірми “Maк-Кормік”, локомобілі “Рансам”, плуги, борони і культиватори різних типів. Бо після пшениці, “його ненаситна (як хтось назвав) милість” буряк відіграє тут першорядну роль. Останнім часом сюди вторгнувся й паровий плуг, замінюючи три-чотирипарні валки срібних українських волів... (фото 2).

Фото 2. Оранка волами

Але про це біля Теплика, давнього прикордонного “Сміл-города”, де має резиденцію головне правління Теплицько-Ситковецької ординації, однієї з найкраще ведених і організованих магнатських фортун. Сімнадцять зерен[7] пшениці з морґу пересічно з таких просторів говорять самі за себе.

Потрапив я якраз ніби на землеробське свято – на першу оранку паровим плугом Вентця, надісланим для теплицьких дібр фірмою “Альфред Гродський” з Варшави. Користуюсь з ласкавого дозволу головного уповноваженого ординації пана К. Андрича, з люб’язності пана Савицького - управляючого Малою Мочулкою, де, власне, й відбувалась оранка, з фахових пояснень представника варшавської фірми інженера Івашкевича...(фото 3). Їдемо... Знову неосяжні простори чудово оброблених полів, сотні морґів пшениці, ярини, буряків. Нарешті чорний шмат пару з локомотивами-тракторами, що димлять трубами .

Фото 3. Інженер Тадеуш Івашкевич з механіками

На полях цікавих – товпи. Поз’їжджалися з ближніх і дальших околиць, бо ж то питання першорядної ваги для цих країв, де проведення оранки у відповідну пору пов’язане з затриманням необхідної вологи у ріллі, а далі – з врожаєм. Засуха ж бо – найгрізніший ворог цих багатих земель. Плуг діє чудово. Двомашинна система виявляється найкращою (фото 4). Передача самого плуга досконало врівноважена, дозволяє використовувати найбільші

Фото 4. Оранка паровим плугом.

зусилля при зміні на поворотах. Скиби розсипані. Швидкість велика, бо, йдучи подвійним кроком, ба, навіть біжучи підтюпцем, важко поспіти за величезними скибами (фото 5).

Фото 5. Оранка паровим плугом в Теплицько-Ситковецькій ординації

За розрахунками плуг виорює за 10-годинну працю 30 морґів при будь-якій глибині. Словом, знаряддя ніби створене для тутешніх країв і просторів. До того ж локомобілі-трактори можуть бути використані для інших потреб, і навіть як тяглова сила.

Тому завершуємо нашу екскурсію до Мочулки (фото 6-11 інж. Івашкевича) з задоволенням, роз’їжджаючись під враженням нового землеробського успіху.

Фото 6. Церква св. Іоанна Богослова в Малій Мочулці

Фото 7. Хата селянина Скоробагача в Малій Мочулці

Фото 8. Вулиця Весела в Малій Мочулці

(дорога на ст. Кублич)

Фото 9. Куток Дубина в Малій Мочулці

Фото 10. Брід через річку Мочулку

Фото 11. Весна 1912 р. в Малій Мочулці

Користуюсь ще з вільної хвилини та люб’язності господарів (фото 12) і оглядаю зворотньою дорогою Бджільну (фото 13 п. Немекші) з препишною гуральнею (фото 14), оглядаю також літній відпочинковий табір для дітей з Києва, організований благодійним паном Немекші - управляючим Бджільною, а далі на Сашу, Тарнавку, Посухівку (фото 15) й повертаюсь знову до Умані, з задумою й надією, що “non omnis moriar” (не весь я помру).

Фото 12. Пан К. Андрич з родиною перед палациком в Теплику

Фото 13. Ремонт дороги на Бджільну

Фото 14. Гуральня в Бджільній (з теки п.Немекші)

Фото 15. На буряковому лані
(світлина п. І. Кораб-Бжозовського з Посухівки)

В дорозі звучить мені “колись”, “колись”, але і “нині”, незважаючи на похмурий день, сяє.

К.Л.

Переклад Олекси Піддубняка

---

[1] Про Тадеуша Івашкевича вдалося дізнатися лише дати його життя: 1884-1926.

[2] Опубліковано в газеті “Вісті Тепличчини”, 2004, 30 березня.

[3] Волока дорівнювала приблизно 1б,8 га.

[4] Багатство..

[5] Морг приблизно дорівнював 0,56 га.

[6] Ординація – великий родовий маєток, який не підлягав подальшому поділові чи продажу, а передавався у дідичне володіння, як правило, старшому синові.

[7] Очевидно, мається на увазі “пудів”.

До історії Археоґрафічної комісії

Юзеф Антоній Аполлінарій (Йосип Йосипович) Роллє (1830 – 1894) - знаменитий дослідник і популяризатор польської і української історії, археограф і письменник, доктор медицини - лікар-невропатолоґ, відомий більше під псевдонімом "Dr Antoni J.", був частим гостем, чи, радше сказати, господарем, на шпальтах петербурзького політично-громадського тижневика “Kraj” (1882-1909). В одному з перших чисел цього часопису він опублікував статтю, в якій коротко, але яскраво, подав історію виникнення й організації першої в Україні Археоґрафічної комісії і Центрального історичного архіву у Києві. Зважаючи на раритетність газети і маловідомість для широкого кола дослідників змісту цієї статті, пропонуємо її передрук в перекладі з польської мови.

Але перш, ніж знайомити читачів із статтею, подамо стисло біоґрафічні дані про її автора[1]. Народився Ю. Роллє в 1830 р. на хуторі Генрихівка (тепер селище Роля Шаргородського району Вінницької області) в сім'ї француза-емігранта і вірменки. Дитинство і юність майбутнього історика пройшли на Поділлі. Навчався у Вінницькій ґімназії, розташованій у знаменитих Мурах, та в Немирівській ґімназії. Закінчив медичний факультет Київського університету (1850-1855 рр.). Тоді ж там студіював і В.Б. Антонович, майбутній історик України. Після дворічного перебування в Німеччині і Франції, де написав докторську дисертацію з медицини, Ю. Роллє повертається в Україну і назавжди пов’язує своє життя й діяльність з Поділлям. Тут у 1855-1860 рр. займається медичною практикою - спочатку на Могилів-Подільщині, а потім у Кам'янці-Подільському. Як науковець і практик в галузі медицини, він отримав визнання європейських наукових шкіл: у 1863 р. Роллє був обраний членом-кореспондентом Польської академії наук у Кракові, був почесним членом лікарських товариств Києва, Вільнюса, Парижа і Варшави. Маючи природнє зацікавлення старовиною, все життя “роздвоювавався” між медициною, що давала змогу заробляти на хліб, та історією, вивченням якої погамовував духовну спрагу. Біоґрафічні матеріали і творчий доробок славетного подолянина свідчать, що в обох галузях він досяг чудових результатів. Дослідник створив низку праць з медицини. Був надзвичайно пошановуваним лікарем серед місцевого населення. Та ще більшого визнання він здобув як історик, краєзнавець і етнограф, а також як письменник, журналіст і просвітянин. Часто друкувався у різних наукових виданнях, активно співпрацював з тогочасною пресою, писав, публікував і популяризував свої книги. Широко знані, зокрема, його тритомник "Замки подільські на молдавському прикордонні" (1880) та дев'ятисерійні "Історичні оповідання" (1876-1893). Цікавими є його дописи у співчасній йому пресі, в яких жваво пульсує майстерно відображене журналістом суспільно-громадське життя Поділля й Волині з усіма його гараздами й клопотами, з врахованням навіть кліматичних колізій. Доктор Роллє був одним з засновників і провідних діячів історичного краєзнавства не тільки Поділля, а й усієї України і її околиць. Він мав тісні наукові зв’язки з вченими-істориками В.Б. Антоновичем, О.Я. Єфименко, П.М. Батюшковим, П.І. Бартєнєвим, О. Яблоновським, К. Пулаським, К. Ліске, з поділлєзнавцями М.І. Яворовським, Ю.Й. Сіцінським і В.К. Гульдманом [2].

Помер вчений 21 січня 1894 р. Час не зберіг для нащадків могилу визначного дослідника і великого ентузіаста. Залишилась лише плита в стіні кам’янецького кафедрального костьолу з написом польською мовою: "Син цієї землі минуле її любив, вивчав та узагальнював, а скарби її учив поважати "[3].

Олексa Піддубняк

---

[1] Ґрунтовне наукове дослідження життєвого і творчого шляху Ю.Роллє виконала С.Е.Баженова: Баженова С.Е. Юзеф Антоній Роллє: життя, діяльність, творчість / Кам'янець-Поділ. пед. ун-т.; 2-е вид., допов. і перероб. - Кам'янець-Подільський, 2002. - 178 с. (Комп’ютерний варіант: www.tovtry.km.ua/ua/history/rolle /all.html); Вона ж: Юзеф Антоній Роллє в громадському, науковому і просвітницькому житті Правобережної України другої половини ХІХ ст. / Автореф. дис... канд. іст. наук; Чернів. ун-т. — Чернівці, 2001. — 20 с. Нею зібрана також велика бібліографія про дослідника. Див. також працю: Kieniewicz S. Rolle Josef Apolinary // Polski Słownik Biograficzny. – 1989. – T. XXXI/4. – Zesz. 131: Rohland Francisek – Romiszewski Modest. – S. 564-567.

[2] Баженова С.Е. Юзеф Антоній Роллє: життя, діяльність, творчість...

[3] Щепановський С. Поважати скарби вчив… // Прапор Жовтня, 1988. - 11 червня.