Діалог на актуальну тему

O.P. Je prohnozy (Kahanec, Havrylyszyn), szczo rokiv czerez 10-12 Ukrajina bude cilkom vilnoju vid tych neszczast', szczo zaraz jiji obsily, a ludy szczaslyvymy i v pomirnomu dostatku.

N.V. Ti proroctva pro svitle majbutnje ne maly b tvoryty iljuzij. Bo Ukrajina - lasyj szmat dlja bahat'oh vorohiv, i poky ne bude vytvorena vijs'kova potuha, budem zavz'dy bezzahysni. Ce v meni zahovoryv pesymist. A zaraz maly b projavyty vytrymku i ne  datys' znov na vsjaki myrni, jak zaraz robyt' prezydent, ustupky. Tam v tij Rosiji harjaczymy toczkamy vyplekaly stado ubyvc', i toj Putiv dav jim moz'lyvist' pophatys' v Ukrajinu, szczob tut jih ponyszczyly. A haj by naszi sylovyky jih prosto vyphaly znov do Moskvy. Ti ljudy, jaki pidtrymuvaly tu bandu, navit' ne ujavljaly, jake lyho pustyly v svij dim. Duz'e nepraktyczni i dijuczi polityky, dyvuje mene, szczo nihto ne szukaje kontaktu z rosijs'koju opozycijeju. Inszi polityky szukaly sposib vrivnovaz'ennja kontaktiv, krim naszyh.

Мандрівка до Рахнівки (уривок з щоденника)

5 вересня 1990 року, середа. Перебуваю на рідній Тепличчині. Приїхали з Ігорем 24 серпня. Копали картоплю в Мочулці. 26-го з Юрком їздили до Гайсина. Виявляється, там виходить збірник-газета "Відродження", 7-й номер якого присвячений Василю Стусу. Кінчили картоплю в Теплику, і 29-го посадив хлопців на поїзд (ледве взяв білети). Дзвонив того дня Наді. Потім кінчили копати в Малій Мочулці. В суботу їздив до Умані, був в Софіївці (як там чудово!), купив деякі книги, які зразу ж послав до Львова. В неділю, 2-го вересня, гайсинським автобусом доїхав до Кіблича. Там купив Підмогильного "Місто" і Крип'якевича "Богдан Хмельницький". Один дядько розказував, як дійти до Рахнівки. Це дуже пряма, гарна польова дорога, 6 км (все зафотографовано, не знаю, чи вийдуть слайди). 

Гостинець з Кіблича на Рахнівку

(Слайди до показу на блозі допоміг спорядити д-р Марцін Пйонтковський,
ад'юнкт Лодзької Політехніки, хороший хлопець)


А по тому гостинцю треба пішочком-пішочком...
 

 Було по-недільному святково і жарко. В селі направили до хати Стусів. Живуть там їхні родичі Сімковські - Микола Дмитрович з жінкою і сином. Був ще брат Степан, інженер з Івано-Франківська. Мати Стуса і батько Степана, Їлина і Дмитро – рідні, брат і сестра. Розповідали, що знали; Стуси виїхали з Рахнівки у 1939 році, коли Василькові було трохи більше року. Батько був виїхав ще раніше, на Донбас, робив слюсарем-сантехніком. Бачив безперспективність колгоспів. Хата в них стояла під горбком. Город в низині і дуже часто виходила наверх вода, заливало (город у вигляді довгого ложа з крутим спуском). Тепер, готуючись до гостей, колгоспне начальство обгородило криницю, яку викопав старий Стус, Семен Якович, поставило нові цибрини, пофарбувало і ... загадило пульверизатором воду. Микола з цього приводу матювався з міліціонером, а той погрожував йому 15-тьма “сутками”. Розповідав, як він їздив до Василя в гості до Києва, був у нього на дачі. Як я потім пішов, то Микола з сином і Степаном вийняли 300 відер води. Розказував Микола (він з 30-го року; а Степан з 40-го), що джерело в криниці має велику силу, воно б'є рукавом.

Біля Стусової криниці
(справа наліво: п. Степан Сімковський, п. Микола Сімковський та його син)

 

Вгощали обідом, були саме жінки, які помагали копати бараболю. Василя знають погано. Хоча він і малим, і дорослим приїжджав на літо. Степан згадував: "Отут з горбочка під хатою ми з Василем на голих задах малими їздили, а тітка сварилась". Степан потім мене проводив біля школи на дорогу. Йшли в напрямку уманської траси (за 2 км) до лісу. Він багато розказував; як грались під лісом у яру на німецькому танку ("Василь залазив в танк, а я скочував з гори коток, і той гупав об танк, тоді мінялись місцями"), як ходили за якимись пригодами в ліс; мати сварилась, то вони – потайки, як вже дорослими ставили комина з лози в Миколиній хаті ("Василь був всередині комина, а я накидав глину ззовні"), як зустрічались в Києві (зокрема, відвідували музей Івана Гончара; за ними весь час ходив один тип, але Василь просив не звертати уваги, казав, що вже звик до цього), як говорили про письменницькі справи навіть у присутності Степана, як дуже бідно жила сім'я Василя у важкі часи; як відвертались від Стуса його колеги; який був кристально чесний Стус. Згадував Степан про збірку перекладів Гете, виконану Стусом, яку він подарував Степану з надписом (Степан купив в магазині, бо Василь зовсім був без заробітку). Степан найбільше й досі переживає, що Стуси так бідували. Я так зрозумів, що всі родичі були досить далекі від Стуса (тим більше, що як казав Степан, Василь просив не дуже контактувати з ним, щоб не наражатись на неприємності з боку влади). Спільного, звичайно, було мало, але Василь був простим хлопцем і любив селян, принаймні глибоко знав їхнє буття. Над нашим селом висить така гробова дошка, що з-за неї, мабуть, люди бояться глянути самі собі в вічі, бояться й грана правди; чим дужче вона давить, тим нижче вони схиляються. Якийсь тваринний жах над можливими змінами. Він породжує опір тим змінам. І вдома (в Мочулці), і в Рахнівці жінки-пенсіонери не хочуть ніяких різких змін ні в яку сторону. А їхнє невдоволення труднощами повернуте наче до самих себе. Все це складно аналізувати, а може ще й рано. Коротше, провів тоді Степан мене до лісу, ще стільки ж я йшов сам; на трасі почекав. Підвіз якийсь "частник". На Теплицькому роз'їзді дочекався уманського автобуса. Було поверхневе знайомство з молодими "супругами" з хутора Петровського. Чоловік знає історію хутора. Ввечері добрався до діда Гріші (він був на хрестинах, а баба Ганя – сама, сердилась, що він вічно ходить по всяких "застольях" і що молодим таким був, ліз між старих людей і цим завоював авторитет в її тата і мами, і взяв її насильно; "а я казала: буду сидіти в дівках, поки не посивію, а за тебе не піду"; скільки було в мене тих женихів!, а стражгородський геть і старостів присилав, але тато і мама не схотіли; був в мене хлопець Льоня, якось вже отепер [це, розумій, років 10-15 тому] поздоровався, аж тоді вже згадала, що це він"; цілий вечір баба Ганя скаржилась на свою долю; вирішили, діда не пускати, якщо пізно прийде, "бо раз привели хлопці під ворота, та й покинули, а він на мокрому спав аж до ранку, а під ранок добувся до хати; а тоді жалувався, що болить бік"; але тепер дід прийшов, як тільки лягли, і не п'яний). На другий день різали і рубали дрова. 4-го вранці поїхав в Гайсин, в книжному купив Підмогильного "Невеличка драма" і спогади Ф. Шаляпіна. Потім через Чечелівку поїхав в Рахнівку. (Спепан, проводжаючи, запрошував приїхати цього дня знову, бо мало бути громадське вшанування пам'яті Василя Стуса. До речі, мама дуже панічно протестувала проти цих поїздок – "пенсійний реакціонізм"). Поміг копати картоплю. Була одна жінка-сусідка, син і жінка Миколи - Ганна. Розказували, що вже були "рухівці", щось говорили, але вони нічого не зрозуміли. Колгоспи треба розпускати, а як же одинокі жінки, бідні сім'ї? (Видно, погано ті розказували). Задавали мені багато питань: від фермерства, колгоспів – до міського життя. Багато з чим згоджувались. Після обіду ще трохи підкопали бараболі (яку вони вовсю тащуть на одеський Привоз; от, де можна побачити тітку Ганю), а потім ми з Степаном пішли до клубу. В нього жінка – гуцулка з Косівщини, то теща вишила зеленим дуже гарну сорочку. Коло входу до клубу вже стирчав мілітон. Це особливо обурило Степана, до якого за день перед тим приїжджали з райкому на "допит" (цікавились, що він привіз; він їм показав листи Орача і біографію Лук'яненка з фотографією і автографом). В клуб приїхали з сусідніх сіл – Чечелівки, інших не пам'ятаю, з Гайсина (організована Будинком Культури група), з Вінницького педінституту - історики. В залі було переповнено, на сцені портрет Василя Стуса. О 17 год. відкрилась офіційна частина. Пробубніли загальновідоме вчителі, виступив з емоційною доповіддю якийсь канд. філол. наук, виступили жінки з сіл (проспівали гарні українські пісні), якась гайсинська співачка (з дефектом звуку "с" і з фальшивими широкими розводами рук в кінці співу), словом, дійсно, ледь не дійшло до танців. Студентів перед тим не хотіли пускати з виступом, - про це сказав їх керівник, - але люди зажадали, щоб вони були нарівні з усіма. Багато фотографували, причому лізли прямо-таки ледь не впритул. По залі пустили свічечки, запалили. З виступами студентів, які приїхали з національними прапорами (один з чорною стрічкою), почався справжній вечір пам'яті. Співали на вірші Стуса (вперше чув "Скучив за степом..." і інші) і декламували його.

Виступ вінницьких студентів

 

Студентка запропонувала вшанувати (вставанням і хвилиною мовчання) Василя Стуса під звуки (невдало виконаного) "Реквієму" Моцарта, любимого Василем (не знав!). Керівник студентів запропонував назвати школу в Рахнівці іменем Стуса (але чи вони цього заслуговують?). Підтримало це оплесками небагато (публіка не знала, що при цьому робити). В залі, як в кожному сільському клубі, балачки, ззаду натовп, де мало що й чують і розуміють. Багато стояло попід стінами. Сподобався один місцевий поет з Чечелівки - Віктор Ющенко, тракторист. Ще - один співак, але пісні були невпопад, хоч голос чистий, сильний; дещо самозакоханий частими виступами серед своїх односельчан. Потім офіційно почали закривати вечір, але група людей запротестувала. Виявилось, що не дали ще всім слова. Звернулись до людей, і люди підтримали, хоч голова сільради намагався там щось й собі протестувати. Виявилось, ще хочуть виступити представники Республіканської партії з Вінниці. Розповіли про характеристику Стусом КГБ, про справжнього Стуса, борця за правду; що кати ще не названі, вони поміж нас на волі, втягують до нового союзного договору. Люди все це чули вперше, як і бачили вперше, можливо, українські прапори. Як виступаючий закінчив словами "Слава Україні!" і у відповідь почулось громове "Слава героям!", "Героям слава!" – ошелешено дивились по боках. Почали питати: "Це ви зі Львова?". Степан: "Ні, з Рахнівки!" Вони: "Це ти, Степане?" Найбільш вражені були, мабуть, вчителі. А от дітей щось не було видно. Мабуть-таки, заборонили пускати. Отак, як у Шевченка, що німець, мабуть, навчить нас історії. Не пустили дітей, "не розрішили". Один із студентів виступив і сказав, що голова сільради не дозволяв свічки роздавали в зал. Не дозволяв і сам не взяв, і от одна свічка його - незапалена. Зал дружно вигукнув: "Ганьба!" А ззаду, в натовпі, без кінця галасував якийсь напідпитку. Мордатий такий. Коли Ющенко просив надати слово гостям, він кричав: "Не треба!", "Ющенко, їдь в своє село, в тебе хата горить!" Потім надворі носив прапор і казав: "А що, я може тоже за самостійну Україну, вчеплю на сільраді". (Але, видно, викине). Словом, вечір трохи зіпсували, під кінець. Але все-одно люди віддали шану Василеві Стусу, як великомученику, своєму синові. Старше покоління пасивне – але й воно прислухається, придивляється, аналізує, вагається. А молодь! "Безмятежна", тендітна, повна тихої енергії і рішуча. Хотів під'їхати з студентами до Гайсина, але вони кажуть: ми ще нескоро!.. Зібралися, уквічані прапорами, і пішли юрбою, тонконогою, високою, гордою, до місця народження Поета. Я попрощався з Степаном, він питав, чи я не переночую (і тітка Ганя ще тоді з города питала: "Та й що, вже не прийдете?"). Але треба було їхати, щоб вспіти на автобус. Незручно було турбувати людей, а так хотілось побути з усіма, коли налагодилась духовна єдність всіх! Пішли ж бо й юні студенти-історики і селяни. А там і пісні, і, можливо, молитва за упокій душі Василевої. Священика біля клубу не було. Може, там. Більше нізвідки не було гостей. Може перекрили дороги. Гайсинчани з апаратурою їхали теж і згодились взяти мене. В дорозі розговорились з якоюсь жінкою, сказала, що музей Гната Танцюри таки перевели в його власний будинок з будинку культури. Хто зна, може й той мій лист до Б. Олійника допоміг трохи. Ще треба добивались за музей М. Леонтовича в Марківці. В Гайсині сів на соболівський автобус і ввечері був вдома. Мама була невдоволена, але трохи відійшла. Сьогодні помчалась на колгоспну бараболю. Я в її очах змінився і став заодно з "бендерами". Ну, і хай! Так жити не можна. Я з тими, хто за переміни в кращу для народу сторону. Друге діло, що цей народ не хоче двигатись, бо не знає як, і - заляканий. Жаль, що немає збірки творів нашого великого Земляка. Він і донеччанам земляк, і кіровоградцям, і київцям. Син всієї України. Але має й посмертно багато ворогів. Тому й бояться публікувати. Великий збірник випустили гайсинці в своєму "Відродженні" № 7, але це майже все відоме, розраховане тільки на вузьку місцевість. Іду дещо робити бабі Теклі, потім поїду в Теплик до діда Гріші, а далі – у Львів.

Надія Воловодівська про кримські страхи на лахи

Rozpovila sestra Ljuba majz'e anekdotycznu opovid' z'inky z Maloji Moczulky, v jakoji rodyczka z'yve v Krymu i dzvonyt' pered tym, szczo ne pryjide na provody, bo v Moczulci panujut' banderivci i vsih nyszczat'. Ta z'inka kaz'e rodyczci, czy vona ne zvarijuvala? Zvidky v seli banderivci? A rodyczka svoje. To zijszlys' na tomu, szczo telefonni rozmovy budut' torkatys' pohody i zdorov'ja. Meni zdajet'sja, szczo ti krymczany budut' szukaty bud'-jaki vypravdannja jihnij zradlyvosty. To materykovij Ukrajini na ti kryms'ki vykrutasy treba dyvytys' spokijnisze i postavyty stosunky z Krymom vykljuczno na ekonomicznu osnovu.
Коментар О.П.: Вважаю, що для Мочульган це завелика честь, але й за це спасибі. 

Відвідини Малої Мочулки взимку 1994 р. (уривок з щоденника)

14 січня 1994 р., п'ятниця. Дзвонили з дому, щоб їхати колоти свиню. Ніяк не виходить; грошей нема, нога болить, часу мало. Ігор з учорашнього дня на роботі (каже: "Шарага! Чаї розпивають, в'яжуть в робочий час. Така сама контора, як та, де робив раніше"). Позавчора – чорний день, але вчора перепросив, бо був неправий (Ned сказала, що попало з біоритмами, що сам "чорт тобі не брат"). Ми вічно сперечаємось за цю "дурацьку" роботу. Вчора зранку набирав, потім – в БАНС (бо сказали, що роблять до 16-00, але це була неправда, працювали до 20-00; я був до 17-00; сьогодні, справді, пані Л. Крушельницька зробила вихідний). Ввечері пом'янули Надіну маму. Сьогодні знову набирав "уряди"; тільки-що Калиняку дав на вивід "виписи". Позавчора бачив (коротко) М. Г.; вчора розмовляв з Федоруком (вчасно, тому сьогодні зайнявся друком статті). SOROS рухається вкрай повільно (маю на нього "нульову" надію і не маю охоти мучитись); однак, треба продовжувати, як казав генерал солдатам в Гашекових "Пригодах бравого вояка Швейка". Списав 4063-2, почав 4063-3. Набір 4058 припинив.
22 січня 1994 р., субота. Минулої суботи поїхав додому, був там з Юрком до середи. Із станції, замовивши і діставши через 2 год. квитки, дійшов пішки. Погода була гарна, зате в селі болото, а вдома, на подвір'ї – непролазне. А на Поповому ставку все ж двоє чоловіків в ополонках ловили рибу (при плюсовій температурі). Вдома свиню вже закололи (в суботу), помагав Юра, а колов Балібас (його не знаю). Того ж дня була Сірожова Свєта, розкладала в банки м'ясо для "тушонок"; я відсипався; ввечері був Сірожа, думав, що прийде Микола Трачук "тушити", але він, як виявилось, десь застряг на обмиванні двох проведених вже в той день (неділю) "операцій". Ми з Сергієм весь вечір переговорили. Запитав його за диплом. Каже: "А для чого він мені?" Правда, всі іспити здані, залишається захистити дипломну; написав, але стільки багато (90 с.), що керівник, прочитавши, злякався, сказав скоротити, бо це виглядає як дисертація; сказав доробити 2 таблиці і – все. Сергій визнає, що все це "халява" і нікому таке заочне навчання не потрібне. В технікумі – діло друге, там знань набрався. Тепер працює бригадиром (заступником у нього – Микола), "строїть" хату, хлів з гаражем і "всіма удобствами". Там ми з ним пили мамину горілку і закусювали шинкою. Другого дня чекали Миколу, який заявився аж під вечір. Виявляється, закручувати банки можна було й без нього, а не так, як казав Сергій, що ми й зробили разом. Потім лаштували апарат, прийшов Сергій, гріли апарат паяльними лампами. Вся процедура тяглась більше 2-х годин (котел дядька Гріші Мілиного з нержавіючої сталі зварив аргоном Коля у Львові, а Трачук в Мочулці "доварив" головку з приладдям – барометр, термометр; його заповнюють рядами закручених банок з м'ясом, заливають водою, закачують повітрям до 1 атм., гріють, доводячи до 4 атм. і 120ºС, чотирьома лампами, а потім при цих параметрах підтримують 1 год. і далі виключають нагрів, залишаючи остигати). Після того, як ми вимерзлись добре, бо пішов сніг, а потім дощ, посиділи трошки (Микола не пив, бо після вчорашнього слабий), а ми з Сергієм чуть-чуть пили горілки, а більше сперечались за політику. Микола згадав, як в дитинстві, ще в нашій старій хаті, я організував для своїх товаришів бібліотеку з своїх і їхніх книжок. Все було по-справжньому: з записуванням, мінянням і розказуванням змісту книг (часто своїх власних). Активно цю справу підтримував до певного часу Вова Гайдей (де він зараз?). Миколу тоді не покидав смішок або хоча б посмішка. Тепер це солідний лисий чоловік, за якого Сергій говорив, що він все може робити. Сергій в спорі захищає минулу систему, а ми з Миколою йому доводили, що те вже не повернеться і що їх, комуняків, не можна більше до керівництва і на гарматний постріл допускати. Сергій розповідав, як добре "робилось" йому, коли був парторгом (звільненим!). Я йому кажу: "Ну, надивився, хто сидів в райкомі?!" Він погодився, але вважає, що в цілому було краще. Трудно було йому доводити, що якби не самостійність України, то викачали б все з неї, не лишили б і на засів (Микола згоден). Ще трудніше доводити, що треба у виборах участь брати (Сергій – за бойкот) і вибирати достойних людей, і не допустити таких "Почосів", що були і є дотепер. Отакі були спори. Розійшлись мирно. Але під час розмови мама, що не сиділа за столом, не витримала і сказала мені, що в мене здають нерви (я того не помітив). Це, звичайно, не так. Хотілося привернути цих хлопців до української ідеї, збудити їхню самосвідомість, бо ж ці вибори є виборами дальшого поступу України, їхнього ж сільського життя. А попереднього вечора Сергій ще розповів про футбольну Малу Мочулку, яку він очолював. Перед останнім роком його футбольної кар'єри вони вийшли в чверть фіналу обласного футболу, розгромивши жмеринську команду з рахунком 4:1; але потім грали в Тульчині, а ті запросили деяких гравців з вінницької "Ниви", та ще й суддя підсуджував (щораз в їхній атаці спиняв гру), і вони програли – 7:3. Перед тим їх випитували, як це їм вдалося дійти до чвертьфіналу (а виграли ж всі ігри в районі, в тому числі перемогли теплицьку команду; виграли в Гайсині). Я питав, що ж це за команда була, хто її складав. Виявляється, було два склади: слабший і сильніший. Слабший – в основному мочульські (в т. ч. Павло Луценко, "дуже старанний, але вже не такий рухливий, ветеран же!"; "я й сам потім перейшов в активну оборону, бо вже не мав такої швидкості"), а сильніший – включав Сергійових товаришів з різних сіл. Але всі офіційно були в списку команди ("завіреного печаткою"). Коли був відповідальний матч, то Сергій сідав на мотоцикл і всіх звозив в Мочулку; о 18 год. на стадіоні починався матч. Як грали в Теплику, в районному фіналі, то болільників своїх не було, тільки голова к-пу Задорожний і парторг Паламарчук (цей останній ходив попід лінію поля і кричав на підтримку, а теплицькі гонили його звідти). І як не "боліли" теплицькі за своїх, але ті "продули". Задорожний тоді на радощах хлопцям п'янку (в межах можливого) "устроїв", щось там ще їм перепало. А ще грали з київськими "динамівцями"–ветеранами; грали в Мочулці ("техніка у них, звичайно, – вищий клас, цим вони нас і взяли – 7:3"); для села це, звичайно, була подія; кияни автобусом прямо з столиці приїхали (серед них був Сабо, ще хтось – Сергій називав, я забув; обіцяв фотографію дати).

  

На світлині ветерани київського "Динамо" з тренерем Йожефом Сабо і маломочульська (насправді, з різних сіл) футбольна команда на чолі з її капітаном Сергієм Пшеничним (5-й з правого боку) 

Такі були вечори. У вівторок закручував в банках сало, виймали з Юрком банки з апарату, готувались до поїзду. Вдень було страшне болото. Вичистив курника. В понеділок ще був в Твердохліба; просив діда Дмитра спаяти дріт від електрочайника. Баба Сяня просила за теофідрін (2 пачки ще має): "дам тобі 100 тис., тільки купи" (мабуть цього буде мало; десь 5-6 дол. коштує, а доляр зараз під 36 тис. купонів). Треба буде попитати. Ввечері у вівторок взяв мороз. Спати нормально не міг, бо ж поїзд в 4-47, то вставати треба було о 3 год. (прокинувся остаточно в 2-30). Пішов до Сергія; і хоч ми домовлялись два дні, що вивезе в середу, він лише після другого стуку у вікно відчинив і дуже здивувався, що сьогодні їхати, бо думав, що завтра. По грудках через городи пішов назад; винесли сумки на дорогу навпроти хати покійного Білєцького (його Сонька, бідна, тепер слабує; злазила згори, не попала ногою на щабель, впала і до відра з вугіллям зламала двоє ребер). Сергій скоро приїхав, і незабаром ми були вже на станції. Він ніколи не чекає (і правильно), бо ж треба досипати короткий сон ("встаю в 5-30, вправляюсь коло бичків і свиней і – на «той бік» на «нарад»"). З мамою якось навіть не попрощався по-людському. Вона ці дні виглядала дуже вхлялою. Як приїхав, то здавалось, що вона була сердита, на другий день чи третій зранку, як поралась, то казала, що її трусить. Це перевтома. Я казав, що дурно їхав, бо мама збиралась з Юрком їхати ("думала, ви новосєлє будете робити"), але бачу, що недурно, бо її не вистачало тільки поїздки. ("Я не маю зовсім часу їздити, бо роботи багато", - кажу. Мама починає трохи шуткувати: "Нічого, «робота – не вовк...»". Обібрали ми маму здорово, не мала що й усім сусідам добре дати, бо там же всі розносять одні одним "свіжину"). Приходила до нас баба Маринка (йду з поїзда, вулицею коло них, чую голоси Явдоні і баби Маринки, а не бачу їх, або не вмітив, а вже потім хтось окликає; оглядаюсь – баба Маринка коло хвіртки: "Гальоша, це ти? Я не впізнала!" Так колись і баба Христя, її свекруха, все з лавки під хатою мене малого окликала), розповідала, що помер її брат Микола (мама каже "найменший"), що на "Сєверному" Кавказі; розказувала за Павичового сина, що вербується в Німеччину з сільськими хлопцями; що він "біситься" в селі, після флоту (був на "Сєвері"), йому тут зле (як ішов із станції, то в 3-й від дороги колгоспній хаті бачив на подвір'ї чоловіка, що голосно лаявся, а потім "гепнув" дверима віранди, заходячи в хату – це був Гриців Павичів Міхало, за якого мова). Була ще Фрозя, приносила молока (як завжди; несла, кажуть, на днях мамі свіжину, але хтось сказав, що в неї є своя, то повернулась назад). В Кричковських (а вони дали торбу заробленого на полі цукру мамі) не був через болото, роботу і посиденьки; будуть обіжатись. До речі, мама казала, що десь в кінці грудня помер Александрович ("Едік"), директор школи у Теплику і вчитель астрономії та географії (пам'ятаю цих предметів він практично не викладав, а я їх не знав, особливо боявся астрономії; раз весною, йдучи в школу з Мочулки, по дорозі до Залужжя на ходу вчив, але уроку, здається, так і не було). Тепер Едіка нема. Давно колись загинув його син Женя, попавши на Марківському переїзді під поїзд з мотоциклом (студентом вже був). Якась залузька вчителька математики, випускниця теплицької школи 1979 р., написала хорошу статтю про теплицьких (в основному тих, що й нас вчили) вчителів. На станції того ранку ми зустріли ще одну однокласницю (паралельного класу) Любу Червінчук з Степанівки; з якимось чоловіком, може її, їхала, бачили, аж до Львова. Але вона, привітавшись тоді на Кублічі, мене не впізнала мабуть (розповзлась; а як за нею вболівали мочульські хлопці в гуртожитку!). Поїзд прийшов, як той німецький бронепоїзд на прикордонну станцію в ніч на 22 червня 1941 року; ледве вагон знайшли, бо питалась кондукторша, яка станція, та й підказала. "Нехотя" відкрив двері й наш провідник, бо Юра вже сам взявся відкривати. Вагон був грязний і смердючий. Провідник з провідницею відкрито валялись всю дорогу на полці разом; навіть прибирати не хотіли. Туди як їхав, теж вонючий вагон (2 год. стояв за білетом на місце біля туалету). Це такий сімферопольський поїзд та ще й із львівською бригадою (як їхав додому, то кондуктори плутали станції: "а ми не з тої лінії"). У Львові нас зустрів Ігор, і вдома ми були ще раніше, ніж повернулась з роботи Надя. Ввечері з задоволенням відмивали себе від бруду залізничного обслуговування. На жаль, не вдалося з'їздити до Надіного тата (через відомі обставини). Був два рази Юра, на колядки і щедрівки; мив йому там підлогу (але на другий раз знову вона була в болоті). Взяв ІІІ том Грушевського. На другий день, в четвер, був зранку знову на комп'ютері: все входило в старе русло. Набирав тексти, думав над SOROS'ом, додруковував бершадську статтю. Вчора був в Дашкевців, розмовляв з Мироном Капралем (сиділи на комп'ютері, де я йому нічого не допоміг; здав йому статтю, потім по дорозі в своїх справах зайшли на Франка в кафе, пили чай з пончиками). Дали 130 тис. авансу. Потім прийшов М. Г. (в рукоп. від. НБ ЛДУ), віддав йому набране, передав кусок сала з дому (Надя пожаліла більше), а потім ще й його 130 тис. Ходили в пиріжкову знову на той чай (його рахунок), розмовляли про земські уряди. Він потім пішов назад в б-ку ун-ту, а я в БАНС, де трохи списав документа (працюють через економію світла до 18 год.; до речі, і трамвайні зупинки деякі повідміняли, щоб швидше їздити через цю економію), а далі до 19-30 був в б-ці ун-ту, де списував літ. з ЛЖСРус-40 рік. Сьогодні знов – комп'ютер в ін-ті, рукописи в БАНС. Написав мамі. Ігор постійно майструє; повитягував, а тепер вставляє, двері в кімнатах і ще одні двері на коридор. Надя повеселіла, що появились харчі, але лиш попервах; тепер вже буває і знервована (це як теж перетрудиться). На роботі тихо ці 2 дні; був Міщенко – проситься в відпустку; заскакував Пороховський – треба на себе (нашу статтю з ним) писати рецензію; павою ходить Волошин – сказав їй хоч літературу з "ребристої" теми набирати; задачу не тягне; як завжди натхненно працює Кунець (переживає, щоб тактовно були уладжені його фінансові справи, бо його хоче підключити до теми Швець; то він не проти, щоб з нього зняти бюджету; але цього робити не буду). Бершадську статтю виводив (з причудами) в Калиняка. Читаю О. Пріцака "Шевченко – пророк".

Інтерв'ю дає Олюня

 

Виступ Олюні на данському телебаченні

Jesteśmy z Wami!: Солідарність студентів Лодзької Політехніки з Україною

Dobry wieczór Panie profesorze,

Bardzo Pana szanuję i dlatego tym bardziej szczególnie czuję bliskość z Ukrainą, 

dlatego chcę napisać kilka słów. 

Serce boli. Obserwuję Maidan dzień i w nocy na żywo w internecie cały czas trwając w łączności z braćmi z Ukrainy. Widzę co się dzieje. Wierzę, że Naród Ukraiński zwycięży, by stać się wolnym i niezależnym. Choć straszne jest to że władza rozkazuje strzelać do ludzi. My Polacy czujemy dużą więź z Wami, z naszymi sąsiadami.

Modlę się za Ukrainę, za wszystkich walczących, za zmarłych - jestem z Wami. Moi koledzy i koleżanki też rozpowszechniają w internecie tę prośbę o modlitwę i apel o pomoc.

Слава Україні! (Chwała Ukrainie!)

Serdecznie pozdrawiam!

Student, Kamil Sprzączak 20 luty 2014 

Dzień dobry, Panie Kamilu!

Dziękuję bardzo Panu i Pana Kolegom za solidarność z Ukraińskim narodem, walczącym za wolność, niezależność i prawo być w rodzinie europejskich narodów.

Jak raz takie studenty, jak Wy, zaczęli protesty na Majdanie w Kijowie i swoimi ofiarami dały przykład dla samoorganizacji i konsolidacji całego ukraińskiego społeczeństwa. Może to dlatego, że to dzieci nowej ery w rozwoju naszego kraju, które nie znały prosowieckiego przeszłego i dążą do europejskich cenności.

Jeszcze raz dziękuję za solidarność w naszej walce za wolność!

Cześć i chwała polskim studentom! Честь і хвала польським студентам!

Слава Україні! Героям слава!  

Pozdrawiam serdecznie!

Oleksa Piddubniak. 27.02.2014.

Колядують Наталя з Олюнею