Нова знахідка (сокирки під лавкою): До історії освіти на Поділлі

Вінниця, Подільської губернії (Лист до "Kraju").

На порядку денному міських справ зараз є питання про відкриття у нашому місті гімназії. Стара це вже історія, бо ще у 1875 р. померлий у Вінниці іудей Цаль Вайнштейн (Cal Wajnsztejn) залишив значний спадок на справу шкільництва. Місто з року в рік поновлювало прохання до вищої влади щодо відкриття гімназії, але проектам тим завжди ставало щось на заваді: або нестача коштів, або невідповідність міських проектів перспективам міністерства освіти. Коли місто просило за класичну гімназію, надходила відповідь, що, внаслідок близького розташування гімназії у Немирові, місто зробить краще, якщо відкриє школу в напрямку реальному. Тоді подали прохання про запровадження реальної школи, та на це отримано відповідь, що в проекті є загальна реформа реальних шкіл, і запропоновано натомість професійну школу. Врешті-решт місто попросило затвердити який-небудь середній навчальний заклад, офіруючи зі свого боку будинок і 6,000 карбованців сріблом допомоги на рік. Та ще й цього разу надійшла відмова, мотивована відсутністю коштів. Кілька років пішло на домовленості з приватними педагогами, які хотіли відкрити приватну гімназію за допомогою міста. Та й це зійшло на пси: влада не надала своєї згоди. Безплідність цих спроб до решти знетерпеливила виконавців заповіту Цаля Вайнштейна. Капітал в банку майже досяг суми 50,000 карбованців сріблом і лежав бездіяльно. Тому вирішили побудувати на певному місці дім імені Цаля Вайнштейна, пристосований до вимог середнього навчального закладу. Будівництво довірено головному архітекторові Київського навчального округу панові Чекмарьову; підготовлено запаси будівельного матеріалу і напровесні вирішено братись до будування. Оскільки будівля постає з відома і дозволу київської освітньої влади, місто зі свого боку задумало поновити свої старання за школу. Міська рада постановила офірувати щорічно 8,000 карбованців сріблом для майбутньої школи і делегувала зі свого лона двох уповноважених: голову міста доктора Щавінського (Szczawiński) і радного пана Конюхова, які мають намір незабаром поїхати до Петербурга і особисто клопотатись щодо задоволення деяких просьб. Аби ж то їм поталанило! Тепер слівце за шкільну минувшину нашого міста. На початку XVII ст. Валентий Олександр Калиновський (Walenty Aleksander Kalinowski; в оригіналі помилково: Aleksander Walenty) заснував у Вінниці колегіум отців Єзуїтів, щедро обдарувавши заклад із власних і старостинських гаманів. По усуненню єзуїтів в Мурах колегіуму розміщено Академічну школу, яка проіснувала до часів Чацького (Czacki). Цей останній заклав тут під патронатом Віленського університету славнозвісну Подільську гімназію. Перший директор цієї гімназії ксьондз Мацейовський (Maciejowski) за досить короткий час відреставрував давні Мури і за допомогою пожертв громадськості забезпечив гімназію бібліотекою і педагогічними кабінетами. Сорок років тому гімназію у Вінниці було ліквідовано і перенесено до Білої Церкви разом з бібліотекою і всіма засобами; залишені Мури були віддані під військове використання. Міській управі вдалося відібрати на свою користь ці будівлі, але надаремне. Таким чином, маючи живий приклад, як нанівець пішла у Вінниці офірність і праця двох з половиною століть, виконавці тестаменту Цаля Вайнштейна намагаються забезпечити долю дому Вайнштейна в майбутньому, обумовлюючи у контракті з містом, що дім ніколи не може бути використовуваний до інших потреб, а лише на школу, в якій могла б учитися місцева молодь незалежно від походження, визнання або національності. Автор: C.N.

Переклад з польської мови.
[Джерело: Газета "Kraj" (Петербург), 1887, № 8, 20 лют., с. 15]

Діалог на актуальну тему

O.P. Je prohnozy (Kahanec, Havrylyszyn), szczo rokiv czerez 10-12 Ukrajina bude cilkom vilnoju vid tych neszczast', szczo zaraz jiji obsily, a ludy szczaslyvymy i v pomirnomu dostatku.

N.V. Ti proroctva pro svitle majbutnje ne maly b tvoryty iljuzij. Bo Ukrajina - lasyj szmat dlja bahat'oh vorohiv, i poky ne bude vytvorena vijs'kova potuha, budem zavz'dy bezzahysni. Ce v meni zahovoryv pesymist. A zaraz maly b projavyty vytrymku i ne  datys' znov na vsjaki myrni, jak zaraz robyt' prezydent, ustupky. Tam v tij Rosiji harjaczymy toczkamy vyplekaly stado ubyvc', i toj Putiv dav jim moz'lyvist' pophatys' v Ukrajinu, szczob tut jih ponyszczyly. A haj by naszi sylovyky jih prosto vyphaly znov do Moskvy. Ti ljudy, jaki pidtrymuvaly tu bandu, navit' ne ujavljaly, jake lyho pustyly v svij dim. Duz'e nepraktyczni i dijuczi polityky, dyvuje mene, szczo nihto ne szukaje kontaktu z rosijs'koju opozycijeju. Inszi polityky szukaly sposib vrivnovaz'ennja kontaktiv, krim naszyh.

Мандрівка до Рахнівки (уривок з щоденника)

5 вересня 1990 року, середа. Перебуваю на рідній Тепличчині. Приїхали з Ігорем 24 серпня. Копали картоплю в Мочулці. 26-го з Юрком їздили до Гайсина. Виявляється, там виходить збірник-газета "Відродження", 7-й номер якого присвячений Василю Стусу. Кінчили картоплю в Теплику, і 29-го посадив хлопців на поїзд (ледве взяв білети). Дзвонив того дня Наді. Потім кінчили копати в Малій Мочулці. В суботу їздив до Умані, був в Софіївці (як там чудово!), купив деякі книги, які зразу ж послав до Львова. В неділю, 2-го вересня, гайсинським автобусом доїхав до Кіблича. Там купив Підмогильного "Місто" і Крип'якевича "Богдан Хмельницький". Один дядько розказував, як дійти до Рахнівки. Це дуже пряма, гарна польова дорога, 6 км (все зафотографовано, не знаю, чи вийдуть слайди). 

Гостинець з Кіблича на Рахнівку

(Слайди до показу на блозі допоміг спорядити д-р Марцін Пйонтковський,
ад'юнкт Лодзької Політехніки, хороший хлопець)


А по тому гостинцю треба пішочком-пішочком...
 

 Було по-недільному святково і жарко. В селі направили до хати Стусів. Живуть там їхні родичі Сімковські - Микола Дмитрович з жінкою і сином. Був ще брат Степан, інженер з Івано-Франківська. Мати Стуса і батько Степана, Їлина і Дмитро – рідні, брат і сестра. Розповідали, що знали; Стуси виїхали з Рахнівки у 1939 році, коли Василькові було трохи більше року. Батько був виїхав ще раніше, на Донбас, робив слюсарем-сантехніком. Бачив безперспективність колгоспів. Хата в них стояла під горбком. Город в низині і дуже часто виходила наверх вода, заливало (город у вигляді довгого ложа з крутим спуском). Тепер, готуючись до гостей, колгоспне начальство обгородило криницю, яку викопав старий Стус, Семен Якович, поставило нові цибрини, пофарбувало і ... загадило пульверизатором воду. Микола з цього приводу матювався з міліціонером, а той погрожував йому 15-тьма “сутками”. Розповідав, як він їздив до Василя в гості до Києва, був у нього на дачі. Як я потім пішов, то Микола з сином і Степаном вийняли 300 відер води. Розказував Микола (він з 30-го року; а Степан з 40-го), що джерело в криниці має велику силу, воно б'є рукавом.

Біля Стусової криниці
(справа наліво: п. Степан Сімковський, п. Микола Сімковський та його син)

 

Вгощали обідом, були саме жінки, які помагали копати бараболю. Василя знають погано. Хоча він і малим, і дорослим приїжджав на літо. Степан згадував: "Отут з горбочка під хатою ми з Василем на голих задах малими їздили, а тітка сварилась". Степан потім мене проводив біля школи на дорогу. Йшли в напрямку уманської траси (за 2 км) до лісу. Він багато розказував; як грались під лісом у яру на німецькому танку ("Василь залазив в танк, а я скочував з гори коток, і той гупав об танк, тоді мінялись місцями"), як ходили за якимись пригодами в ліс; мати сварилась, то вони – потайки, як вже дорослими ставили комина з лози в Миколиній хаті ("Василь був всередині комина, а я накидав глину ззовні"), як зустрічались в Києві (зокрема, відвідували музей Івана Гончара; за ними весь час ходив один тип, але Василь просив не звертати уваги, казав, що вже звик до цього), як говорили про письменницькі справи навіть у присутності Степана, як дуже бідно жила сім'я Василя у важкі часи; як відвертались від Стуса його колеги; який був кристально чесний Стус. Згадував Степан про збірку перекладів Гете, виконану Стусом, яку він подарував Степану з надписом (Степан купив в магазині, бо Василь зовсім був без заробітку). Степан найбільше й досі переживає, що Стуси так бідували. Я так зрозумів, що всі родичі були досить далекі від Стуса (тим більше, що як казав Степан, Василь просив не дуже контактувати з ним, щоб не наражатись на неприємності з боку влади). Спільного, звичайно, було мало, але Василь був простим хлопцем і любив селян, принаймні глибоко знав їхнє буття. Над нашим селом висить така гробова дошка, що з-за неї, мабуть, люди бояться глянути самі собі в вічі, бояться й грана правди; чим дужче вона давить, тим нижче вони схиляються. Якийсь тваринний жах над можливими змінами. Він породжує опір тим змінам. І вдома (в Мочулці), і в Рахнівці жінки-пенсіонери не хочуть ніяких різких змін ні в яку сторону. А їхнє невдоволення труднощами повернуте наче до самих себе. Все це складно аналізувати, а може ще й рано. Коротше, провів тоді Степан мене до лісу, ще стільки ж я йшов сам; на трасі почекав. Підвіз якийсь "частник". На Теплицькому роз'їзді дочекався уманського автобуса. Було поверхневе знайомство з молодими "супругами" з хутора Петровського. Чоловік знає історію хутора. Ввечері добрався до діда Гріші (він був на хрестинах, а баба Ганя – сама, сердилась, що він вічно ходить по всяких "застольях" і що молодим таким був, ліз між старих людей і цим завоював авторитет в її тата і мами, і взяв її насильно; "а я казала: буду сидіти в дівках, поки не посивію, а за тебе не піду"; скільки було в мене тих женихів!, а стражгородський геть і старостів присилав, але тато і мама не схотіли; був в мене хлопець Льоня, якось вже отепер [це, розумій, років 10-15 тому] поздоровався, аж тоді вже згадала, що це він"; цілий вечір баба Ганя скаржилась на свою долю; вирішили, діда не пускати, якщо пізно прийде, "бо раз привели хлопці під ворота, та й покинули, а він на мокрому спав аж до ранку, а під ранок добувся до хати; а тоді жалувався, що болить бік"; але тепер дід прийшов, як тільки лягли, і не п'яний). На другий день різали і рубали дрова. 4-го вранці поїхав в Гайсин, в книжному купив Підмогильного "Невеличка драма" і спогади Ф. Шаляпіна. Потім через Чечелівку поїхав в Рахнівку. (Спепан, проводжаючи, запрошував приїхати цього дня знову, бо мало бути громадське вшанування пам'яті Василя Стуса. До речі, мама дуже панічно протестувала проти цих поїздок – "пенсійний реакціонізм"). Поміг копати картоплю. Була одна жінка-сусідка, син і жінка Миколи - Ганна. Розказували, що вже були "рухівці", щось говорили, але вони нічого не зрозуміли. Колгоспи треба розпускати, а як же одинокі жінки, бідні сім'ї? (Видно, погано ті розказували). Задавали мені багато питань: від фермерства, колгоспів – до міського життя. Багато з чим згоджувались. Після обіду ще трохи підкопали бараболі (яку вони вовсю тащуть на одеський Привоз; от, де можна побачити тітку Ганю), а потім ми з Степаном пішли до клубу. В нього жінка – гуцулка з Косівщини, то теща вишила зеленим дуже гарну сорочку. Коло входу до клубу вже стирчав мілітон. Це особливо обурило Степана, до якого за день перед тим приїжджали з райкому на "допит" (цікавились, що він привіз; він їм показав листи Орача і біографію Лук'яненка з фотографією і автографом). В клуб приїхали з сусідніх сіл – Чечелівки, інших не пам'ятаю, з Гайсина (організована Будинком Культури група), з Вінницького педінституту - історики. В залі було переповнено, на сцені портрет Василя Стуса. О 17 год. відкрилась офіційна частина. Пробубніли загальновідоме вчителі, виступив з емоційною доповіддю якийсь канд. філол. наук, виступили жінки з сіл (проспівали гарні українські пісні), якась гайсинська співачка (з дефектом звуку "с" і з фальшивими широкими розводами рук в кінці співу), словом, дійсно, ледь не дійшло до танців. Студентів перед тим не хотіли пускати з виступом, - про це сказав їх керівник, - але люди зажадали, щоб вони були нарівні з усіма. Багато фотографували, причому лізли прямо-таки ледь не впритул. По залі пустили свічечки, запалили. З виступами студентів, які приїхали з національними прапорами (один з чорною стрічкою), почався справжній вечір пам'яті. Співали на вірші Стуса (вперше чув "Скучив за степом..." і інші) і декламували його.

Виступ вінницьких студентів

 

Студентка запропонувала вшанувати (вставанням і хвилиною мовчання) Василя Стуса під звуки (невдало виконаного) "Реквієму" Моцарта, любимого Василем (не знав!). Керівник студентів запропонував назвати школу в Рахнівці іменем Стуса (але чи вони цього заслуговують?). Підтримало це оплесками небагато (публіка не знала, що при цьому робити). В залі, як в кожному сільському клубі, балачки, ззаду натовп, де мало що й чують і розуміють. Багато стояло попід стінами. Сподобався один місцевий поет з Чечелівки - Віктор Ющенко, тракторист. Ще - один співак, але пісні були невпопад, хоч голос чистий, сильний; дещо самозакоханий частими виступами серед своїх односельчан. Потім офіційно почали закривати вечір, але група людей запротестувала. Виявилось, що не дали ще всім слова. Звернулись до людей, і люди підтримали, хоч голова сільради намагався там щось й собі протестувати. Виявилось, ще хочуть виступити представники Республіканської партії з Вінниці. Розповіли про характеристику Стусом КГБ, про справжнього Стуса, борця за правду; що кати ще не названі, вони поміж нас на волі, втягують до нового союзного договору. Люди все це чули вперше, як і бачили вперше, можливо, українські прапори. Як виступаючий закінчив словами "Слава Україні!" і у відповідь почулось громове "Слава героям!", "Героям слава!" – ошелешено дивились по боках. Почали питати: "Це ви зі Львова?". Степан: "Ні, з Рахнівки!" Вони: "Це ти, Степане?" Найбільш вражені були, мабуть, вчителі. А от дітей щось не було видно. Мабуть-таки, заборонили пускати. Отак, як у Шевченка, що німець, мабуть, навчить нас історії. Не пустили дітей, "не розрішили". Один із студентів виступив і сказав, що голова сільради не дозволяв свічки роздавали в зал. Не дозволяв і сам не взяв, і от одна свічка його - незапалена. Зал дружно вигукнув: "Ганьба!" А ззаду, в натовпі, без кінця галасував якийсь напідпитку. Мордатий такий. Коли Ющенко просив надати слово гостям, він кричав: "Не треба!", "Ющенко, їдь в своє село, в тебе хата горить!" Потім надворі носив прапор і казав: "А що, я може тоже за самостійну Україну, вчеплю на сільраді". (Але, видно, викине). Словом, вечір трохи зіпсували, під кінець. Але все-одно люди віддали шану Василеві Стусу, як великомученику, своєму синові. Старше покоління пасивне – але й воно прислухається, придивляється, аналізує, вагається. А молодь! "Безмятежна", тендітна, повна тихої енергії і рішуча. Хотів під'їхати з студентами до Гайсина, але вони кажуть: ми ще нескоро!.. Зібралися, уквічані прапорами, і пішли юрбою, тонконогою, високою, гордою, до місця народження Поета. Я попрощався з Степаном, він питав, чи я не переночую (і тітка Ганя ще тоді з города питала: "Та й що, вже не прийдете?"). Але треба було їхати, щоб вспіти на автобус. Незручно було турбувати людей, а так хотілось побути з усіма, коли налагодилась духовна єдність всіх! Пішли ж бо й юні студенти-історики і селяни. А там і пісні, і, можливо, молитва за упокій душі Василевої. Священика біля клубу не було. Може, там. Більше нізвідки не було гостей. Може перекрили дороги. Гайсинчани з апаратурою їхали теж і згодились взяти мене. В дорозі розговорились з якоюсь жінкою, сказала, що музей Гната Танцюри таки перевели в його власний будинок з будинку культури. Хто зна, може й той мій лист до Б. Олійника допоміг трохи. Ще треба добивались за музей М. Леонтовича в Марківці. В Гайсині сів на соболівський автобус і ввечері був вдома. Мама була невдоволена, але трохи відійшла. Сьогодні помчалась на колгоспну бараболю. Я в її очах змінився і став заодно з "бендерами". Ну, і хай! Так жити не можна. Я з тими, хто за переміни в кращу для народу сторону. Друге діло, що цей народ не хоче двигатись, бо не знає як, і - заляканий. Жаль, що немає збірки творів нашого великого Земляка. Він і донеччанам земляк, і кіровоградцям, і київцям. Син всієї України. Але має й посмертно багато ворогів. Тому й бояться публікувати. Великий збірник випустили гайсинці в своєму "Відродженні" № 7, але це майже все відоме, розраховане тільки на вузьку місцевість. Іду дещо робити бабі Теклі, потім поїду в Теплик до діда Гріші, а далі – у Львів.

Надія Воловодівська про кримські страхи на лахи

Rozpovila sestra Ljuba majz'e anekdotycznu opovid' z'inky z Maloji Moczulky, v jakoji rodyczka z'yve v Krymu i dzvonyt' pered tym, szczo ne pryjide na provody, bo v Moczulci panujut' banderivci i vsih nyszczat'. Ta z'inka kaz'e rodyczci, czy vona ne zvarijuvala? Zvidky v seli banderivci? A rodyczka svoje. To zijszlys' na tomu, szczo telefonni rozmovy budut' torkatys' pohody i zdorov'ja. Meni zdajet'sja, szczo ti krymczany budut' szukaty bud'-jaki vypravdannja jihnij zradlyvosty. To materykovij Ukrajini na ti kryms'ki vykrutasy treba dyvytys' spokijnisze i postavyty stosunky z Krymom vykljuczno na ekonomicznu osnovu.
Коментар О.П.: Вважаю, що для Мочульган це завелика честь, але й за це спасибі. 

Відвідини Малої Мочулки взимку 1994 р. (уривок з щоденника)

14 січня 1994 р., п'ятниця. Дзвонили з дому, щоб їхати колоти свиню. Ніяк не виходить; грошей нема, нога болить, часу мало. Ігор з учорашнього дня на роботі (каже: "Шарага! Чаї розпивають, в'яжуть в робочий час. Така сама контора, як та, де робив раніше"). Позавчора – чорний день, але вчора перепросив, бо був неправий (Ned сказала, що попало з біоритмами, що сам "чорт тобі не брат"). Ми вічно сперечаємось за цю "дурацьку" роботу. Вчора зранку набирав, потім – в БАНС (бо сказали, що роблять до 16-00, але це була неправда, працювали до 20-00; я був до 17-00; сьогодні, справді, пані Л. Крушельницька зробила вихідний). Ввечері пом'янули Надіну маму. Сьогодні знову набирав "уряди"; тільки-що Калиняку дав на вивід "виписи". Позавчора бачив (коротко) М. Г.; вчора розмовляв з Федоруком (вчасно, тому сьогодні зайнявся друком статті). SOROS рухається вкрай повільно (маю на нього "нульову" надію і не маю охоти мучитись); однак, треба продовжувати, як казав генерал солдатам в Гашекових "Пригодах бравого вояка Швейка". Списав 4063-2, почав 4063-3. Набір 4058 припинив.
22 січня 1994 р., субота. Минулої суботи поїхав додому, був там з Юрком до середи. Із станції, замовивши і діставши через 2 год. квитки, дійшов пішки. Погода була гарна, зате в селі болото, а вдома, на подвір'ї – непролазне. А на Поповому ставку все ж двоє чоловіків в ополонках ловили рибу (при плюсовій температурі). Вдома свиню вже закололи (в суботу), помагав Юра, а колов Балібас (його не знаю). Того ж дня була Сірожова Свєта, розкладала в банки м'ясо для "тушонок"; я відсипався; ввечері був Сірожа, думав, що прийде Микола Трачук "тушити", але він, як виявилось, десь застряг на обмиванні двох проведених вже в той день (неділю) "операцій". Ми з Сергієм весь вечір переговорили. Запитав його за диплом. Каже: "А для чого він мені?" Правда, всі іспити здані, залишається захистити дипломну; написав, але стільки багато (90 с.), що керівник, прочитавши, злякався, сказав скоротити, бо це виглядає як дисертація; сказав доробити 2 таблиці і – все. Сергій визнає, що все це "халява" і нікому таке заочне навчання не потрібне. В технікумі – діло друге, там знань набрався. Тепер працює бригадиром (заступником у нього – Микола), "строїть" хату, хлів з гаражем і "всіма удобствами". Там ми з ним пили мамину горілку і закусювали шинкою. Другого дня чекали Миколу, який заявився аж під вечір. Виявляється, закручувати банки можна було й без нього, а не так, як казав Сергій, що ми й зробили разом. Потім лаштували апарат, прийшов Сергій, гріли апарат паяльними лампами. Вся процедура тяглась більше 2-х годин (котел дядька Гріші Мілиного з нержавіючої сталі зварив аргоном Коля у Львові, а Трачук в Мочулці "доварив" головку з приладдям – барометр, термометр; його заповнюють рядами закручених банок з м'ясом, заливають водою, закачують повітрям до 1 атм., гріють, доводячи до 4 атм. і 120ºС, чотирьома лампами, а потім при цих параметрах підтримують 1 год. і далі виключають нагрів, залишаючи остигати). Після того, як ми вимерзлись добре, бо пішов сніг, а потім дощ, посиділи трошки (Микола не пив, бо після вчорашнього слабий), а ми з Сергієм чуть-чуть пили горілки, а більше сперечались за політику. Микола згадав, як в дитинстві, ще в нашій старій хаті, я організував для своїх товаришів бібліотеку з своїх і їхніх книжок. Все було по-справжньому: з записуванням, мінянням і розказуванням змісту книг (часто своїх власних). Активно цю справу підтримував до певного часу Вова Гайдей (де він зараз?). Миколу тоді не покидав смішок або хоча б посмішка. Тепер це солідний лисий чоловік, за якого Сергій говорив, що він все може робити. Сергій в спорі захищає минулу систему, а ми з Миколою йому доводили, що те вже не повернеться і що їх, комуняків, не можна більше до керівництва і на гарматний постріл допускати. Сергій розповідав, як добре "робилось" йому, коли був парторгом (звільненим!). Я йому кажу: "Ну, надивився, хто сидів в райкомі?!" Він погодився, але вважає, що в цілому було краще. Трудно було йому доводити, що якби не самостійність України, то викачали б все з неї, не лишили б і на засів (Микола згоден). Ще трудніше доводити, що треба у виборах участь брати (Сергій – за бойкот) і вибирати достойних людей, і не допустити таких "Почосів", що були і є дотепер. Отакі були спори. Розійшлись мирно. Але під час розмови мама, що не сиділа за столом, не витримала і сказала мені, що в мене здають нерви (я того не помітив). Це, звичайно, не так. Хотілося привернути цих хлопців до української ідеї, збудити їхню самосвідомість, бо ж ці вибори є виборами дальшого поступу України, їхнього ж сільського життя. А попереднього вечора Сергій ще розповів про футбольну Малу Мочулку, яку він очолював. Перед останнім роком його футбольної кар'єри вони вийшли в чверть фіналу обласного футболу, розгромивши жмеринську команду з рахунком 4:1; але потім грали в Тульчині, а ті запросили деяких гравців з вінницької "Ниви", та ще й суддя підсуджував (щораз в їхній атаці спиняв гру), і вони програли – 7:3. Перед тим їх випитували, як це їм вдалося дійти до чвертьфіналу (а виграли ж всі ігри в районі, в тому числі перемогли теплицьку команду; виграли в Гайсині). Я питав, що ж це за команда була, хто її складав. Виявляється, було два склади: слабший і сильніший. Слабший – в основному мочульські (в т. ч. Павло Луценко, "дуже старанний, але вже не такий рухливий, ветеран же!"; "я й сам потім перейшов в активну оборону, бо вже не мав такої швидкості"), а сильніший – включав Сергійових товаришів з різних сіл. Але всі офіційно були в списку команди ("завіреного печаткою"). Коли був відповідальний матч, то Сергій сідав на мотоцикл і всіх звозив в Мочулку; о 18 год. на стадіоні починався матч. Як грали в Теплику, в районному фіналі, то болільників своїх не було, тільки голова к-пу Задорожний і парторг Паламарчук (цей останній ходив попід лінію поля і кричав на підтримку, а теплицькі гонили його звідти). І як не "боліли" теплицькі за своїх, але ті "продули". Задорожний тоді на радощах хлопцям п'янку (в межах можливого) "устроїв", щось там ще їм перепало. А ще грали з київськими "динамівцями"–ветеранами; грали в Мочулці ("техніка у них, звичайно, – вищий клас, цим вони нас і взяли – 7:3"); для села це, звичайно, була подія; кияни автобусом прямо з столиці приїхали (серед них був Сабо, ще хтось – Сергій називав, я забув; обіцяв фотографію дати).

  

На світлині ветерани київського "Динамо" з тренерем Йожефом Сабо і маломочульська (насправді, з різних сіл) футбольна команда на чолі з її капітаном Сергієм Пшеничним (5-й з правого боку) 

Такі були вечори. У вівторок закручував в банках сало, виймали з Юрком банки з апарату, готувались до поїзду. Вдень було страшне болото. Вичистив курника. В понеділок ще був в Твердохліба; просив діда Дмитра спаяти дріт від електрочайника. Баба Сяня просила за теофідрін (2 пачки ще має): "дам тобі 100 тис., тільки купи" (мабуть цього буде мало; десь 5-6 дол. коштує, а доляр зараз під 36 тис. купонів). Треба буде попитати. Ввечері у вівторок взяв мороз. Спати нормально не міг, бо ж поїзд в 4-47, то вставати треба було о 3 год. (прокинувся остаточно в 2-30). Пішов до Сергія; і хоч ми домовлялись два дні, що вивезе в середу, він лише після другого стуку у вікно відчинив і дуже здивувався, що сьогодні їхати, бо думав, що завтра. По грудках через городи пішов назад; винесли сумки на дорогу навпроти хати покійного Білєцького (його Сонька, бідна, тепер слабує; злазила згори, не попала ногою на щабель, впала і до відра з вугіллям зламала двоє ребер). Сергій скоро приїхав, і незабаром ми були вже на станції. Він ніколи не чекає (і правильно), бо ж треба досипати короткий сон ("встаю в 5-30, вправляюсь коло бичків і свиней і – на «той бік» на «нарад»"). З мамою якось навіть не попрощався по-людському. Вона ці дні виглядала дуже вхлялою. Як приїхав, то здавалось, що вона була сердита, на другий день чи третій зранку, як поралась, то казала, що її трусить. Це перевтома. Я казав, що дурно їхав, бо мама збиралась з Юрком їхати ("думала, ви новосєлє будете робити"), але бачу, що недурно, бо її не вистачало тільки поїздки. ("Я не маю зовсім часу їздити, бо роботи багато", - кажу. Мама починає трохи шуткувати: "Нічого, «робота – не вовк...»". Обібрали ми маму здорово, не мала що й усім сусідам добре дати, бо там же всі розносять одні одним "свіжину"). Приходила до нас баба Маринка (йду з поїзда, вулицею коло них, чую голоси Явдоні і баби Маринки, а не бачу їх, або не вмітив, а вже потім хтось окликає; оглядаюсь – баба Маринка коло хвіртки: "Гальоша, це ти? Я не впізнала!" Так колись і баба Христя, її свекруха, все з лавки під хатою мене малого окликала), розповідала, що помер її брат Микола (мама каже "найменший"), що на "Сєверному" Кавказі; розказувала за Павичового сина, що вербується в Німеччину з сільськими хлопцями; що він "біситься" в селі, після флоту (був на "Сєвері"), йому тут зле (як ішов із станції, то в 3-й від дороги колгоспній хаті бачив на подвір'ї чоловіка, що голосно лаявся, а потім "гепнув" дверима віранди, заходячи в хату – це був Гриців Павичів Міхало, за якого мова). Була ще Фрозя, приносила молока (як завжди; несла, кажуть, на днях мамі свіжину, але хтось сказав, що в неї є своя, то повернулась назад). В Кричковських (а вони дали торбу заробленого на полі цукру мамі) не був через болото, роботу і посиденьки; будуть обіжатись. До речі, мама казала, що десь в кінці грудня помер Александрович ("Едік"), директор школи у Теплику і вчитель астрономії та географії (пам'ятаю цих предметів він практично не викладав, а я їх не знав, особливо боявся астрономії; раз весною, йдучи в школу з Мочулки, по дорозі до Залужжя на ходу вчив, але уроку, здається, так і не було). Тепер Едіка нема. Давно колись загинув його син Женя, попавши на Марківському переїзді під поїзд з мотоциклом (студентом вже був). Якась залузька вчителька математики, випускниця теплицької школи 1979 р., написала хорошу статтю про теплицьких (в основному тих, що й нас вчили) вчителів. На станції того ранку ми зустріли ще одну однокласницю (паралельного класу) Любу Червінчук з Степанівки; з якимось чоловіком, може її, їхала, бачили, аж до Львова. Але вона, привітавшись тоді на Кублічі, мене не впізнала мабуть (розповзлась; а як за нею вболівали мочульські хлопці в гуртожитку!). Поїзд прийшов, як той німецький бронепоїзд на прикордонну станцію в ніч на 22 червня 1941 року; ледве вагон знайшли, бо питалась кондукторша, яка станція, та й підказала. "Нехотя" відкрив двері й наш провідник, бо Юра вже сам взявся відкривати. Вагон був грязний і смердючий. Провідник з провідницею відкрито валялись всю дорогу на полці разом; навіть прибирати не хотіли. Туди як їхав, теж вонючий вагон (2 год. стояв за білетом на місце біля туалету). Це такий сімферопольський поїзд та ще й із львівською бригадою (як їхав додому, то кондуктори плутали станції: "а ми не з тої лінії"). У Львові нас зустрів Ігор, і вдома ми були ще раніше, ніж повернулась з роботи Надя. Ввечері з задоволенням відмивали себе від бруду залізничного обслуговування. На жаль, не вдалося з'їздити до Надіного тата (через відомі обставини). Був два рази Юра, на колядки і щедрівки; мив йому там підлогу (але на другий раз знову вона була в болоті). Взяв ІІІ том Грушевського. На другий день, в четвер, був зранку знову на комп'ютері: все входило в старе русло. Набирав тексти, думав над SOROS'ом, додруковував бершадську статтю. Вчора був в Дашкевців, розмовляв з Мироном Капралем (сиділи на комп'ютері, де я йому нічого не допоміг; здав йому статтю, потім по дорозі в своїх справах зайшли на Франка в кафе, пили чай з пончиками). Дали 130 тис. авансу. Потім прийшов М. Г. (в рукоп. від. НБ ЛДУ), віддав йому набране, передав кусок сала з дому (Надя пожаліла більше), а потім ще й його 130 тис. Ходили в пиріжкову знову на той чай (його рахунок), розмовляли про земські уряди. Він потім пішов назад в б-ку ун-ту, а я в БАНС, де трохи списав документа (працюють через економію світла до 18 год.; до речі, і трамвайні зупинки деякі повідміняли, щоб швидше їздити через цю економію), а далі до 19-30 був в б-ці ун-ту, де списував літ. з ЛЖСРус-40 рік. Сьогодні знов – комп'ютер в ін-ті, рукописи в БАНС. Написав мамі. Ігор постійно майструє; повитягував, а тепер вставляє, двері в кімнатах і ще одні двері на коридор. Надя повеселіла, що появились харчі, але лиш попервах; тепер вже буває і знервована (це як теж перетрудиться). На роботі тихо ці 2 дні; був Міщенко – проситься в відпустку; заскакував Пороховський – треба на себе (нашу статтю з ним) писати рецензію; павою ходить Волошин – сказав їй хоч літературу з "ребристої" теми набирати; задачу не тягне; як завжди натхненно працює Кунець (переживає, щоб тактовно були уладжені його фінансові справи, бо його хоче підключити до теми Швець; то він не проти, щоб з нього зняти бюджету; але цього робити не буду). Бершадську статтю виводив (з причудами) в Калиняка. Читаю О. Пріцака "Шевченко – пророк".

Інтерв'ю дає Олюня

 

Виступ Олюні на данському телебаченні

Jesteśmy z Wami!: Солідарність студентів Лодзької Політехніки з Україною

Dobry wieczór Panie profesorze,

Bardzo Pana szanuję i dlatego tym bardziej szczególnie czuję bliskość z Ukrainą, 

dlatego chcę napisać kilka słów. 

Serce boli. Obserwuję Maidan dzień i w nocy na żywo w internecie cały czas trwając w łączności z braćmi z Ukrainy. Widzę co się dzieje. Wierzę, że Naród Ukraiński zwycięży, by stać się wolnym i niezależnym. Choć straszne jest to że władza rozkazuje strzelać do ludzi. My Polacy czujemy dużą więź z Wami, z naszymi sąsiadami.

Modlę się za Ukrainę, za wszystkich walczących, za zmarłych - jestem z Wami. Moi koledzy i koleżanki też rozpowszechniają w internecie tę prośbę o modlitwę i apel o pomoc.

Слава Україні! (Chwała Ukrainie!)

Serdecznie pozdrawiam!

Student, Kamil Sprzączak 20 luty 2014 

Dzień dobry, Panie Kamilu!

Dziękuję bardzo Panu i Pana Kolegom za solidarność z Ukraińskim narodem, walczącym za wolność, niezależność i prawo być w rodzinie europejskich narodów.

Jak raz takie studenty, jak Wy, zaczęli protesty na Majdanie w Kijowie i swoimi ofiarami dały przykład dla samoorganizacji i konsolidacji całego ukraińskiego społeczeństwa. Może to dlatego, że to dzieci nowej ery w rozwoju naszego kraju, które nie znały prosowieckiego przeszłego i dążą do europejskich cenności.

Jeszcze raz dziękuję za solidarność w naszej walce za wolność!

Cześć i chwała polskim studentom! Честь і хвала польським студентам!

Слава Україні! Героям слава!  

Pozdrawiam serdecznie!

Oleksa Piddubniak. 27.02.2014.