Мандрівка до Рахнівки (уривок з щоденника)

5 вересня 1990 року, середа. Перебуваю на рідній Тепличчині. Приїхали з Ігорем 24 серпня. Копали картоплю в Мочулці. 26-го з Юрком їздили до Гайсина. Виявляється, там виходить збірник-газета "Відродження", 7-й номер якого присвячений Василю Стусу. Кінчили картоплю в Теплику, і 29-го посадив хлопців на поїзд (ледве взяв білети). Дзвонив того дня Наді. Потім кінчили копати в Малій Мочулці. В суботу їздив до Умані, був в Софіївці (як там чудово!), купив деякі книги, які зразу ж послав до Львова. В неділю, 2-го вересня, гайсинським автобусом доїхав до Кіблича. Там купив Підмогильного "Місто" і Крип'якевича "Богдан Хмельницький". Один дядько розказував, як дійти до Рахнівки. Це дуже пряма, гарна польова дорога, 6 км (все зафотографовано, не знаю, чи вийдуть слайди). 

Гостинець з Кіблича на Рахнівку

(Слайди до показу на блозі допоміг спорядити д-р Марцін Пйонтковський,
ад'юнкт Лодзької Політехніки, хороший хлопець)


А по тому гостинцю треба пішочком-пішочком...
 

 Було по-недільному святково і жарко. В селі направили до хати Стусів. Живуть там їхні родичі Сімковські - Микола Дмитрович з жінкою і сином. Був ще брат Степан, інженер з Івано-Франківська. Мати Стуса і батько Степана, Їлина і Дмитро – рідні, брат і сестра. Розповідали, що знали; Стуси виїхали з Рахнівки у 1939 році, коли Василькові було трохи більше року. Батько був виїхав ще раніше, на Донбас, робив слюсарем-сантехніком. Бачив безперспективність колгоспів. Хата в них стояла під горбком. Город в низині і дуже часто виходила наверх вода, заливало (город у вигляді довгого ложа з крутим спуском). Тепер, готуючись до гостей, колгоспне начальство обгородило криницю, яку викопав старий Стус, Семен Якович, поставило нові цибрини, пофарбувало і ... загадило пульверизатором воду. Микола з цього приводу матювався з міліціонером, а той погрожував йому 15-тьма “сутками”. Розповідав, як він їздив до Василя в гості до Києва, був у нього на дачі. Як я потім пішов, то Микола з сином і Степаном вийняли 300 відер води. Розказував Микола (він з 30-го року; а Степан з 40-го), що джерело в криниці має велику силу, воно б'є рукавом.

Біля Стусової криниці
(справа наліво: п. Степан Сімковський, п. Микола Сімковський та його син)

 

Вгощали обідом, були саме жінки, які помагали копати бараболю. Василя знають погано. Хоча він і малим, і дорослим приїжджав на літо. Степан згадував: "Отут з горбочка під хатою ми з Василем на голих задах малими їздили, а тітка сварилась". Степан потім мене проводив біля школи на дорогу. Йшли в напрямку уманської траси (за 2 км) до лісу. Він багато розказував; як грались під лісом у яру на німецькому танку ("Василь залазив в танк, а я скочував з гори коток, і той гупав об танк, тоді мінялись місцями"), як ходили за якимись пригодами в ліс; мати сварилась, то вони – потайки, як вже дорослими ставили комина з лози в Миколиній хаті ("Василь був всередині комина, а я накидав глину ззовні"), як зустрічались в Києві (зокрема, відвідували музей Івана Гончара; за ними весь час ходив один тип, але Василь просив не звертати уваги, казав, що вже звик до цього), як говорили про письменницькі справи навіть у присутності Степана, як дуже бідно жила сім'я Василя у важкі часи; як відвертались від Стуса його колеги; який був кристально чесний Стус. Згадував Степан про збірку перекладів Гете, виконану Стусом, яку він подарував Степану з надписом (Степан купив в магазині, бо Василь зовсім був без заробітку). Степан найбільше й досі переживає, що Стуси так бідували. Я так зрозумів, що всі родичі були досить далекі від Стуса (тим більше, що як казав Степан, Василь просив не дуже контактувати з ним, щоб не наражатись на неприємності з боку влади). Спільного, звичайно, було мало, але Василь був простим хлопцем і любив селян, принаймні глибоко знав їхнє буття. Над нашим селом висить така гробова дошка, що з-за неї, мабуть, люди бояться глянути самі собі в вічі, бояться й грана правди; чим дужче вона давить, тим нижче вони схиляються. Якийсь тваринний жах над можливими змінами. Він породжує опір тим змінам. І вдома (в Мочулці), і в Рахнівці жінки-пенсіонери не хочуть ніяких різких змін ні в яку сторону. А їхнє невдоволення труднощами повернуте наче до самих себе. Все це складно аналізувати, а може ще й рано. Коротше, провів тоді Степан мене до лісу, ще стільки ж я йшов сам; на трасі почекав. Підвіз якийсь "частник". На Теплицькому роз'їзді дочекався уманського автобуса. Було поверхневе знайомство з молодими "супругами" з хутора Петровського. Чоловік знає історію хутора. Ввечері добрався до діда Гріші (він був на хрестинах, а баба Ганя – сама, сердилась, що він вічно ходить по всяких "застольях" і що молодим таким був, ліз між старих людей і цим завоював авторитет в її тата і мами, і взяв її насильно; "а я казала: буду сидіти в дівках, поки не посивію, а за тебе не піду"; скільки було в мене тих женихів!, а стражгородський геть і старостів присилав, але тато і мама не схотіли; був в мене хлопець Льоня, якось вже отепер [це, розумій, років 10-15 тому] поздоровався, аж тоді вже згадала, що це він"; цілий вечір баба Ганя скаржилась на свою долю; вирішили, діда не пускати, якщо пізно прийде, "бо раз привели хлопці під ворота, та й покинули, а він на мокрому спав аж до ранку, а під ранок добувся до хати; а тоді жалувався, що болить бік"; але тепер дід прийшов, як тільки лягли, і не п'яний). На другий день різали і рубали дрова. 4-го вранці поїхав в Гайсин, в книжному купив Підмогильного "Невеличка драма" і спогади Ф. Шаляпіна. Потім через Чечелівку поїхав в Рахнівку. (Спепан, проводжаючи, запрошував приїхати цього дня знову, бо мало бути громадське вшанування пам'яті Василя Стуса. До речі, мама дуже панічно протестувала проти цих поїздок – "пенсійний реакціонізм"). Поміг копати картоплю. Була одна жінка-сусідка, син і жінка Миколи - Ганна. Розказували, що вже були "рухівці", щось говорили, але вони нічого не зрозуміли. Колгоспи треба розпускати, а як же одинокі жінки, бідні сім'ї? (Видно, погано ті розказували). Задавали мені багато питань: від фермерства, колгоспів – до міського життя. Багато з чим згоджувались. Після обіду ще трохи підкопали бараболі (яку вони вовсю тащуть на одеський Привоз; от, де можна побачити тітку Ганю), а потім ми з Степаном пішли до клубу. В нього жінка – гуцулка з Косівщини, то теща вишила зеленим дуже гарну сорочку. Коло входу до клубу вже стирчав мілітон. Це особливо обурило Степана, до якого за день перед тим приїжджали з райкому на "допит" (цікавились, що він привіз; він їм показав листи Орача і біографію Лук'яненка з фотографією і автографом). В клуб приїхали з сусідніх сіл – Чечелівки, інших не пам'ятаю, з Гайсина (організована Будинком Культури група), з Вінницького педінституту - історики. В залі було переповнено, на сцені портрет Василя Стуса. О 17 год. відкрилась офіційна частина. Пробубніли загальновідоме вчителі, виступив з емоційною доповіддю якийсь канд. філол. наук, виступили жінки з сіл (проспівали гарні українські пісні), якась гайсинська співачка (з дефектом звуку "с" і з фальшивими широкими розводами рук в кінці співу), словом, дійсно, ледь не дійшло до танців. Студентів перед тим не хотіли пускати з виступом, - про це сказав їх керівник, - але люди зажадали, щоб вони були нарівні з усіма. Багато фотографували, причому лізли прямо-таки ледь не впритул. По залі пустили свічечки, запалили. З виступами студентів, які приїхали з національними прапорами (один з чорною стрічкою), почався справжній вечір пам'яті. Співали на вірші Стуса (вперше чув "Скучив за степом..." і інші) і декламували його.

Виступ вінницьких студентів

 

Студентка запропонувала вшанувати (вставанням і хвилиною мовчання) Василя Стуса під звуки (невдало виконаного) "Реквієму" Моцарта, любимого Василем (не знав!). Керівник студентів запропонував назвати школу в Рахнівці іменем Стуса (але чи вони цього заслуговують?). Підтримало це оплесками небагато (публіка не знала, що при цьому робити). В залі, як в кожному сільському клубі, балачки, ззаду натовп, де мало що й чують і розуміють. Багато стояло попід стінами. Сподобався один місцевий поет з Чечелівки - Віктор Ющенко, тракторист. Ще - один співак, але пісні були невпопад, хоч голос чистий, сильний; дещо самозакоханий частими виступами серед своїх односельчан. Потім офіційно почали закривати вечір, але група людей запротестувала. Виявилось, що не дали ще всім слова. Звернулись до людей, і люди підтримали, хоч голова сільради намагався там щось й собі протестувати. Виявилось, ще хочуть виступити представники Республіканської партії з Вінниці. Розповіли про характеристику Стусом КГБ, про справжнього Стуса, борця за правду; що кати ще не названі, вони поміж нас на волі, втягують до нового союзного договору. Люди все це чули вперше, як і бачили вперше, можливо, українські прапори. Як виступаючий закінчив словами "Слава Україні!" і у відповідь почулось громове "Слава героям!", "Героям слава!" – ошелешено дивились по боках. Почали питати: "Це ви зі Львова?". Степан: "Ні, з Рахнівки!" Вони: "Це ти, Степане?" Найбільш вражені були, мабуть, вчителі. А от дітей щось не було видно. Мабуть-таки, заборонили пускати. Отак, як у Шевченка, що німець, мабуть, навчить нас історії. Не пустили дітей, "не розрішили". Один із студентів виступив і сказав, що голова сільради не дозволяв свічки роздавали в зал. Не дозволяв і сам не взяв, і от одна свічка його - незапалена. Зал дружно вигукнув: "Ганьба!" А ззаду, в натовпі, без кінця галасував якийсь напідпитку. Мордатий такий. Коли Ющенко просив надати слово гостям, він кричав: "Не треба!", "Ющенко, їдь в своє село, в тебе хата горить!" Потім надворі носив прапор і казав: "А що, я може тоже за самостійну Україну, вчеплю на сільраді". (Але, видно, викине). Словом, вечір трохи зіпсували, під кінець. Але все-одно люди віддали шану Василеві Стусу, як великомученику, своєму синові. Старше покоління пасивне – але й воно прислухається, придивляється, аналізує, вагається. А молодь! "Безмятежна", тендітна, повна тихої енергії і рішуча. Хотів під'їхати з студентами до Гайсина, але вони кажуть: ми ще нескоро!.. Зібралися, уквічані прапорами, і пішли юрбою, тонконогою, високою, гордою, до місця народження Поета. Я попрощався з Степаном, він питав, чи я не переночую (і тітка Ганя ще тоді з города питала: "Та й що, вже не прийдете?"). Але треба було їхати, щоб вспіти на автобус. Незручно було турбувати людей, а так хотілось побути з усіма, коли налагодилась духовна єдність всіх! Пішли ж бо й юні студенти-історики і селяни. А там і пісні, і, можливо, молитва за упокій душі Василевої. Священика біля клубу не було. Може, там. Більше нізвідки не було гостей. Може перекрили дороги. Гайсинчани з апаратурою їхали теж і згодились взяти мене. В дорозі розговорились з якоюсь жінкою, сказала, що музей Гната Танцюри таки перевели в його власний будинок з будинку культури. Хто зна, може й той мій лист до Б. Олійника допоміг трохи. Ще треба добивались за музей М. Леонтовича в Марківці. В Гайсині сів на соболівський автобус і ввечері був вдома. Мама була невдоволена, але трохи відійшла. Сьогодні помчалась на колгоспну бараболю. Я в її очах змінився і став заодно з "бендерами". Ну, і хай! Так жити не можна. Я з тими, хто за переміни в кращу для народу сторону. Друге діло, що цей народ не хоче двигатись, бо не знає як, і - заляканий. Жаль, що немає збірки творів нашого великого Земляка. Він і донеччанам земляк, і кіровоградцям, і київцям. Син всієї України. Але має й посмертно багато ворогів. Тому й бояться публікувати. Великий збірник випустили гайсинці в своєму "Відродженні" № 7, але це майже все відоме, розраховане тільки на вузьку місцевість. Іду дещо робити бабі Теклі, потім поїду в Теплик до діда Гріші, а далі – у Львів.