Репліка з приводу вшанування пам'яті вояків дивізії "Галичина"

 Мета українських організаторів дивізії була боротьба з комунізмом в усіх його проявах. Подібно як і військових формувань з інших країн, що перебували під впливом Німеччини. Була певна неув'язка, оскільки альянти підтримували Росію. Але це явище, як ми знаємо, було тимчасовим. Так само тимчасовим було співробітництво дивізіоністів з Німеччиною. Згодом вони перейшли на сторону західних держав. Для України це була одна із спроб організації власного війська, здатного захистити Самостійну Соборну Українську державу, якби вона повстала. Це розуміли на Заході на той час, особливо Великобританія. Сьогоднішній марш мав показати тяглість здатності і права Українського народу стати на захист своєї держави військовим чином. А хто ще захистить її як не ми - Українці?

Тарас Крушельницький. Мініатюра

 Прийшов до нас собі вуйко. Напевно якось звався, ми це навіть спочатку знали. Та прозивали його вуйком, бо йшло йому з-шісдесятка, і вуйком став.

– Вуйку, вуйку! бійся Бога, – рецитували ми йому при кождій нагоді Лиса Микиту, а він заклопотано усміхався. Низький, дрібонький і старечо жвавий. Попав в кримінал за „комуну”, на комуні, впрочім, не визнавався. Було в селі віче, десь там ходили його син і донька, прийшли і взяли всіх троє. Донька на 122, син на 65., а вуйко на 109 нам на потіху.

Мав Орлик мати дижур і наказував: Вуйку, як рано встанеш (у нас усі на „ти”), збуди мене, бо знаєш, я завтра дижурним.

Рано вуйко будить: Орлику, Орлику! Пробудися, вставай!, – і коли той пробудився, чай стояв уже перед ним.

– Як це так, вуйку! – питали ми, – ломим порядок! Хиба ти нині дижурним?

– Та ні, – казав вуйко, – дижурний то Орлик, але я його заступник.

Нудився вуйко. Збудиться, було, о четвертій, до дзвінка ще дві години, і крутиться по келії. Помиє все, підмете зо два рази, наставить машинку і будить.

Вуйко читати, ні писати не умів. Ми трохи брались учити, то випрошувався. Шісдесятка минула, очі болять, і – крутився весь день по келії. Приходив, сідав і дивився, як ми читали: – Може тобі води подати? – питав несподівано. – Може сказати, щоб підкинув в печі? – Може тобі м’яти тісто? – і вже брав і м’яв, хоч ми часом тижнями нічого з того тіста не робимо, й воно знова засихало.

Та вуйко мусив мати роботу і – мав.

– Вуйку, – гукає Орлик.

– Прошек, – зривався вуйко на рівні ноги.

– Хто є дижурним?

– Бісманюк, матери його біс!

– Так. Отже, кажи ти Бісманюкови, матері його біс, що вже час робити вечеру.

І вуйко йшов робити вечеру. Бо по старій формулці дижурним був Буцманюк, а вуйко його заступником.

Ми до вуйка підходили ріжно. Вставав рішучо заскоро, часом щось трутив, підмітав, пішов на кібель і нас будив при тім. Щоб не будився так рано, не давали йому заснути звечора, бо засипляв звичайно коло осмої.

– Вуйку, вуйку– гукали ми напереміну щоякийсь час.

– Прошек!

– Ти спиш?

– Ні.

– Ну, то спи, спи, я тебе не буджу.

 І за хвилину знов: вуйку, вуйку, бійся Бога! А останнім гасив світло я, бо перебрав дижур на слідуючий день в переконанні, що рано подам вже вуйкови чай до ліжка.

І збудив мене вуйко: Доро, що б тобі дати до чаю, хліб чи булку?

– Вуйку, а хто нині дижурний?

– Та ти, але я твій заступник.

Якось раз виглянув вуйко крізь вікно, щоб сказати своїй дочці, як щодня, добрий день, бо був саме час, коли їх виводили на прохід. І в тім прийшов і сів коло мене: То француське? – Так. – Може тобі води подати? – Ні. – Знаєш, Доро, стодвацять двійка вийшла, а Катрі нема. Чи не хора вона?

– Та де, вуйку, твоя дівчина, як гармата. Скорше додому відпустили.

А за дві хвилини вуйко пакувався. Пішов на світ і запрошував нас до себе на сметану. Вийшли всі троє.

26 квітня 1931 р. Дрогобицькі "Бриґідки".

(Джерело: Центральний державний історичний архів України у Львові. Фонд № 361. Опис 1. Од. зб. 286. Арк. 114зв.-115зв.)