Велосипедне турне по Тепличчині (з щоденникових записів)

30 серпня 1992 року, неділя. Зранку – вивчення латинської мови. Потім вирушив на Мишарівку. Спитав одного чоловіка, який саме снідав зі старим батьком надворі, як проїхати до Червоної Долини. Він показав: це не доїжджаючи до Мишарівки. Їхати довелось чудовою долиною, а потім біля урочища. Потім ще полем. На буряковій плантації при виїзді на Гардинський шлях зауважив могилу. 

Схематичне зображення могили на шляху від Пологів до ст. Кублич

Назву "Гардинський шлях" почув від Дмитра Михайловича Твердохліба, нашого сусіда, коли він роз'яснював, як їхати на Червону Долину. Гардинський, очевидно, Ординський шлях (а може й від назви міста Гард) веде від Пологів на станцію Кублич. Доїхав до Червоної Долини. Там молодиця, яка фарбувала дах, пояснила згори, як їхати на Бджільну. Червона Долина ("Бджільна", як сказала приємним голосом та молодиця з зеленого даху) – невелике село у долині, хати в два ряди вдовж річки. Через поле вгору, а потім вниз, їхати до с. Бджільної. Характерно, що описи місцевості кожного села, де я побував, дуже співпадають з даними священиків в "Трудах Подольского историко-статистического комитета" (вип. 9). Бджільна – велике село. Церкву розвалено. Як повідомили жителі, це сталося 5-6 років тому. Нова школа гарна, стара – стандартна, така, як і в нашому селі (колишня церковно-парафіяльна). Бджільна має гарні ставки. Вздовж села з Теплика (до речі, Теплик і Бджільна зливаються так, що не розбереш, де межа) на Пологи прокладено асфальтове шосе. Цим шосе я проїхав село від Теплика до найпівденнішої сторони. Бачив (ближче до Теплика) Бджілянський спиртзавод. Кругом розкладені величезні бляшані баки. У ставочку парубок оббризкував дівку. Вона верещала, але давала вказівки, куди бризкати. За селом дуже широка долина. Не доїжджаючи до Пологів, як звернути вліво, - гравійна дорога. Тут на перехрестку, на обочині лежали, вивернувшись, дві жінки. Стара спостерігала за дорогою, а молода спала. Видно, чекали транспорту. Дорога, кілометрів 7, жахлива. Не доїжджаючи до лісосмуги, на півдорозі до Саші, бачив підвищення на ріллі, дуже нагадує могилу.

 Місце розташування могили поблизу перетину двох доріг з Полгів до Бджільни і до Саші

Недалеко від того місця, перпендикулярно до шляху, інша дорога на південь, до Сокирян. Якраз там зустрів двох жінок, одну стару, а другу молоду, ще дівчинку. Пішки йшли на Сокиряни. Неподалік від Саші попід дорогою нарвав японських вишень. Розмовляв з хлопчиками-велосипедистами, 14 років. Походження назви села вони знають. До школи підуть аж 8 жовтня, коли закінчать її будувати. Село не зовсім на рівнині, як пишуть у "Трудах". Є річка, долина. Але особливих заглиблень, складок місцевості нема. Від Саші подався до Веселівки (Верхнього або Кривого Ташлика). Тут вже було не дуже далеко. Веселівка стоїть в глибокій рогаткового виду долині на р. Удичу (Вудичу). На Удичі видно гранітні брили. Школа одноповерхова, доповнена двоповерховою будівлею, що нагадувала церкву, перетворену на спортзал. Жителі розповіли, що це, справді, церква, а нову церкву заклали на майдані навпроти школи. Майдан обнесено низькою загорожею, на ньому два хрести. Село дуже мальовниче. Замалював старого водяного млина на греблі, від якого пахне борошном (див. матеріали блоґу про Веселівку).

Потім подався до Сокирян, але не зовсім вдало, бо попав до позагородів Саші (підказала молодичка, яка вдвох із старшою жінкою копала картоплю). Польовими дорогами добрався до Сокирян. Село з бруківкою по центральній дорозі. Має церкву з двома куполами. Церква дерев'яна, висота переднього купола метрів з 15. Здалеку село дуже мальовниче. Мешканець села, якому я сказав, що церква така, як в Кібличі, і, мабуть, старовинна, заперечив: їхня церква вища. А відносно давності сказав, що, можливо, стара. Дуже гарний став в селі Сокиряни. Правий берег р. Удича стрімкий, як круча, глинистий; лівий пологий, але на березі лежать валуни. По той бік греблі, зліва виступає велика гранітна плита, а внизу стільки води, що можна купатися. Сокиряни розташовані у великій долині. Вибратись з неї досить важко. Довго довелось тягти велосипеда під гору. З Сокирян довгою дорогою, здається, польовою, вибрався на сашанський гравій і ним доїхав до шосе Бджільна – Пологи. Пологи – велике гарне село у широкій долині. Бачив лише школу – гарна. Церкву, видно, теж розвалили. По шосе подався на Лозовату. Ці села майже зливаються. Потім звернув на мишарівську дорогу, через греблю. На греблі старий водяний млин (див. матеріали блоґу про Лозовату). Коли його замальовував, підійшла жінка. Сказала, що її чоловік був мельником. Мололи "на раз", тобто, не вальцьовану, а сіру муку. Млин панський, як і панські в селі школа і криниця (тобто, надійно зроблені). Після цього хлопчик років 13, та й ще люди на автозупинці в Пологах (на початку Лозоватої), розказали, як польовими дорогами доїхати до Мишарівки. Молодий чоловік, що подав води, запитав: "А, скажіть, як не секрет, куди їдете?" Треба було, мабуть, виїхавши на горб, круто звернути вліво, а я довго їхав прямо. Кілометрів через 3 звернув вліво біля лісосмуги і виїхав на битий шлях, що привів у центр села (дорога, очевидно, на Залужжя). Тут змалював руїни фундаменту церкви (див. матеріали блоґу про Мишарівку).

Далі знову їхав гарним шосе, спостерігаючи чудові краєвиди (вранці їх фотографував). Ввечері без сил "докачав" додому. Фотографування обірвались ще на бджілянському ставку – скінчились кадри. В кожному селі пив добру воду і розмовляв з чудовими нашими людьми. Села не дуже багаті, а деякі – Костюківка (бачив здаля), Лозовата, Червона Долина – бідні.
Отже, проїхав такий маршрут: Мала Мочулка – Мишарівка – Червона Долина – Бджільна – Теплик – Бджільна – Саша – Веселівка – Костюківка – Сокиряни – Пологи – Лозовата – Мишарівка – Мала Мочулка з 11 год. до 19 год.

Мандрівка до Кіблича (з щоденникових записів)

  22 серпня 1992 року, п'ятниця. Вранці відремонтувавши з дідом Дмитром Твердохлібом велосипед, поїхав до Кіблича. На залізничному переїзді в будочника уточнив дорогу. Зранку він ще був тверезий, а ввечері вже п'яненький. В Кібличі біля річки розмовляв з двома жінками,

 

Дорога до Кіблича

одна на прізвище Цвігун. За замок вони нічого не знають.

Вдалині містечко Кіблич

 "Хіба що нагорі, де ви їхали, там в бур'янах якісь розвалини". Потім виявилось, що то колишня корчма, дешевша. Один чоловік коло Валу розповідав, що в тій корчмі на дорозі до Мочулок горілка була по півтори копійки кварта, а в місті по три копійки. Туди компанія посилала того, хто не мав грошей, а хотів випити. Далі маршрут мій пролягав в центр села, до магазинів, церкви, млина на річці – забув уточнити назву (річка Рахнівка, як пізніше з'ясувалось), бо річка, як їхати від Мочулок, то – Кублич, або Кіблич по-місцевому. На Кубличі величезний ставок: 200×1000 м (а може й довший). Коло церкви одного чоловіка 

 

Ставок у Кібличі

 

Кіблицька церква

розпитував за замок. Він мого віку, розповідав, що за магазинами видно рови і вали. Казав, що багато є підземних ходів, були обвали.

Мій кіблицький гід

Далі вирішив ознайомитись детально з планом села. Воно тягнеться в основному багатьма смугами зі сходу на захід, паралельними до шосе Теплик – Гайсин. Поїхав до школи, об'їздив всю територію, але нікого не бачив (вчителі може щось знають). До речі, дорога від школи в напрямі на північ веде до Рахнівки, батьківщини Василя Стуса, куди два роки тому я ходив у цю ж пору (3 і 5 вересня). Тепер поїхав північною стороною села поблизу

 Свідок минулих часів

колгоспу. З'їхавши в один провулочок, побачив дядька, що волочив мікромотоцикла. Каже, що хотів поїхати в Теплицький район за хлібом, бо тут (Кіблич належить до Гайсинського району) щось не привозять, а мотоцикл відмовив. (Потім я бачив, що хліб привезли, але була черга). "Я – механізатор, в усьому розбираюсь, а тут не знайду причини". Розговорились. Виявилось, що пан Кіт – великий любитель історії України. Після війни цей чоловік був на заробітках у Західній Україні. І хазяїн давав йому читати "Історію України", опубліковану в Парижі ще в минулому столітті. А за Кіблич він знає небагато. Де саме був замок, не знає, але місце коло старого ярмарку називається Валом. Зустріли ще одного чоловіка на його подвір'ї.

Дискусія на історичну тему. Зліва п. Кіт

Коли зайшла мова за історію Кіблича, то вони засперечались. Хазяїн обійсця нетерпеливо перервав пана Кота, і теж розповів про підземні ходи. Пан Кіт забув, як звати було останнього поміщика, то цей чоловік відразу ж назвав – пан Ярошинський. Разом розповіли, що назва містечка була Кублан. "Фортеця, мабуть, по-турецькому, хоч я, канєшно, турецького не знаю", – сказав господар. Пізніше називали ще Кубич – це вже татарська назва фортеці. Хотів сфотографувати їх, але поки рихтувався, господар обійсця розвернувся і "на всякий випадок" пішов (одна світлина таки удалася).

Покинувши цих дядьків, я поїхав до центру. Поблизу магазину зустрів двох чоловіків, що несли хліб. Один набрав щось із 7 буханок (на похорон  в с. Грузькому). Цей скоро покинув нас, а другий, нагрузивши мій "велік", повів до хати того, що від'їхав. Врешті-решт привів до дуже балакучого чоловіка, який багато розповідав в переміжку з "сільським фольклором". Його хата під старим ярмарком (північна сторона). Ярмарок потім перенесли. Через дорогу від хати йде "рів" (місцями це справді глибока улоговина), а за "ровом" – "вал". Ця місцевість в людей називається Валом. Рів тягнувся від річки (Кублича) попід вал біля теперішньої церкви в центр містечка до другого ставка (до теперішнього млина). До речі, млин 1907 р. "народження"

 

Кіблицький млин

типовий, як і в с. Степанівці. З валів вели підземні ходи – на північ до границі з Рахнівкою, де Петриківський лісок, і на південь (в сторону Мочулок) – до яру, який називається "Вир". Численні обвали ходів, їх розкопки (а під час війни обвал шосе під танками) показали, що глибина підземних ходів 3-5 м ("нижче самої щільної глини", "отака, як ця вакація", "зв'язали дві драбини", "копали котлован під фундамент під хату, був чоловік і ... не стало, тільки дірка, а він звідти гукає"). Видно, що ходи завдавали і завдають багато клопоту хазіям, які тут сильно будуються. Село практично перебудоване, хати дуже гарні, городяни проти цих людей дуже бідні. Аби їм лише таке ж,

Кіблицька хата

обслуговування, як міщанам, та здоров'я, бо коли  тут людина заслабне, то вона вже нікому не потрібна (в цьому я вже нераз переконався, буваючи у Теплицькій лікарні). Часом, забиваючи "ями" від ходів під фундаментом, доводилось заганяти багато бетону з цементом марки 600, а цей дядько, що розказував, так "жав" кразівськими домкратами вглиб, що там ті домкрати і залишив: "... А! туди-перетуди з тими домкратами, лиш би вже забити". Цікаві парубки і чоловіки таки не витримували, щоб не оглянути ходи. Пан Кіт і його колега говорили, що хлопці були витягнули кольчугу, а цей чоловік, що живе коло Валу, казав, що витягали посуд, чотиригранні пляшки. Стіни і стеля викладені цеглою. Пробував хтось рухатись вглиб, але скоро гасла свічка і не було чим дихати. Коли я сказав, що в Кібличі був знайдений скарб арабських монет, в чоловіка загорілись очі. Тут же він розказав, що в селі часто "вилазять" з землі (на городах особливо) старі монети; раз знайшов дві монети за 1600-го з чимось року, одна дуже велика, "як 5 копійок". Цей же чоловік біля Валу розповів про ярмарок (після війни туди часто ходила моя мама, вимінювала речі на харчі). Безпосередньо коло його хати, "на рову" був свинячий базар, "ходили тут, рили"; вище торгували коровами, козами,

Колись тут був ярмарок

іншим. Ярмарок був щонеділі. Особливо великим був взимку. "Як проб'є хто дорогу перший з Мочулки, так уже валять". Ярмарок тривав з раннього ранку до самого вечора. Чого там тільки не було! І поїсти, і випити. Виносили жінки в широченних мисках (чи горшках) вареники і пампушки; тут же поруч і горілочка. (За той ярмарок мама розповідала: "Якось з Даркою прийшли на базар, взяли колотухи, вмочили вареника, а вона кисла, аж очі лізуть. Та й віднесли назад: «Тітко, що ж ви продаєте, це ж оцет!»".) "Навіть жінок можна було купити". "Вже ледве видно було, а там ще ляскали долонями, домовляючись за ціну". Їхали, аж коні точились. Згодом голова колгоспу (тепер вже покійний) вирішив перенести ярмарок на старий цвинтар. І це "вбило" ярмарок, бо хто ж схоче торгувати на цвинтарі. Тепер тут маленький ринок. А був такий базар, "куди там гайсинському!"

         Провівши фотографування Валу (не знаю, чи що вийде), поїхав на територію Валу, де гайок (тут, виявляється, були жидівські хати). Зупинився

 

Залишки замкових валів

 Схематичний вигляд валів Кіблицького замку

перепочити. А йшла старенька згорблена бабуся. Побачила, що я щось записую, підсіла на лавку і почала розпитувати, чи покращає життя в Самостійній Україні, Якщо так, то коли, що для цього треба зробити. Багато розповідала за своє одиноке життя (чоловік помер, син в Гадесі). Я її заспокоював, що через деякий час буде краще. Бабця, прощаючись, дуже дякувала, називаючи мене "добрим чоловіком". І була дуже вражена, що такі давні історичні матеріали про Кіблич (Кублич) є у Львові. Так само це дивувало всіх моїх попередніх екскурсоводів, їм не вірилось, що це так, що тут були такі люди, про яких залишилась пам'ятка в історичних документах. Деякі прізвища, правда, є й досі, наприклад, Попенко. До одного з них, Попенка Володимира, я заїжджав за проханням мами. У 1945 р., повертаючись з Німеччини, він очолював групу українських дівчат-полонянок, сам повертаючись з роботи в хазяїна-німця в Тіролі. Мама його називає "комбатом" (він на це посміхнувся). "На построєнії в м. Ельсі завжди казав: А, мочульські!. Як приїдуть на базар, то зразу ж: «Четвертушку!..». А мені обідно, бо це ж він наче з наших людей сміється." Сам тепер переніс дві важкі операції на шлункові. А його друг з Рахнівки, з яким поневірялись у Німеччини і тоді ж добирались додому, помер зразу ж після війни через 2 роки від хвороби крові.

         Вже сонце низько спустилось, коли я повертався дорогою через Дубину додому. Погода чудова, велосипед надійний. В полі бачив, як гарні два лиси перебігли дорогу в соняшники. Живуща природа! Враження від поїздки дуже яскраві і приємні. Славний був день Першої Пречистої. Від Юрка телеграма, що доїхав добре і його зустріла мама. А завтра далі – за бараболю!