22 січня 1990 року, понеділок, 9 год. 34 зв.
Вчора – день злуки ЗУНР і УНР. Зранку пішов
до інституту. Біля машини на Науковій "возився" Макар, біля нього
спостерігали Шевчук і Громовик. Пропозиції взяти з собою не було –
видно, когось мали
взяти. Виявляється, хоча Ключковський і Дубров зробили оголошення про
виїзд о 930,
автобуса не було (хлопці, що йшли від інституту, сказали. що й не буде).
Мабуть, ніхто не зголосився їхати. А втім, на державний транспорт була заборона
міністра шляхів. Біля воріт СКТБ фізмеху стояв напівпорожній автобус. Ним ми і
поїхали. З нашого інституту в автобусі був лиш я. Поїхали за людьми до
автобусного заводу, але там нікого не було, видно, вже поїхали (так воно
й було). Потім через Сихів подались на Винниківську трасу. Їхали повільно і
довго, бо всюди їхали колони власних автомашин. Порядок був ідеальний. Десь 20
хв. 12-ї ми були в с. Підгаїчиках, там було місце в живому ланцюгу фізмеху.
Вийшовши, побачив Лопушанського й інших колег з нашого інституту. Всього пару
чоловік. Народу в селі було повно, і свої жителі теж висипали на вулицю. О
12-й год. вистроїлись в живий ланцюг, пройшовши метрів 800 від центра (трохи
вище недіючої католицької церкви). Всі з прапорами (лиш я не мав, але дав
сусіда). Машини їхали - всі з прапорами
або прапорцями. З машин всі вітали символом "V" – victoria. Піднесення було величезне. Ми стояли досить густо.
Один час трималися за руки (а на Житомирщині стояли кияни на віддалі 50 м один
від одного). Погода була трохи похмура, але краща, ніж вранці, коли стояв
туман. Година пролетіла швидко. Вітали "ланцюг" шофери львівські,
дрогобицькі, вінницькі, харківські й інші. Бачили його, звичайно, в повній
красі, не локально. Особливо в захваті були жінки і дівчата. О 13 год.
зібрались біля автобуса, поїхали. З вікна бачили, що організований вже молебен
(за Соборну Україну). В автобусі один добродій запропонував поїхати в його село
Романів, де має бути пам'ятний сход біля могил Усусів. Розповів історію свого
села (дуже давнє, культурне в минулому, висунуло Франка в члени австрійського
парламенту, зазнало горя в воєнні і повоєнні часи, опустошене, майже, зараз, бо
залишились самі старі люди). Село між горами, біля гори Камули, недалеко від
Звенигорода. Ми приїхали, то нас уже чекав гурт людей з двома жовто-блакитними
прапорами і оркестром. Пройшли процесією цим сільцем. Прямо дорогою тече річка
Білка, вода чистюсінька (виявляється, в ній багатий вміст срібла). Люди на
вулиці дивились і плакали. Прийшли на сільський цвинтар. За ворітьми крутий
підйом – без всякої дороги. На верху стоїть великий хрест на могилі молодих
хлопців, які загинули в боях ще у громадянську війну. Виступали на
могилі, цікавий контраст поглядів – від правих до партійних. Довго говорив (а
холод же) представник Народного Руху. Всі з прапорами і пов'язками. З кладовища красивий краєвид на село під
горою і ліси в горах. Природа, справді, чудова, але, видно, людям жилось
трудно, бо земля в каміннях. До того ж кругом близько інші села; ліс –
панський, та й поля теж були панські. Де-де, а тут відчувалась несправедливість
і нерівність між людьми і панами. Через 1,5 год. ми рушили до Львова, перед тим
поспівавши на цвинтарі пісень і "Вічну пам'ять". Цікаво, що ведучий
спитав: "Люди, може з вас хтось знає пісню" (назвав, старовинну
козацьку стрілецьку пісню). Вийшов дідок, кілька бабок і молодиць, дівчата. Той
чоловік почав співати, його підхопили вже більшість. Співали й "Ще не
вмерла Україна!" Чубинського, пісню про байрак, більшість я не чув і не
знаю. Відчувалось єднання між людьми, які співали на холодному вітрі, з
непокритими головами, під лопотіння жовто-блакитних національних українських
знамен. Між співом старші люди розказували за своє минуле. Якась жінка почала розповідати, як
забрали і вбили її чоловіка.
Один чоловік - про
те, як його відтягували від могил польські поліцаї, як знущались над
людьми, як їм все забороняли. Красиве село, красиві люди і стільки ж горя випало
їм. На одній з могил віршами виписано, що юнак загинув в м. Браїлові в 1920
році. Вразило, як виходили, те, що хлопчик років 10-11-ти став біля недавньої
могили і швидко-швидко широко хрестився. Потім ми поїхали дорогою на
Звенигород. Злізли на території музею, були хвилин 15. Було пусто, біля замку
ті ж вандальські запущені свинарні. Постояли біля пам'ятника Шевченку. Бачили
такий же пам'ятник (великий) біля нової школи в с. Давидів. Ведучий багато
розповідав про ці села, про людей, про своїх рідних, про себе (як мандрував
юнаком по Східній Україні, щоб побачити, що ж це за земля, за яку воювали
запорожці; про події в Київі 22.05.89 – день пам'яти Шевченка). Біля Сихова я
вийшов. Погода вчасно зіпсувалась: вітер, дощ. А всі решту поспішили на мітинг
біля Uni о 17 год. Ввечері показували ріденький
ланцюг на Житомирщині, де місцеві люди не схотіли вийти на вулицю. А в
Підгаїчиках вийшли всі: і старі і малі. У Київі густий
ланцюг; на
Софіївській площі – мітинг; Павличко, Гончар... Кияни толком не
говорили кореспондентові, чого вони хочуть. Зате у Львові всі знали, дуже
темпераментно розказували. І ланцюг, справді, був понад 600 км. По радіо
передавали, що в Київі були люди з лозунгами "Геть окупантів!"
Московське радіо нічого не згадало про подію на Україні. А це дійсно подія, яка
об'єднала тисячі людей.
