Спогад про славетну злуку: з щоденникових записів

22 січня 1990 року, понеділок, 9 год. 34 зв. Вчора – день злуки ЗУНР і УНР. Зранку пішов до інституту. Біля машини на Науковій "возився" Макар, біля нього спостерігали Шевчук і Громовик. Пропозиції взяти з собою не було – видно, когось мали взяти. Виявляється, хоча Ключковський і Дубров зробили оголошення про виїзд о 9³⁰, автобуса не було (хлопці, що йшли від інституту, сказали. що й не буде). Мабуть, ніхто не зголосився їхати. А втім, на державний транспорт була заборона міністра шляхів. Біля воріт СКТБ фізмеху стояв напівпорожній автобус. Ним ми і поїхали. З нашого інституту в автобусі був лиш я. Поїхали за людьми до автобусного заводу, але там нікого не було, видно, вже поїхали (так воно й було). Потім через Сихів подались на Винниківську трасу. Їхали повільно і довго, бо всюди їхали колони власних автомашин. Порядок був ідеальний. Десь 20 хв. 12-ї ми були в с. Підгаїчиках, там було місце в живому ланцюгу фізмеху. Вийшовши, побачив Лопушанського й інших колег з нашого інституту. Всього пару чоловік. Народу в селі було повно, і свої жителі теж висипали на вулицю. О 12-й год. вистроїлись в живий ланцюг, пройшовши метрів 800 від центра (трохи вище недіючої католицької церкви). Всі з прапорами (лиш я не мав, але дав сусіда). Машини їхали - всі з прапорами або прапорцями. З машин всі вітали символом "V" – victoria. Піднесення було величезне. Ми стояли досить густо. Один час трималися за руки (а на Житомирщині стояли кияни на віддалі 50 м один від одного). Погода була трохи похмура, але краща, ніж вранці, коли стояв туман. Година пролетіла швидко. Вітали "ланцюг" шофери львівські, дрогобицькі, вінницькі, харківські й інші. Бачили його, звичайно, в повній красі, не локально. Особливо в захваті були жінки і дівчата. О 13 год. зібрались біля автобуса, поїхали. З вікна бачили, що організований вже молебен (за Соборну Україну). В автобусі один добродій запропонував поїхати в його село Романів, де має бути пам'ятний сход біля могил Усусів. Розповів історію свого села (дуже давнє, культурне в минулому, висунуло Франка в члени австрійського парламенту, зазнало горя в воєнні і повоєнні часи, опустошене, майже, зараз, бо залишились самі старі люди). Село між горами, біля гори Камули, недалеко від Звенигорода. Ми приїхали, то нас уже чекав гурт людей з двома жовто-блакитними прапорами і оркестром. Пройшли процесією цим сільцем. Прямо дорогою тече річка Білка, вода чистюсінька (виявляється, в ній багатий вміст срібла). Люди на вулиці дивились і плакали. Прийшли на сільський цвинтар. За ворітьми крутий підйом – без всякої дороги. На верху стоїть великий хрест на могилі молодих хлопців, які загинули в боях ще у громадянську війну. Виступали на могилі, цікавий контраст поглядів – від правих до партійних. Довго говорив (а холод же) представник Народного Руху.  Всі з прапорами і пов'язками. З кладовища красивий краєвид на село під горою і ліси в горах. Природа, справді, чудова, але, видно, людям жилось трудно, бо земля в каміннях. До того ж кругом близько інші села; ліс – панський, та й поля теж були панські. Де-де, а тут відчувалась несправедливість і нерівність між людьми і панами. Через 1,5 год. ми рушили до Львова, перед тим поспівавши на цвинтарі пісень і "Вічну пам'ять". Цікаво, що ведучий спитав: "Люди, може з вас хтось знає пісню" (назвав, старовинну козацьку стрілецьку пісню). Вийшов дідок, кілька бабок і молодиць, дівчата. Той чоловік почав співати, його підхопили вже більшість. Співали й "Ще не вмерла Україна!" Чубинського, пісню про байрак, більшість я не чув і не знаю. Відчувалось єднання між людьми, які співали на холодному вітрі, з непокритими головами, під лопотіння жовто-блакитних національних українських знамен. Між співом старші люди розказували за своє минуле. Якась жінка почала розповідати, як забрали і вбили її чоловіка.
Один чоловік - про те, як його відтягували від могил польські поліцаї, як знущались над людьми, як їм все забороняли. Красиве село, красиві люди і стільки ж горя випало їм. На одній з могил віршами виписано, що юнак загинув в м. Браїлові в 1920 році. Вразило, як виходили, те, що хлопчик років 10-11-ти став біля недавньої могили і швидко-швидко широко хрестився. Потім ми поїхали дорогою на Звенигород. Злізли на території музею, були хвилин 15. Було пусто, біля замку ті ж вандальські запущені свинарні. Постояли біля пам'ятника Шевченку. Бачили такий же пам'ятник (великий) біля нової школи в с. Давидів. Ведучий багато розповідав про ці села, про людей, про своїх рідних, про себе (як мандрував юнаком по Східній Україні, щоб побачити, що ж це за земля, за яку воювали запорожці; про події в Київі 22.05.89 – день пам'яти Шевченка). Біля Сихова я вийшов. Погода вчасно зіпсувалась: вітер, дощ. А всі решту поспішили на мітинг біля Uni о 17 год. Ввечері показували ріденький ланцюг на Житомирщині, де місцеві люди не схотіли вийти на вулицю. А в Підгаїчиках вийшли всі: і старі і малі. У Київі густий ланцюг; на
Софіївській площі – мітинг; Павличко, Гончар... Кияни толком не говорили кореспондентові, чого вони хочуть. Зате у Львові всі знали, дуже темпераментно розказували. І ланцюг, справді, був понад 600 км. По радіо передавали, що в Київі були люди з лозунгами "Геть окупантів!" Московське радіо нічого не згадало про подію на Україні. А це дійсно подія, яка об'єднала тисячі людей.