22 січня 1994 р., субота. Минулої суботи поїхав додому, був там з Юрком до середи. Із станції, замовивши і діставши через 2 год. квитки, дійшов пішки. Погода була гарна, зате в селі болото, а вдома, на подвір'ї – непролазне. А на Поповому ставку все ж двоє чоловіків в ополонках ловили рибу (при плюсовій температурі). Вдома свиню вже закололи (в суботу), помагав Юра, а колов Балібас (його не знаю). Того ж дня була Сірожова Свєта, розкладала в банки м'ясо для "тушонок"; я відсипався; ввечері був Сірожа, думав, що прийде Микола Трачук "тушити", але він, як виявилось, десь застряг на обмиванні двох проведених вже в той день (неділю) "операцій". Ми з Сергієм весь вечір переговорили. Запитав його за диплом. Каже: "А для чого він мені?" Правда, всі іспити здані, залишається захистити дипломну; написав, але стільки багато (90 с.), що керівник, прочитавши, злякався, сказав скоротити, бо це виглядає як дисертація; сказав доробити 2 таблиці і – все. Сергій визнає, що все це "халява" і нікому таке заочне навчання не потрібне. В технікумі – діло друге, там знань набрався. Тепер працює бригадиром (заступником у нього – Микола), "строїть" хату, хлів з гаражем і "всіма удобствами". Там ми з ним пили мамину горілку і закусювали шинкою. Другого дня чекали Миколу, який заявився аж під вечір. Виявляється, закручувати банки можна було й без нього, а не так, як казав Сергій, що ми й зробили разом. Потім лаштували апарат, прийшов Сергій, гріли апарат паяльними лампами. Вся процедура тяглась більше 2-х годин (котел дядька Гріші Мілиного з нержавіючої сталі зварив аргоном Коля у Львові, а Трачук в Мочулці "доварив" головку з приладдям – барометр, термометр; його заповнюють рядами закручених банок з м'ясом, заливають водою, закачують повітрям до 1 атм., гріють, доводячи до 4 атм. і 120ºС, чотирьома лампами, а потім при цих параметрах підтримують 1 год. і далі виключають нагрів, залишаючи остигати). Після того, як ми вимерзлись добре, бо пішов сніг, а потім дощ, посиділи трошки (Микола не пив, бо після вчорашнього слабий), а ми з Сергієм чуть-чуть пили горілки, а більше сперечались за політику. Микола згадав, як в дитинстві, ще в нашій старій хаті, я організував для своїх товаришів бібліотеку з своїх і їхніх книжок. Все було по-справжньому: з записуванням, мінянням і розказуванням змісту книг (часто своїх власних). Активно цю справу підтримував до певного часу Вова Гайдей (де він зараз?). Миколу тоді не покидав смішок або хоча б посмішка. Тепер це солідний лисий чоловік, за якого Сергій говорив, що він все може робити. Сергій в спорі захищає минулу систему, а ми з Миколою йому доводили, що те вже не повернеться і що їх, комуняків, не можна більше до керівництва і на гарматний постріл допускати. Сергій розповідав, як добре "робилось" йому, коли був парторгом (звільненим!). Я йому кажу: "Ну, надивився, хто сидів в райкомі?!" Він погодився, але вважає, що в цілому було краще. Трудно було йому доводити, що якби не самостійність України, то викачали б все з неї, не лишили б і на засів (Микола згоден). Ще трудніше доводити, що треба у виборах участь брати (Сергій – за бойкот) і вибирати достойних людей, і не допустити таких "Почосів", що були і є дотепер. Отакі були спори. Розійшлись мирно. Але під час розмови мама, що не сиділа за столом, не витримала і сказала мені, що в мене здають нерви (я того не помітив). Це, звичайно, не так. Хотілося привернути цих хлопців до української ідеї, збудити їхню самосвідомість, бо ж ці вибори є виборами дальшого поступу України, їхнього ж сільського життя. А попереднього вечора Сергій ще розповів про футбольну Малу Мочулку, яку він очолював. Перед останнім роком його футбольної кар'єри вони вийшли в чверть фіналу обласного футболу, розгромивши жмеринську команду з рахунком 4:1; але потім грали в Тульчині, а ті запросили деяких гравців з вінницької "Ниви", та ще й суддя підсуджував (щораз в їхній атаці спиняв гру), і вони програли – 7:3. Перед тим їх випитували, як це їм вдалося дійти до чвертьфіналу (а виграли ж всі ігри в районі, в тому числі перемогли теплицьку команду; виграли в Гайсині). Я питав, що ж це за команда була, хто її складав. Виявляється, було два склади: слабший і сильніший. Слабший – в основному мочульські (в т. ч. Павло Луценко, "дуже старанний, але вже не такий рухливий, ветеран же!"; "я й сам потім перейшов в активну оборону, бо вже не мав такої швидкості"), а сильніший – включав Сергійових товаришів з різних сіл. Але всі офіційно були в списку команди ("завіреного печаткою"). Коли був відповідальний матч, то Сергій сідав на мотоцикл і всіх звозив в Мочулку; о 18 год. на стадіоні починався матч. Як грали в Теплику, в районному фіналі, то болільників своїх не було, тільки голова к-пу Задорожний і парторг Паламарчук (цей останній ходив попід лінію поля і кричав на підтримку, а теплицькі гонили його звідти). І як не "боліли" теплицькі за своїх, але ті "продули". Задорожний тоді на радощах хлопцям п'янку (в межах можливого) "устроїв", щось там ще їм перепало. А ще грали з київськими "динамівцями"–ветеранами; грали в Мочулці ("техніка у них, звичайно, – вищий клас, цим вони нас і взяли – 7:3"); для села це, звичайно, була подія; кияни автобусом прямо з столиці приїхали (серед них був Сабо, ще хтось – Сергій називав, я забув; обіцяв фотографію дати).
На світлині ветерани київського "Динамо" з тренерем Йожефом Сабо і маломочульська (насправді, з різних сіл) футбольна команда на чолі з її капітаном Сергієм Пшеничним (5-й з правого боку)
Такі були вечори. У вівторок закручував в банках сало, виймали з Юрком банки з апарату, готувались до поїзду. Вдень було страшне болото. Вичистив курника. В понеділок ще був в Твердохліба; просив діда Дмитра спаяти дріт від електрочайника. Баба Сяня просила за теофідрін (2 пачки ще має): "дам тобі 100 тис., тільки купи" (мабуть цього буде мало; десь 5-6 дол. коштує, а доляр зараз під 36 тис. купонів). Треба буде попитати. Ввечері у вівторок взяв мороз. Спати нормально не міг, бо ж поїзд в 4-47, то вставати треба було о 3 год. (прокинувся остаточно в 2-30). Пішов до Сергія; і хоч ми домовлялись два дні, що вивезе в середу, він лише після другого стуку у вікно відчинив і дуже здивувався, що сьогодні їхати, бо думав, що завтра. По грудках через городи пішов назад; винесли сумки на дорогу навпроти хати покійного Білєцького (його Сонька, бідна, тепер слабує; злазила згори, не попала ногою на щабель, впала і до відра з вугіллям зламала двоє ребер). Сергій скоро приїхав, і незабаром ми були вже на станції. Він ніколи не чекає (і правильно), бо ж треба досипати короткий сон ("встаю в 5-30, вправляюсь коло бичків і свиней і – на «той бік» на «нарад»"). З мамою якось навіть не попрощався по-людському. Вона ці дні виглядала дуже вхлялою. Як приїхав, то здавалось, що вона була сердита, на другий день чи третій зранку, як поралась, то казала, що її трусить. Це перевтома. Я казав, що дурно їхав, бо мама збиралась з Юрком їхати ("думала, ви новосєлє будете робити"), але бачу, що недурно, бо її не вистачало тільки поїздки. ("Я не маю зовсім часу їздити, бо роботи багато", - кажу. Мама починає трохи шуткувати: "Нічого, «робота – не вовк...»". Обібрали ми маму здорово, не мала що й усім сусідам добре дати, бо там же всі розносять одні одним "свіжину"). Приходила до нас баба Маринка (йду з поїзда, вулицею коло них, чую голоси Явдоні і баби Маринки, а не бачу їх, або не вмітив, а вже потім хтось окликає; оглядаюсь – баба Маринка коло хвіртки: "Гальоша, це ти? Я не впізнала!" Так колись і баба Христя, її свекруха, все з лавки під хатою мене малого окликала), розповідала, що помер її брат Микола (мама каже "найменший"), що на "Сєверному" Кавказі; розказувала за Павичового сина, що вербується в Німеччину з сільськими хлопцями; що він "біситься" в селі, після флоту (був на "Сєвері"), йому тут зле (як ішов із станції, то в 3-й від дороги колгоспній хаті бачив на подвір'ї чоловіка, що голосно лаявся, а потім "гепнув" дверима віранди, заходячи в хату – це був Гриців Павичів Міхало, за якого мова). Була ще Фрозя, приносила молока (як завжди; несла, кажуть, на днях мамі свіжину, але хтось сказав, що в неї є своя, то повернулась назад). В Кричковських (а вони дали торбу заробленого на полі цукру мамі) не був через болото, роботу і посиденьки; будуть обіжатись. До речі, мама казала, що десь в кінці грудня помер Александрович ("Едік"), директор школи у Теплику і вчитель астрономії та географії (пам'ятаю цих предметів він практично не викладав, а я їх не знав, особливо боявся астрономії; раз весною, йдучи в школу з Мочулки, по дорозі до Залужжя на ходу вчив, але уроку, здається, так і не було). Тепер Едіка нема. Давно колись загинув його син Женя, попавши на Марківському переїзді під поїзд з мотоциклом (студентом вже був). Якась залузька вчителька математики, випускниця теплицької школи 1979 р., написала хорошу статтю про теплицьких (в основному тих, що й нас вчили) вчителів. На станції того ранку ми зустріли ще одну однокласницю (паралельного класу) Любу Червінчук з Степанівки; з якимось чоловіком, може її, їхала, бачили, аж до Львова. Але вона, привітавшись тоді на Кублічі, мене не впізнала мабуть (розповзлась; а як за нею вболівали мочульські хлопці в гуртожитку!). Поїзд прийшов, як той німецький бронепоїзд на прикордонну станцію в ніч на 22 червня 1941 року; ледве вагон знайшли, бо питалась кондукторша, яка станція, та й підказала. "Нехотя" відкрив двері й наш провідник, бо Юра вже сам взявся відкривати. Вагон був грязний і смердючий. Провідник з провідницею відкрито валялись всю дорогу на полці разом; навіть прибирати не хотіли. Туди як їхав, теж вонючий вагон (2 год. стояв за білетом на місце біля туалету). Це такий сімферопольський поїзд та ще й із львівською бригадою (як їхав додому, то кондуктори плутали станції: "а ми не з тої лінії"). У Львові нас зустрів Ігор, і вдома ми були ще раніше, ніж повернулась з роботи Надя. Ввечері з задоволенням відмивали себе від бруду залізничного обслуговування. На жаль, не вдалося з'їздити до Надіного тата (через відомі обставини). Був два рази Юра, на колядки і щедрівки; мив йому там підлогу (але на другий раз знову вона була в болоті). Взяв ІІІ том Грушевського. На другий день, в четвер, був зранку знову на комп'ютері: все входило в старе русло. Набирав тексти, думав над SOROS'ом, додруковував бершадську статтю. Вчора був в Дашкевців, розмовляв з Мироном Капралем (сиділи на комп'ютері, де я йому нічого не допоміг; здав йому статтю, потім по дорозі в своїх справах зайшли на Франка в кафе, пили чай з пончиками). Дали 130 тис. авансу. Потім прийшов М. Г. (в рукоп. від. НБ ЛДУ), віддав йому набране, передав кусок сала з дому (Надя пожаліла більше), а потім ще й його 130 тис. Ходили в пиріжкову знову на той чай (його рахунок), розмовляли про земські уряди. Він потім пішов назад в б-ку ун-ту, а я в БАНС, де трохи списав документа (працюють через економію світла до 18 год.; до речі, і трамвайні зупинки деякі повідміняли, щоб швидше їздити через цю економію), а далі до 19-30 був в б-ці ун-ту, де списував літ. з ЛЖСРус-40 рік. Сьогодні знов – комп'ютер в ін-ті, рукописи в БАНС. Написав мамі. Ігор постійно майструє; повитягував, а тепер вставляє, двері в кімнатах і ще одні двері на коридор. Надя повеселіла, що появились харчі, але лиш попервах; тепер вже буває і знервована (це як теж перетрудиться). На роботі тихо ці 2 дні; був Міщенко – проситься в відпустку; заскакував Пороховський – треба на себе (нашу статтю з ним) писати рецензію; павою ходить Волошин – сказав їй хоч літературу з "ребристої" теми набирати; задачу не тягне; як завжди натхненно працює Кунець (переживає, щоб тактовно були уладжені його фінансові справи, бо його хоче підключити до теми Швець; то він не проти, щоб з нього зняти бюджету; але цього робити не буду). Бершадську статтю виводив (з причудами) в Калиняка. Читаю О. Пріцака "Шевченко – пророк".
2 коментарі:
здравствуйте!Мой отец Поддубняк Игорь Антонович,его отец Антон Герасимович Поддубняк,соответственно дед Герасим Поддубняк,отчества я не знаю,жена Герасима была Елена Мой отец предпологает что фамилия Елены была Тигибко,и была она из села Великие Мочулки.Родство есть,если ессть архивные документы в долгу не останусь.
Шановний Пане! Я таких архівних документів не маю, але можу сказати, що генеалогічні дані Вашої родини можуть бути в метричній книзі церкви с. Велика Мочулка, яка зберігається в
Центральному Державному Історичному Архіві у Києві (Метрична книга церкви Архистратига Михаїла села Великої Мочулки, 1746-1798. - Фонд 224. Опис 1. Справа 856).
За період ближче до нас подібні матеріали зберігаються в Хмельницькому обласному архіві.
Тигипки можуть бути з Мишарівки.
Ще можу порадити Вам вийти краєзнавця Тепличчини Анатолія Ковтуна через сайт Теплик-life.
Дописати коментар