17 квітня 1994 р., неділя. В середу приїхав додому. Із станції підвіз Гарда, головний інженер з
нашого села. В поїзді було непогано (спав, перекидаючись збоку на бік через
кожну годину), правда, курортниця з Трускавця, що їхала до Гайсина, забачивши
на верхній полці таракана, запанікувала, почала закликати присутніх його
задушити. Але після того, як я сказав: "чия полка, той хай і душить",
все зійшло на різні спогади про тараканів, і вона, згадуючи, заспокоїлась. До
речі, обіцяла передати привіт дочці Гната Танцюри від мене. Вдома мами не було,
застав її на тому городі. Там вона приготовилась садити картоплю. Садили до
обіду, не вистачило тлумака картоплі, якого після обіду позичили в баби
Маринки, яка з Явдошкою, Василем, Маланчиною Райкою і Трачучкою, її сусідкою,
садила теж там недалеко (дали в цьому році город). Картоплю бабі Маринці перед
тим позичала мама, так що вони були в "росщоті". На другий день на
тому ж городі копав переорану конюшину. То було не орано, а втолочано.
Маленький кусочок копав з мамою, як надійшла пізніше, до півдня. Мама вже не
має сили, але кругом старається вспіти. Після обіду (в четвер) досадили відро
бараболі коло грядок (від дороги) і скопали поблизу льоху (на мак – це секрет).
Я ще зсапав біля клубніки. До речі, першої ночі, як я приїхав, випав дощ (все я
привожу дощі). // З тих пір дощів не було. На другий день, в п'ятницю, поїхав
до Теплика (біг до автобуса на 745, орлівського, ледве встиг; він
раптово виїхав із-за спини, а я розраховував на завадівський). Того і
наступного дня садили з дідом Грішою картоплю, різали її теж, і витягали з
льоху. (Ага, ще в четвер з мамою витягнули з льоху і почистили кормові буряки;
була надійшла Марія Степанова, дуже щебетала, взяла на розплід квічастих
буряків – мама казала: "як в тернових хустках", а взамін принесла
своїх в два рази більше, а потім ще молока, а потім ще сиру – щедра до
неможливого жінка). В тата хата страшна. Як заходиш в хату, то перед тобою
стоїть отесаний вакаційовий стовп, що підпирає шматок балка, замість
вигорівшого. Стеля дивиться голими стелинами з вальками там, де викинули стіль.
Де залишилась невикинутою, то звідти нависає глина, готова звалитись на голову
і хазяїну, і гостям. Комин груби, яку ми ставили, весь почорнів від смальцюги,
яка пройшла наскрізь, бо несправний димар на горищі. Дід вважає, що балок
загорівся від удару блискавки. В хаті на полу купа болота, бо ходиться, не роззуваючись.
З стін і стелі висить чорне павутиння, стіни покриті коричневою сажею, рушник
вишиваний на образі – страшно казати, такий чорний. На столі купа немитого
посуду, банок, ложок і вилок, стіл в болоті. В хаті постійно собака, кіт,
заходять качки, собаки. Коротше, дід опустився. Чуприна – молодий
позавидує (тільки сива), заріс, одяг вже дуже грязний. В другій кімнатці чисто,
як залишила Ліда. Вже звечора хазяйнували миші, а кіт (Тетянин) сидіти в хаті
не хоче. Ми закінчили садити на верхній частині городу, а в долині буде
кукурудза, але її садити, як все цвістиме. Дід город скопав (частину з-осені, а
більше весною), і було м'яко. Дерева ще не розвинулись, верби лиш трохи. Було
всі дні тепло. Вночі в діда трохи мерз. Як приїхав до нього, в п'ятницю, то
застав в Теплику великий торг, прямо напроти "Дитячого світу"
(закритого), чого там тільки не було. Закладали товарами прямо на стрижених
кущах. Спитав ціну клею БФ. "Десять доларів", - так тепер торгують у
Теплику. Заїжджі, в основному. На другий день ходив за хлібом (купив 2 хліби,
один житній, і пиво, але не пробували). В магазині передибала Вера Сянчина,
хотіла, щоб я на "2 часа" був в Мочулці, бо її мама святкувала
"70-лєтіє" (я їй привіз лікарство). Але я ще мав садити. Під вечір
(коло 18 год.), після обіду з дідом (він вгощав скаженою оковитою) вирішив іти
додому. Бо бачу, що багато возіння йому з приготуванням їжі на повільно гріючій
плитці (електрикою), і в неділю що будеш робити? Але автобуса не було (не той
день). То вирішив іти пішки. Роздивлявся на ходу на топографічну карту тої
місцевості. В дорозі догнав залузького попа з попадею. Він в сутані з хрестом,
рижа чуприна і борода, чимчикував, спорячи з супутницею, з Теплика. Я саме
рився в сумці і справляв замок, як вони догнали (спочатку) мене. Він подивився
приязно. А потім я під Залужжям нагнав їх. Поздоровкались. Я запитав його, чи
він є парохом цієї церкви св. Миколая? Він відповів ствердно. Я спитав, з якого
року ця церква. Він відповів, що недавно тут і не знає. Але жінка сказала, що
бачила напис десь-там "1903", то вважає, що це і є рік заснування,
але стара церква, кажуть, була трохи збоку. Я йому сказав, що бачив // повідомлення в "П<одольских> Е<пархиальных> В<едомостях>" про збирання коштів на побудову церкви. Коло церкви стали розмовляти.
Отець Василій, так його звати, здивувався, що я йду пішки в Мочулку, каже, чом
не спиняю машини. Я говорю: "Money треба". Не
зчулись, як заспорили. Він, виявляється, від рускої (московської) церкви. А
почав питати, як я думаю, якою повинна бути церква? Я сказав: "Ясно яка,
українська автокефальна". Він гаряче заперечував, доводячи, що це
незаконна церква, що Філарет і "той, як його – Володимир" –
словоблуди, махінатори з грішми і т.д. Полеміка звелась до того, що я його
переконував у тому, що, не дивлячись ні на що, релігійна освіта і відправи
повинні вестись на мові того народу, якому це подається. Він каже, що йому
все-одно, який народ, тільки б довести слово Боже до душ людських і переконати
у щасливій вірі в позаземне життя. Я кажу, що не можна досягти вашої мети, якщо
підрубувати генетичне коріння, яким є українська мова наших людей. Він почав
жалітись, що що він може зробити, якщо в училищі, технікумі, медінституті
(вінницькому) (виявляється, що "велебний во Христусє Василій" –
лікар!), кругом російська мова. Він, врешті, згоден вести не на
старослов'янській мові. Тут ми знову спорили, бо він з замилуванням говорив:
"дивіться,
як люди розуміють старослав'янський язик",
а я в це не вірю (питаю раз мами, чи вона що розуміє, коли чула ті проповіді чи
читання; вона каже: "ото, що ти з Ігоревої книжки читав, то наче , як
розказував, то я розуміла, а це що читала якась на обіді, то тільки чути було
лиш "Господі помілуй! Господі помілуй!", а далі щось лепече – не
розберу"). Розійшлись ми, познайомившись. Я обіцяв вислати йому, що маю про
залузьку церкву. Адреса: Залужжя, о. Василій. Пішов далі пішки. Дорогою
наспівував мені Леонтович, безсмертний журливий співець нашого краю. Йти було
гарно; прямо на сонце, яке заходило (за хмарами було). Цікаво споглядати місцевість візуально, in situ, і за картою. Вже на останньому горбі
коло села підвіз мене якийсь чоловік до
магазину. Вдома в повному розгарі облаштування хати: мама ці дні вимітала сажу,
білила. Сьогодні рано помили підлогу. Щодня хтось приходить і щось приносить
(правда, мама роздала всім пачку дріжжів, що я приніс). Сьогодні баба Марія
Петрова приносила молока і розказувала про себе, більше про дітей, яким хоч і
не дала освіти, але старалась дати виховання, хоч і бідно жилось (до цього її
приказка: "Брощ з'їли, а замість каші поцілуймось"). Принесла й
хлібчик, як паску. В четвер баба Маринка приносила молока. А в середу, як ішли
на обід, Фрозя перебігла ззаду дорогу, кличучи маму, і дала їй молока, а тоді
ще й сиру. Як я приїжджаю додому, то всі стараються приділити свою увагу. У
Теплику купив <"Історію
України-Руси"> Грушевського (т. IV) по 39 тис., читав у діда. А тут читав П. Симоненка
про авіааматора Чечета. Дещо розповідала мама (вона часом аж дуже багато
розказує). 1. Згадала Сашу Анфалова з Челябінської обл. (м. Чорне?), який
дружив з татом і Іваном Донцовим в Германії (з сусіднього від Ліхти села) (це з
приводу того, що за моєю розповіддю син М<иколи> Г<ригоровича
Крикуна> живе в Челябінську). 2. В руслі германської теми спогад про
Перемишль. Мама чула по радіо, що якийсь бувший начальник був вражений великою кількістю
адресів, написаних в бараках на нарах. Мама каже: "Чую це і кажу: це то ти
правду кажеш". Як привезли в Перемишль, а там тих бараків видимо-невидимо.
В них 3, 4-ри поверхові нари. Дівчати полягали вхлялі, а я стала // собі
зачісуватись. Розпустила коси, та й чешу. Дивлюсь, а на тих нарах безліч
адресів написано". Питаю, чи з наших країв були. Каже: "І наших не
було". А ще пригадала, як давали їсти. "Дали кабака з усіма
нутрощами, з зернятами. То такий недобрий! Я вибігла висипати, а нема куди.
Кругом асфальт, рівненько. Ледве знайшла якусь виямку під стовпом, туди й
висипала". Питаю: "А що ж ти їла?" "Та ще там щось було з дому".
Це ж був тільки початок тих мук в лагерах. А тепер наші "мудрі" мужі
з Києва придумали той німецький борг (в марках) віддавати таким, як мама, у
вигляді 60-тис<ячної> купонної надбавки до пенсії. Але ж і не дають (за квітень не
було).
Перед від'їздом із Львова гарно провели вечір 11 квітня, на
Надін день народження. Вчора, мабуть, ходила на город сама. Тут недовго
буду: дещо в мами, і в тата зріжемо пару акацій. Хмуриться, але дощу нема, хоч
і треба. Ранком приходив дід Дмитро, просив снідати йти. Але ми вже були
поснідали і саме займались прибиранням. В них велика родина, ми там зайві.
Цікаво, що побачивши на ґанку гарбуза, баба Марія почала з мамою його
обговорювати. Мама каже, що він молодий був і не годиться на зернята, а баба
Марія каже: "Та це ж тесак!" я питаю: "Що таке
тесак?". Виявляється, це – гарбуз, в якого дуже груба і тверда шкура,
"що й ножем не вріжеш". "Дубова кора на ньому". "Він
часом добрий, але його тяжко гобирати".
19 квітня 1994 р., вівторок. Спогади мами з Німеччини. Поля Косенко, Бурлака Дуня, Атаманчук Саша
(дівчата), Дерманська Маруся, Коломієць Анна, Маруся Коновалова, Таня
Косенко, Домка Дмитришина (теперішнє прізвище), Марійка Косенко –
дівчата з
с. Краснопілки, які були з мамою в с. Гeссентгалі; з с.
Мар'янівки – Килина Мельник, Марійка Голомоза, Ніна Данилець, Харитя
("фамілію не знаю, років 30-ти"), Ганя (з Ситківець, була в
Мар'янівці і звідти попала в Німеччину) були з мамою в Гессентгалі; з с.
Чечелівка – Югина Манчук, Секлета Чудай ("віддана була Ковальчук")
були з мамою в Гессентгалі. В с. Ліхті – Таня Косенко, Ганна Коломієць,
Марійка Косенко (чи Коломієць?), Саша Атаманчук (всі 4-ри з Краснопілки),
Надька Лебедюк ("Караката", після війни приходила сюди), мочульська,
сестра Лебедюка Тодосія, жив коло баби Семенючки, з Дніпропетровська – Наташа Бакай, з
Ворошиловграда – Катя Кобразова, Лімарова Надя, з Павлограда – Надя Кудріна, з
Долинської – Катя Базанова (мамина подружка, спали на одній койці, позмінно, бо
робили позмінно), Галя Мойсеєнко (зустрілись після війни, тепер, в Долинській,
біля магазину, з дядиною, розмовляли;
 | |||
| Фото 2. Дівчата з табору в с. Ліхте. Моя мати стоїть крайня зліва. На звороті світлини рукою мами написано: "Фотографірувалися у часи перебування у Германії. Життя у лагері в селі Ліхті. 24-10-43 г." |
 | |
| Фото 3. Село Ліхте (Lichte, Тюрінґія, 40 рр. ХХ ст. Копія світлини. Оригінал вимантили в мами заїжджі фотографи) |
 |
| Фото 4. Ліхте теперішнє |
"вона мені перешивала піджак з Полікарпового
піджака"; "Катя казала, що її тато був старостою, а потім десь
притулився на Ровенщині"), Соня (прізвища не пам'ятає; десь поділась після
війни, десь виїхала); ворошиловградські – Нюся, Зіна, Марія (блондинка), Лєна,
тьотя Марфуша, тьотя Женя ("прóста жінка, а Марфуша така серйозна, не
можна ні добре, ні зле про неї сказати"; "тьоті, бо поважали, і
старші, по років 40"); дві білоруски – одна Вера, друга Соня, котрась
Цибулько (говорили по-білоруськи); були сім'ї – білоруси (бабушка стара,
хлопець молодий); з Харківщини – тьотя Катя (років 40); дівчата з парцелянської
фабрики ("не нашої") [можливо, у Валлендорфі (Wallendorf)] 14 душ, всі з Дніпропетровщини; // сусіднє село
(городок) називалось Нойгауз, там була з с. Михайлівки Таня Сироватка (після
війни переписувались); в с. Обервайсбах (Oberweißbach), приблизно за 5 км. від Ліхти
(треба було йти через ліс), там були хлопці (київські, кіровоградські,
челябінські). Там вбили хлопця німці, Стьопа звався, вже коли прийшли американці.
Німці, як евакуювались, то чогось надходили їхні багажі, які складали в одному
домі. А хлопці узнали і вночі полізли, а німці підмітили і з другого поверху на
нижній, де були хлопці, почали стріляти. Хлопці побігли, а Степана підстрелили
в стегно, а ті не бачили, прибігли, полягали спати. А рано, коли побігли, то
він тільки теплий був. Ми прийшли до дівчат, які жили на верхньому поверсі над
хлопцями. В коридорі бачимо кров, та й кажемо: "А що це? Десь-то хлопці
билися". А дівчата кажуть: "Ой, у нас горе! Стьопу німці вбили".
Він лежав на якомусь підвищенні, накритий простинею. Чекали хлопця, який
позичив у нього костюм і поїхав до своєї дівчини. Комендант привіз не дубовину,
а якусь коробку. Але американці сказали: "Це залиш для себе, а привези
гроб". Та й поховали його на німецькому кладбищі, що було прямо через
дорогу. Десь-то німці потім викинули. А мама десь його чекала. Хлопці були
такі: Борис (на фото 5 з зажмуреними очима, а поруч Марія-блондинка), Тарас (десь
київський), Полікарп Старинець,
Сава Балан (кіровоградський, пропав в концлагері за бараболю;
ходили красти бараболю, випав сніг, а німці прослідили, що це звідси, з цього
лагеря, а хлопець не обтер сніг надворі, а зробив слід аж до ліжка, і його
забрали; ще не було американців, то гнали хлопців, чоловік 15, одіялами
накриті, але він крикнув до мене: "Текля, передавай хлопцям прівєт";
я зрозуміла, що то Сава; а він з одного села, звідки й Донцов; йому (Донцову)
один німець розказував, що їх завели в одну лощину і всіх розстріляли[1];
Сава і Іван Донцов з с. Каніж, Новомиргородського р-ну, Кіровоградської обл.);
Володя Кисельов (київський, справив нємці часи, вона дала йому спірту, він
осліп); в Ліхті були – Толя (з Харківщини), Андрій (харківський), Стьопа
(напився спірту, то горів весь), вони добилися до нас, як вже були американці.
Одного разу на лагер були напались німці (вже як були американці), вночі,
оточили лагер; але були сімейні поляки, хтось з них вислав дівчинку на
центральну дорогу, покликала американців, і ті поставили американських вартових
(негрів).
[1]
Можливо про цей та інші розстріли у тій місцевості згадується у статті про с. Ліхте
в Вікіпедії: "Під час Другої світової війни у Валлендорфі на примусових
роботах працювали вивезені поляки, про що свідчать чотири могили на місцевому
цвинтарі. Меморіальна дошка на цвинтарі в Ліхте нагадує про дві жертви
смертного маршу в'язнів Бухенвальдського концентраційного табору в квітні 1945
р, які були знищені в глухому місці нижче за залізничним віадуком. - Während des Zweiten Weltkrieges mussten Arbeitskräfte aus Polen in Wallendorf Zwangsarbeit
verrichten, woran vier Gräber auf dem dortigen Friedhof erinnern. An zwei Opfer
des Todesmarsches
von Häftlingen des KZ Buchenwald im April 1945, die im Finsteren
Grund am Eisenbahnviadukt gefunden wurden, erinnert eine Gedenktafel
auf dem Friedhof von Lichte. - During World War II, Polish forced labourers worked in Wallendorf; four graves in the cemetery there recall this time. A memorial tablet at the Lichte cemetery
commemorates two victims of the death march of inmates from the Buchenwald concetration camp in
April 1945 who were found in the depths below the rail viaduct. (Див. також книгу: Thüringer Verband der Verfolgten des Naziregimes –
Bund der Antifaschisten und Studienkreis deutscher Widerstand 1933–1945 (Hg.):
Heimatgeschichtlicher Wegweiser zu Stätten des Widerstandes und der Verfolgung
1933–1945, Reihe: Heimatgeschichtliche Wegweiser Band 8 Thüringen, Erfurt 2003,
S. 237).
Немає коментарів:
Дописати коментар