2 листопада 1931. Львів, „Бриґідки”
Найдорощий Тату! Мій лист вправді трохи спізнений, але годі було скорше. Насамперед дістав я вже від др. Нєменковського дозвіл на спеціяліста. Треба буде ще лиш залагодити з п. начальником. Позатим чуюсь добре. Тепер до Івана. Отже, коли йому такі думки подобаються, можу висказати йому ще кілька. Хоч сумніваюсь, чи дуже йому будуть подобатися.
Наприклад, крім тої першої, ще таке.
У поетів годі визнатись. Один з захоплених німіє, другий пише. Тому, коли тобі твій друг-поет пришле з-над моря вірш, не розбереш, чи там так гарно? Чи там так нудно? Або:
Поет буде все нещасливим. Коли йому не дадуть змоги жити, як сам захоче, зроблять його нещасливим. Коли йому ту змогу дадуть, зробить він себе нещасливим. Є ще вправді й такі, що хоч в тій нещасливости дошукуються джерела щастя. Та вони розчаровуються. Бо до повного щастя навіть цеї нещасливости замало. І вони стають ще більш нещасливими
*
* *
Критик мовить: Чим більший поет, тим менче, щоб висловлюватись, уживає він слів.
Коли признати правдивим це право відвортної пропорціональности між поетом і його творчістю – найбільшими поетами тоді будуть Цезар і Сократ. Перший в захопленні здобувся на три слова Вені, віді, віці[1], другий уживав їх тільки два: Gnoti cabton[2]. Оба представляли собі життя незвичайно поетичним і оба незвичайно скінчили.
*
* *
Для поетів поезія – вино. Один ним розкошується, другий лічиться, третій одурманюється. Ніколи не можна сказати, чи якийсь вірш писаний поетом для лічення, чи одурманення. Не можна також сказати, чи припадком не писав його поет одурманений вже попереднім своїм віршом.
*
* *
Коли поставимо собі питання, хто більш вражливий на все – поет чи сноб, треба ствердити, що сноб. Бо коли б поет відчував тілько само, він сів би писати і – за навалом праці – не відчував би взагалі нічого.
*
* *
Поет не може бути скромним. Він признав би цим, що думає про себе, як про нього всі инчі думають і – льоґічно – мусів би перестати писати.
*
* *
Треба дивуватися, що поети не уміють відчинити собі шляху до признання і слави. Відома ж це річ, що найстрогішими критиками стають поети, котрим не удалися перші їх твори, а найбільш признаними поетами стають критики, бо нема їх кому критикувати.
*
* *
До коша йдуть все найлуччі поезії. Тайною їх доброти – їх гуманність: ніхто їх більше не буде читати. ––
Цим разом взявся я спеціяльно до поезії, щоб вичерпати тему. Не може з яких инчих причин. Іван хай не дуже переймається, бо він загалом мистець, а не поет. А от забогато у нас наплодилось поетів, і це – під їх адресу. Зрештою, це такі скромні собі думки (мені вільно бути скромним, бо я не поет), й не знаю, чи вони взагалі що-небудь варті. На бажаннє може бути кориснича тема. Тільки не маю чорнила і паперу. А позатим я взагалі трохи лінивий й найрадше не думав би нічого. Казав Анатоль Франс, що думати не здорово.
Цілую дуже
Тарас
2/XI 31
Центральний державний історичний архів України у Львові, фонд 361, опис 1, справа 286, арк. 133-134зв. Наприкінці листа на полі тексту надруковано: List nie czytelny wysłany byc nie moze. Від руки напис: cenzor, і підпис.
[1] Veni, vidi, vici (лат.) – прийшов, побачив, переміг.
[2] Gnothi seauton (лат.) – пізнай самого
себе.
