ОЛЕКСА ПІДДУБНЯК
МЕХМАТ В РЕТРОСПЕКТИВІ
(Багатотиражка Львівського університету ім. Івана Франка як джерело до історії механіко-математичного факультету:
1948-1969 рр.)
Лодзь - Львів
Видавництво Лодзької Політехніки
2007
Зміст
Від рецензента...5
Переднє слово автора...7
1. Коротко про заснування газети і її редакторів...9
2. Загальні відомості про факультет...9
3. Про кафедру механіки...16
4. Наукова діяльність викладачів і аспірантів...17
5. Наукова робота студентів факультету...21
6. Персоналії факультету (викладачі)...27
7. Персоналії факультету (студенти)...30
8. Вихваляння професорів та інших викладачів...31
9. Вихваляння cтудентів...32
10. Студентські дописи...36
11. Гарна успішність (і поведінка)...37
12. Негарна успішність (чи „дисципліна”)...38
13. Студентська практика...40
14. Студентські добровільні будови і колгоспно-радгоспні
примусові роботи...42
15. Випускники...46
16. Педагогічна робота...49
17. Зв’язок зі школою...51
18. Популяризація математики і механіки...53
19. ”Робфак”...55
20. Математика на різних факультетах...55
21. Стінгазета...55
22. Дозвілля...58
23. Гуртожиток...62
24. Іноземні мови...63
25. Бібліотеки...63
26. Фізична культура і спорт...64
27. Ідеологічна „накачка”...88
28. ”Профсоюз”...104
29. Вибори в депутати...105
30. Адміністративне биття...106
31. Дружинництво...107
32. Донорство...108
Фотоілюстрації (з домашнього архіву автора)
Від рецензента
З великою вдячністю до видавництва і з не меншим задоволенням я прийняв пропозицію висловити свою думку про рукопис одного з випускників механіко-математичного факультету Львівського державного (тепер – національного) університету імені Івана Франка, відомого вченого в галузі теоретичної механіки та акустики, професора Олекси Піддубняка, відомого в наукових колах Львова не лише своїми непересічними науковими результатами і успіхами вихованих ним учнів, але і своєю об’єктивністю і непримиренністю до всілякої брехні та облуди, за що він неодноразово зазнавав нерозуміння і навіть неприязні з боку, на жаль, і досі не завжди об’єктивної „наукової громадськості”.
Автор поставив перед собою благородну, але майже недосяжну, і до того ж невдячну, ціль: відтворити історію рідного факультету, вибравши для цього дуже специфічний, максимально заідеологізований (як всі радянські газети) і через це не дуже популярний серед викладачів та студентів матеріал – університетську „багатотиражку” – „орган партійного, комсомольського та профспілкового комітетів” університету. Вибір цього матеріалу можна виправдати лише тим, що це чи не єдине доступне архівне джерело, в якому можна знайти згадки про факультет майже рівномірно розподілені в часі – за цією однорідністю прискіпливо слідкували згадані вище „комітети”: газеті не могли дозволити оминути своєю увагою (точніше сказати – опікою) бодай якийсь підрозділ вузу напротязі якогось замітного проміжку часу. А оскільки „механіко-математики” найтяжче піддавались вимогам парт.-комс.-проф.-апарату чорне називати білим (чи навпаки), то і серед газетних публікацій можна було знайти багато об’єктивної інформації про них, особливо якщо вміти читати, як то кажуть, „між рядками”. Досить згадати, наприклад, таких відомих „бунтарів” серед викладачів факультету різних часів, як О. І. Сірокомський, В. Я. Скоробогатько, І. Г. Соколов, Й. В. Людкевич. До речі, нелегкий і тернистий до героїзму життєвий шлях останнього (який згадується в газетних матеріалах, зокрема, як „парторг факультету”, а насправді був „білою вороною” у всій університетській парторганізації, бо наївно вірив, що там можна досягти правди – і таки деколи йому дещо в цьому напрямку вдавалось!), його трагічна смерть за нез’ясованих (як на мій погляд) причин і обставин (рівно як і інших мехматівців, які пішли із життя так само трагічно –Ігора Вітенька, Зеновія Мельника, Станіслава Дениска та ін.), заслуговують окремого дослідження, можливо навіть кримінального. Очевидно, що такі люди якщо і згадувались в газетних публікаціях, то, як правило, в негативному або в сильно деформованому контексті. А про трагічні долі тих останніх, звичайно, навіть і не згадувалось.
Честь і хвала автору дослідження за те, що він провів титанічну роботу з таким величезним об’ємом „макулатури”, відібрав звідти все, що там можна було віднайти до теми, зумів майстерно обробити його і не лише подати в близькій до оригінальних публікацій формі, але і творчо його обробити і прокоментувати (очевидно, не без прояву своїх власних симпатій чи антипатій – в чому він одверто зізнається), чим доповнює і коректує однобокість і необ’єктивність вихідного матеріалу. Несподівано для себе я навіть натрапив там на дві згадки про якогось Миколу Войтовича – один раз у контексті боротьби з порушниками студентської дисципліни (пропуски лекцій, запізнення тощо) – це якраз про мене, і вдруге як представника комсомольського комітету університету (це про когось іншого – мені якось щастило уникати активної участі в так званій „громадській роботі”, і не лише у студентські роки, в основному завдяки моїй вродженій лінивості).
Автору можна було б зробити закиди щодо де-не-де надмірного перевантаження власними (часом досить суб’єктивними) коментарями, проте це в певній мірі навіть збагачує і врізноманітнює матеріал та робить його цікавішим і атракційнішим. В кількох місцях, що стосуються 60-70-х років, згадуються поряд з викладачами мех-мату викладачі фізичного факультету, хоча, як це раніше відмічається, ці два факультети були розділені в середині 50-х років. Впродовж всієї книжки автор називає як студентів так і викладачів „по-сучасному”, за іменем та прізвищем, хоча, на мою думку, для викладачів слід було б ближче до оригіналу зберегти звичну тоді форму „ім’я та по-батькові”. Вказані дрібні вади стосуються лише деталей і вочевидь не впливають на загальну картину об’єктивного і, наскільки можливо, всебічного висвітлення опрацьованого матеріалу. Переконаний, книжка буде з великою цікавістю читатись не лише викладачами, випускниками і студентами факультету (а таких багато тисяч), але і значно ширшим колом читачів.
Дуже шкода, що теперішнє керівництво факультету (точніше, двох факультетів – мех-мату та факультету прикладної математики та інформатики, які утворились із його надр внаслідок кількох організаційних перетворень) не знайшли можливості і засобів для сприяння публікації цієї книжки, але нічого не зробиш – такі наші „реалії”. Велика подяка нашим польським колегам, які взялись за цю благородну (і, очевидно, благодійну) справу. Матеріал книжки заслуговує бути опублікованим, а майбутні її читачі будуть щиро вдячні за неї як авторові, так і видавництву.
М. М. Войтович,
випускник мех-мату ЛДУ ім.Івана Франка 1961 р.
Переднє слово автора
Ідея написання цієї книжки виникла випадково, а може й ні. Одного разу один відомий львівський журналіст запропонував мені подати щось на одну журналістську конференцію. Ніколи не займаючись журналістикою. я відповів йому, що нічого такого не маю. Хіба-що міг би розповісти про свій механіко-математичний факультет ЛДУ на основі матеріалів, вибраних з університетської газети, але його треба ще упорядкувати. У відповідь прозвучало: „Якраз добре! Давай поскоріше упорядковуй і винось на конференцію”. Матеріалу було досить багато. Займаючись різними науковими питаннями, велику частину часу я проводив в читальних залах наукової бібліотеки університету, де після основної праці над чимсь першорядним залюбки ще опрацьовував бібліографію і переглядав університетську газету, почавши з перших її чисел (деякі номери пропали). Газета приваблювала тим, що там можна було знайти систематичну інформацію про те далеке і близьке, що стосувалося рідного факультету. Бо коли вчився, то було не до газет й історії факультету. Та й потім не так просто було викроїти час на подібні ретроспективні екскурси. Але на щастя, таки дійшли руки й до цього першоджерела, якось таки занесло на переглядання пожовклих аркушів багатотиражки. Номер за номером часопис почав розповідати про те, що діялося в університеті в різні часи, як формувався наш факультет, хто його розбудовував і які були на ньому студенти. Цікаво дуже було дізнатися про те, як було „до нас”, бо ми, студенти середини 60-х років, потрапили на факультет із сформованими вже традиціями. Цікаво було й знати, що діялося навколо нас, бо ж мехмат був у тісному зв’язку з оточуючим середовищем, котре складали інші факультети, а навіть вузи. Не раз матеріали про когось чи про щось з мехмату були такими несподіваними і вражаючими, що я хапав за поли такого ж самого бібліотечного читача-завсідника Женю Черемних, і він також дивувався, причому не стільки самому матеріалові, як тому, де це я відкопав. „Та ж, - кажу, - це університетська газета, доступна всім і кожному”. Отож „збурений” пропозицією „дати щось на конференцію”, глянув я на зібраний матеріал аналізуючим оком і скласифікував його за тими рубриками, що подаються нижче. Вони й склали тези мого виступу. Але нічого з того виступу не вийшло. Деякі з рубрик викликали щире обурення в укладачів тематики конференції (самоцензури). Всі ми, мовляв, мудрі „заднім числом”, доповідь приймемо, якщо ти її кардинально переробиш. Переробляти я нічого не став, на журналістські конференції більше не пхався, а засів за обробку тих знахідок, що накопичились за добрих два десятки літ. Спочатку задля „спортивного інтересу”. А тоді дав почитати іншим. Ознайомившись з писанням, дехто висловив критичні зауваження, дехто вніс коректи. Часами повертали рукопис мовчки. Батько Надії Здеорук, с. п. Іван Антонович Здеорук, в минулому журналіст, ознайомившись з працею, схвалив ідею розбиття матеріалу на рубрикації. Так само Микола Миколайович Войтович висловив низку зауважень і, між іншим, сказав: „Десь би то варто було надрукувати”. Оглядаючи тепер те, що пропоную шановним читачам, хочу застерегти, (як це я робив і в розмовах з тими, хто читав рукопис), що у цьому витворі зібрані матеріали, які при бажанні можна побачити в улюбленій багатотиражці на власні очі. Та ще й з ілюстраціями. Для цього потрібно тільки побігти до наукової бібліотеки універститету чи до академічної бібліотеки на Стефаника (точніше, на Ковжуна, 8) і замовити видання. Тільки треба потратити трішки часу на пошук. Але тепер, коли координати в оцій книжці вже подані, зробити це не так й важко. Тобто, всі претензії переправляю до ориґіналу. Але може виникнути й інше питання: „Для чого все це було потрібно?” Ото вже інша справа. Відповім, може, так: Рано чи пізно, хтось це мав зробити. Добре було б, якби історик-професіонал. Але теперішні історики зайняті іншими справами, мехмат їх не інтересує. А в той же час можливо історія факультету цікавить його випускників. Або тих, хто зараз студіює математику і механіку в ЛДУ. Або ж тих, хто цікавиться, що там за факультети, чи варто туди поступати. Ясна річ, що оскільки цей матеріал відібраний з одного лише джерела, то він не претендує на повноту, а тільки на частину відображення історії факультету. Зрештою, чим далі, тим більше буде висвітлюватись ця історія іншими авторами (що вже й робиться). Так само може виявитись, що подані дані не зовсім об’єктивні. Це дає підстави мені просити пробачення в тих, хто буде ображений винесенням з газетних шпальт ще раз у світ некоректної, як на їхню думку, щодо них чи когось іншого інфомації. Науковий метод, однак, полягає в тому, щоб критично співставляти різні джерела і різні погляди. Тому ця праця є як би матеріалом для наступних досліджень. Подаючи її читачам і дослідникам, принагідно висловлюю глибоку вдячність професорові Петрові Водзинському і професорові Миколі Миколайовичу Войтовичу за їхні рецензії. Щиро дякую також керівництву факультету хімічної інженерії та охорони середовища Лодзької Політехніки за допомогу у реалізації видання цієї книги.
Олекса Піддубняк
Львів-Лодзь
11 квітня 2007 р.
Фото 1. Засідання Вченої ради факультету: відбувається захист дисертації (на передньому плані зліва-направо доц. З.О. Мельник, проф. Н.П. Флейшман, проф. І.Г. Соколов, доц. Й.В. Людкевич, проф. Д.В. Гриліцький
5. Наукова робота студентів факультету
Одним з перших повідомлень на цю тему була замітка члена наукового студентського товариства ЛДУ І. Тальянського 6 листопада 1948 р. про роботу відповідного товариства студентів-математиків. Принагідно відзначено роботи студентів Б. Гартштейн, Є. Фрадкіна, В. Лянце і заступника голови НСТ Д. Потягайла. Трохи пізніше, 6 квітня 1951 р., цей самий дописувач, вже як голова студентського наукового товариства факультету (назва незначно змінилась), звітує про висліди роботи секції фізико-математичних наук 5 наукової студентстької конференції. Він повідомляє, що було прочитано 20 доповідей, тоді як роком раніше - лише 14. На конференції успішно виступили студенти-математики П. Білінський, А. Ґольдберґ, Д. Потягайло - активні учасники семінару з теорії аналітичних функцій і конформних відображень, яким керував професор Л. Волковиський, та А. Вольперт, який вивчав під керівництвом професора Я. Лопатинського системи диференціальних рівнянь теорії пружності анізотропного тіла. З механіків дописувач назвав Я. Підстригача, Г. Кулька і В. Панасюка, роботою яких керував дійсний член Академії наук Г. Савін. Окремо зауважив, що „матеріали, які Я. Підстригач дає в своїй роботі, можуть бути, як це відмічено на конференції, основою для хорошої кандидатської дисертації”. Фізичний відділ представляли студенти А. Лубченко, І. Юхновський і В. Савицький, які під орудою доцента А. Глаубермана вивчали проблеми теоретичної фізики. Окрім теоретиків, виступали ще й фізики-експериментатори. Так, студентка М. Кравцова під керівництвом старшої викладачки Л. Климовської розробила „методику визначення азоту в сталях спектральним методом ..., який застосовується ... на заводі «Запоріжсталь»”. Студент Ю. Юзкевич розробив „новий метод контролю продукції на львівському електроламповому заводі” ( науковий керівник професор В. Понирко). Недоліком, вважає дописувач, є те, що це роботи студентів-п’ятикурсників, тоді як „студенти молодших курсів ще не досить активно включились у наукову роботу”. На цю ж тему йдеться у статті прикріпленого до групи механіків 5 курсу викладача О. Парасюка, опублікованій у тому ж числі багатотиражки. Дописувач зауважив, що у виступі акад. Г. Савіна на конференції були відзначені студенти Я. Підстригач, В. Панасюк, Д. Гриліцький, В. Кулько. На загальноуніверситетському рівні це знайшло резонансний відгук 1 травня того ж року у звіті голови СНТ В. Бєляєва (теж сумнозвісного), в якому виокремлювались роботи студентів П. Білінського, А. Вольперта і Я. Підстригача як „цілком самостійні дослідження, що мають значне теоретичне значення”. Цей автор разом із своїм шефом - науковим керівником НСТ ЛДУ проф. Л. Волковиським незабаром (26 травня 1951 р.) прозвітував про підсумки міського огляду студентських наукових робіт, де знову відзначилися А. Вольперт, П. Білінський, Я. Підстригач, А. Лубченко, І. Юхновський. Через рік, 21 квітня 1952 р., Л. Волковиський у тій же ранзі звітує про чергову студентську конференцію, де характеризує серед кращихі роботи Лаврука з диференціальних рівнянь, Перського з динамічних систем, А. Ґольдберґа з теорії функцій і Дороганя з теоретичної фізики. Через рік робота НСТ підупала, і 30 березня 1953 р. її провідникам - голові К. Чумакові і науковому керівникові Л. Волковиському висуваються звинувачення у тому, що вони буцім-то були „бездіяльними, не керували систематично роботою наукових гуртків, не допомагали їм”. У свою чергу, професор Л. Волковиський, звітуючи в тому ж номері газети про 7 студентську конференцію університету, критикує себе й К. Чумака. К. Чумаку нічого не залишалось, як виступити разом з членом комітету комсомолу О. Куликом 15 квітня із звинуваченнями в неактивності безпосередньо студентів: „...Якщо на фізико-математичному факультеті 10 студентів групи фізиків виступили на конференції з доповідями, то з групи математиків цього ж курсу (не вказано якого) не виступив жоден студент, і відвідував засідання секції математики лише один студент”. Одначе справа не виглядала настільки безнадійною, тим більше, що в останню мить її під свою пильну увагу взяла газета. Вже 18 листопада того ж року професор О. Кованько, розповідаючи, як розвивати навики самостійної роботи, зазначає успіхи студенів-дипломантів, які „в більшості випадків ... дають у своїх працях ориґінальний матеріал у вигляді самостійного дослідження (наприклад, студенти Кесельман, Ґольдберґ, Ґестрін)”. Підтверженням цьому може бути й допис студента 5-го курсу В. Гнатківа, опублікований 13 березня 1954 р., в якому він повідомляв про свою закінчену дипломну роботу на тему: „Концентрація напружень біля кульової порожнини в тяжкому пружному півпросторі”, виконану під керівництвом доцента Н. Флейшмана (пізніше була опублікована). Принагідно згадує й про наукову роботу своїх колег, студентів В. Заблудовського і Г. Соколова. Дещо раніше, 28 січня того ж 1954 р., О. Текутьєва, вимагаючи поліпшити роботу наукових студентських гуртків, зазначає, що „Головне управління вищої освіти міністерства культури (московського) відзначило [грамотою] досліди студента механіко-математичного факультету І. Данилюка”. Це була робота, як видно зі статті 15 квітня того ж року голови СНТ ЛДУ М. Теслюка, під назвою „Єдиність і диференційні властивості рішень загальних лінійних еліптичних систем першого порядку двох незалежних змінних” (з термінологією в газети була прямо-таки біда!). Подібно гарно відгукувалась 16 жовтня доцент Г. Паперна про студента 4 курсу О. Гаркаві. Ті труднощі, що траплялись на факультеті, були, на думку аспіранта Г. Кіта, з вини комсомольського бюра, яке „мало приділяло уваги залученню студентів до роботи в наукових гуртках” (зі статті І. Мишковця від 16 жовтня; секретарем того бюра був М. Швайко ). Ідеолоґічні вожаки не забарились знайти відповідне оправдання. Вже 8 січня 1955 р. секретар комсомольського бюро механіків В. Ройман писав про студентів, які з 4 курсу працюють над темами дипломних робіт: Л. Старокадомський, що вивчав вигин плити, опертої в точці, В. Ліхачов, який результати своєї роботи послав до друку в журнал, А. Ташлицька, що вивчала пружно-пластичний вигин плит, М. Швайко, який вивчав вигин електричної(?!) плити з підкріпленим краєм. (До речі, це самий дописувач, пойменований 29 березня 1951 р. як В. Ройфман, ще на першому курсі висловлював своє захоплення студенською братією - Старокадомським, Волошиною і Ліхачовим і, видно, не прогадав). 12 березня 1955 р. Л. Дорощук повідомляє про підготовку студентів до щорічної наукової конференції. Автор пише про два наукові гуртки, очолювані професором М. Шереметьєвим (не названий) і доцентом Н. Флейшманом (з теорії пружності), і принагідно зазначує, що студенти 5-го курсу В. Ліхачов, Л. Старокадомський та І. Данилюк, „працюючи над науковими роботами, одержали самостійні результати, які мають практичне і теоретичне значення”, причому „їх роботи друкуються в наукових збірниках АН СРСР”. Крім того, на факультеті орґанізована виставка наукових студентських робіт минулих конференцій. Ретельний звіт про засідання секції механіко-математичних наук цієї, 9-ї за чергою, наукової студентської конференції, зроблений 6 квітня 1955 р. студентом 4 курсу Л. Зорієм, засвідчує правдивість непересічного рівня студенських доробків, зокрема, з теорії пружності. Дописувач щиро радий з того, що роботи студентів Л. Старокадомського „До питання про оптимальне підпирання круглої плити” та Л. Лібацького „Згин секторіальних плит, підкріплених по дуговому краю пружним тонким стрижнем” рекомендувалось (очевидно, науковими керівниками) послати в журнал „Прикладная математика и механика”. Висловлювалась впевненість, що опублікованими будуть й роботи студентів В. Ліхачова, А. Ташлицької, П. Витвицького, „які мають теоретичну цінність”. Не оминув нагоди розповісти про цю конференцію й доцент Н. Флейшман (газета від 18 квітня). Він повідомив, що на секції механіко-математичних наук було прочитано 13 наукових робіт, серед яких 10 доповідей зробили п’ятикурсники. Всі роботи мали дослідницький характер, бо стосувались проблем, над якими працювали колективи кафедр факультету. Він вважає цікавою доповідь студента І. Данилюка „Деякі питання теорії розв’язків елептичних (газетний бздур - має бути „еліптичних”) систем рівнянь на поверхнях”, що готувалась за допомогою професора Л. Волковиського. Велике зацікавлення у слухачів збудили доповіді керованих професором Я. Лопатинським студенток М. Волошиної та І. Варшиної. Так само позитивно оцінює дописувач роботи студентів В. Ліхачова, Л. Старокадомського і А. Ташлицької (під орудою професора М. Шереметьєва), бо вони „вирішують для інженерів практичне завдання вигибу (sic!) тонкостінних плит, у яких край прикріплено ребром твердості (sic!)” (газета, як завжди, володіла високим термінологічним рівнем). Повідомлялось, що В. Ліхачов та Л. Старокадомський подались з своїми доповідями ще й до Львівської політехніки, де теж відбувалась подібна конференція, а також , що 10 доповідей висунуто до обговорення на міську конференцію і рекомендовано до друку. Кинув лихий погляд доцент Н. Флейшман лише в бік 4-го курсу, що зіґнорував таку можливу нагоду привселюдно засвідчитись. Ось така сталась подія весною 1955-го! Не менш успішною була й наступна, 10-та студентська наукова конференція, репортаж з якої опублікували 21 квітня 1956 р. Б. Сурін, С. Виядач, В. Черкасов і Ю. Троць. Вони зауважують провідну роль в проведенні заходу В. Рогаченка. Тоді відзначились студенти О. Гаркаві і Д. Хлєбніков (5-й курс) та Л. Кукс (3-й курс). Високу оцінку присутніх одержала доповідь студента ІІ курсу О. Введенського „Проблема резольвент для лінійних та диференціальних рівнянь”. Серед кращих доповідей були відзначені також роботи студентів 5-го курсу В. Косарчина „До питання про розсіювання ракет” і Л. Зорія „Достатні умови стійкості в цілому деяких систем диференціальних рівнянь”. Висліди конференції були настільки вражаючі, що ректорат вирішив подарувати певній ґрупі студентів невеликі грошові суми. 20 листопада 1956 р. газета повідомляла, що 300 крб. дістав А. Гаркаві (насправді - О. Гаркаві) за роботу „Про квазіаналітичні функції”. По 200 крб отримали О. Введенський за роботу „Узагальнення деяких результатів Н.Г. Чеботарьова про резольвенти на диференціальні рівняння” і Д. Хлєбніков за роботу „Пружна рівновага напівплоскості(!) з підкріпленим краєм”. Згодом студент-математик О. Гаркаві був нагороджений ще й грошовою премією і грамотою міністерства освіти України. Про це писали в газеті від 16 лютого 1957 р. голова ради НСТ університету В. Васькін та члени цієї ради Г. Буачідзе та С. Казьмін. Щоб досягти таких успіхів, вважав 5 травня 1958 р. голова ради НСТ факультету Б. Пшеничний, потрібно займатись науковою роботою з першого курсу! І наводив взірці: четвертокурсник Є. Шох (програміст) і п’ятикурсники Л. Кукс та О. Омельченко (спеціалізації не вказано). Інші приклади подає 1 вересня того ж року О. Васюков, повідомляючи про активну участь групи студентів-механіків (назвиська учасників не подаються) під керівництвом професора М. Шереметьєва у виконанні договірної тематики для львівського електролампового заводу. Студенти проводили науково-дослідні роботи, позв’язані з удосконаленням виробництва кінескопів для телевізорів „Львів”. 12 грудня 1959 р. В. Стеценко подає умови, на яких виконувався договір, це - 130 тис. крб. А треба було зробити розрахунки нових конструкцій „цільноскляних колб”. Ясна річ, що самим студентам ця проблема була не під силу. Її поборювали досвічені спеціалісти кафедри. І не лише цю тему, але інші. Розробити висновки щодо зварювання котлів великого тиску для львівського тресту „Південтеплоенергомонтаж”, наприклад. Але й без студентів не обійтись, бо то - молода сила! Дуже корисно, як вважав 11 травня 1962 р. голова ради НСТ ЛДУ Г. Атаманчук, набиратись досвіду нашим студентам, здійснюючи поїздки в інші вузи, як це зробили математики С. Пономарьов та І. Скрипник. Їм випало щастя відвідати Вільнюський університет. С. Пономарьов, крім того, був запрошений на наукову конференцію Московського університету (5 червня 1962 р.). За головування Г. Атаманчука студентська наукова праця значно пожвавішала. Вже 13 вересня він рапортує, що на міжвузівському конкурсі західних областей України з університету було подано 36 робіт. Серед тих, хто дістав міністерську І премію і відповідну грошову винагороду, був знову той же С. Пономарьов, друге місце посіли Б. Пелех та І. Скрипник. Невдовзі на студентскій конференції роботи С. Пономарьова і А. Балінського визнано за кращі і рекомендовано до друку в університетському збірнику (газета за 6 листопада того ж року). Адміністрація університету теж не забарилась з грошовими винагородами. Вже 28 грудня 1964 р. за „найактивнішу участь в наукових студентських роботах” і „значні успіхи” 15 крб одержав п’ятикурсник математик М. Воробйов і 10 крб шестикурсник В. Терлецький (газета за 9 січня 1965 р.). Ці успіхи були вислідами тієї відлагодженої навчально-наукової роботи, яка сформувалась на факультеті. Про її „кухню” докладно розповів 19 березня 1963 р. Я. Притула. Він повідомив, що студенти в наукові гуртки запрошуються вже з перших курсів. Причому гурток можна вибрати до своєї вподоби: залежно від спеціалізації і особистих нахилів студента. На той час на факультеті діяли серед інших традиційні гуртки з теорії функцій (очолюваний виконуючим обов’язки доцента Д. Хлєбніковим), теорії пружності (під орудою доцента Н. Флейшмана, вже було прослухано десять цікавих студентських доповідей) і програмування (керував А. Кардаш). Тоді ж запрацював новий гурток з алгебраїчних чисел О. Введенського. Старшокурсники брали участь також в роботі „дорослих гуртків” - наукових семінарах кафедр. Це був добрий початок до підготовки дипломних робіт. Автор зауважує вагомі наукові успіхи, що їх отримали студенти С. Марокішко, В. Блащак, І. Попов, В. Яцун і Б. Колісник. Чергова, 18-й наукова конференція принесла лаври другого місця по університету математику-п’ятикурснику А. Кондратюку (перше перехопили фізики) і його роботу рекомендовано на республіканську конференцію молодих вчених (7 травня 1965 р.). При цьому кинулась в вічі добра робота факультетського НСТ та його голови М. Шеремети. Поруч з цими теоретичними досягненнями зростала необхідність у фахівцях-обчислювачах. У цьому зв’язку в газеті 18 червня 1965 р. з’явилась стаття старшого викладача-обчислювача І. Чулика, в якій він розповідає про роботу студентів з ЕОМ і розкриває перед вступниками перспективи своєї галузі. Невгамовні фотоґрафи Ю. Єрмоленко і П. Процик на підтвердження правдивості інформації попереднього дописувача проілюстрували читачам газети 4 березня 1966 р., як студентка 4 курсу Л. Косяк сидить за пультом ЕОМ (тоді це була „Урал-1”). Але й направду, тоді вже деякі студенти дещо рахували на ЕОМ до своїх дипломних робіт. Наукові конференції теж стали доброю традицією на мехматі. 28 квітня 1967 р. голова НСТ факультету Вітя Грицай друкує докладний звіт про чергове таке зібрання. Тоді було заслухано 22 доповіді студентів, які активно обговорювали наукові керівники. Кращими визнано роботи механіків В. Рудницького, А. Зіневича, К. Дячишин, І. Дубровської, М. Каца, математиків М. Бродович, М. Стасюк, Є. Черемних, М. Глазунова. Цікавий відгук про роботу НСТ подав 28 квітня 1968 р. студент 4 курсу І. Сироїд. З його допису випливає, що до новообраного складу ради товариства входили студент 3 курсу С. Суржко (голова), Л. Борсюк та другокурсник Г. Сулим. Автор допису підкреслює, що вже склались „великі наукові традиції механіко-математичного факультету”, які „зобов’язують до солідної постановки наукової роботи серед студентів”. На той час діяли 9 гуртків та спецсемінарів, їх відвідувало близько 70 студентів та ще з-тридцять, що з’являлись на засідання, „коли був на те відповідний настрій” (це вважалось досить скромним показником відвідування). „Правда, треба зауважити, - продовжує Ігор, - що всі гуртки та семінари на факультеті ведуться на високому рівні, відповідно до вимог сучасної математики та механіки, тому й членами гуртків можуть бути лише справжні ентузіасти з добрими знаннями. Щоб досягти масовості в науковій роботі без зниження якості, потрібно значно підвищити знання отого так званого „середнього” студента. Треба, щоб на мехмат приходила лише молодь, що має математичні здібності. Думка про необхідність поліпшення набору на факультет склалася вже давно... Спеціальні класи, якими керують викладачі кафедри обчислювальної математики в 11 та 52 СШ Львова, справу вирішують лише частково. Треба рішуче ставити питання про створення спеціальної математичної школи-інтернату (підкреслення моє. - О. П.). Цю думку також уже висловлювали. Та справа - за конкретними заходами.” Можна лише додати, що ці мрії здійснились - зараз у Львові діє фізико-математичний ліцей, до створення якого приклав свою добру руку академік Я. Підстригач.
18. Популяризація математики і механіки
Вона в газету проникала в основному у зв’язку з новими наборами студентів. Так, 8 травня 1951 р. професори М. Зарицький і О. Кованько знайомлять вступників з тим, які спеціальності дає відділ математики факультету. З часом настала мода, яка, зрештою, дожила й до нинішього дня, заманювати на факультет, розповідаючи про обчислювальну техніку. Вже 5 грудня 1957 р. професор О. Кованько знайомить вояків з принципами роботи ЕОМ. На цю ж тему - анонімна стаття, опублікована в газеті 20 червня 1960 р. Зв’язок кібернетики і мовознавства намагались встановити 19 листопада того ж року О. Костовський та І. Галенко, вже не прихо¬вуючись. З помпезною назвою „Світ вчиться у росіян” газета передруковує 9 червня 1962 р. статтю з російського журналу „За рубежом”, де йдеться про досягнення сучасної математики і кібернетики (при цьому математика Хінчина перехрещує на Кінчина). Про комп’ютери і комп’ютерні технології (як тепер кажуть) йшла мова в дописах Надії Мусат 15 березня 1963 р., завідувача ОЦ, і старшого наукового співробітника цього ж ОЦ Є. Дорожковського 18 червня 1965 р. і 17 травня 1966 р., і далі ще нераз. Дещо загальніше про спецільності на мехматі написав 22 травня 1964 р. декан В. Ліхачов. Звичайно, про власне математику можна було довідатись від тих, хто безпосередньо нею займався. Але вони не дуже любили розписуватись в газеті. Хіба-що при нагоді, як от професор О. Кованько, що 18 червня 1965 р. знайомить з математичним аналізом і алгеброю майбут¬ніх абітурієнтів. Винятковим епізодом, що якимось чином просковзнув на шпальти газети 14 листопада 1964 р., був вечір, під виглядом політінфор¬мації, організований старшим викладачем О. Введенським, куратором другої групи механіків-першокурсників, на якому студенти (в тому числі й автор цієї розвідки) зробили доповіді про видатних учених-математиків, зокрема, про творців неевклідової геометрії. Певний внесок в популяриза¬цію досягнень математики і механіки робили вчені факультету в рамках так званого товариства „Знання”. Зі шпальт газети від 23 січня 1965 р. довідуємось, що головою президії цієї орґанізації був професор Н. Флейш¬ман, який якраз зробив звітну доповідь на конференції за попередній період. Але, на жаль, це - єдина такого роду інформація, бо тоді ж був обраний новий голова - професор Є. Лазаренко. Цікавий виступ перед абітурієнтами зробив 18 червня того ж року аспірант кафедри теорії функцій і теорії ймовірностей О. Копилов. „Що мене, - пише він, - приваб¬лює у математиці? Я не берусь давати тут вичерпну відповідь на це запитання. Математика для мене - настільки великий світ, що я сумніваюсь, чи зможу будь-коли зробити це. Але тому, що ця проблема дуже важлива для тих, хто хоче поступати на відділення математики, я вважаю своїм обов’язком поділитися з абітурієнтами своїми враженнями.” „Математика, - продовжує аспірант, - це мистецтво, мистецтво не менш хвилююче й прекрасне, ніж музика, література, живопис. Мені може спробувати заперечити дехто з тих людей, знайомство яких з математикою закінчилося екзаменами на атестат зрілості і котрі не намагались пізніше розширити свій математичний кругозір. Але заперечення такого роду не можна приймати серйозно. Людина, яка не має достатньо широкої математичної культури, не в стані судити про високу вартість математики. Дуже вдало висловився з цього приводу видатний американський математик Норберт Вінер у книзі „Я - математик”. Він вважає, що „творчість математика ... не знаходить того відголосу, який викликають твори скульптора чи музиканта. Але зв’язано це зовсім не з більшою чи меншою емоційністю аудиторії, до якої вони звертаються. Справа просто в тому, що навчитися хоча б елемен¬тарно розумітися в математиці набагато складніше, аніж навчитися отриму¬вати певне задоволення від музики.” „...Для того, щоб скласти хоча б деяку уяву про зміст тієї чи іншої математичної роботи, - говорить далі Норберт Вінер, - і вирішити, подобається вона йому чи ні, любитель математики повинен володіти достатньо високою спеціальною підготовкою, без якої він просто позбавлений можливості сприймати щоб то не було, хоч би навіть і зовсім пасивно...” „Математика, - продовжує в свою чергу О. Копилов, - складне мистецтво, але надзвичайно красиве. Мені часом творіння математика здається роботою скульптора чи ювеліра. На закінчення я звертаюсь до тих, кого приваблює математика і не лякають труднощі і копітка робота, - поступайте на відділення математики і наполегливо вивчайте її. Перед вами відкриється захоплюючий світ з величезним полем для застосування ваших сил і талантів.”
22. Дозвілля
Іноді до викладачів і студентів приходив вільний час, і тоді на них нападало дозвілля. Про таке явище, як „дозвілля”, чуємо щойно в 60-х роках. В 50-х, а тим більше, в 40-х, воно в поле зору багатотиражки практично не потрапляло. Щоправда, промайнули два анонімні дописики відповідно 28 лютого 1953 р. і 27 листопада 1957 р. У першому з них розповідалось про лекцію, яку прочитав в актовому залі університету професор О. Кованько. Той виступ мав дві мети: згадати композитора Петра Чайковського з приводу 60-ї річниці його пам’яти і продемонструвати, як гарно грає професор-математик на фортеп’яні. У другому, зілюстрованому світлиною, йшлося про художню самодіяльність на мехматі і про аматора Михайла Мартиненка. Але то виняток. Зрушення бачимо лише 10 жовтня 1960 р., коли газетний фотограф, шукаючи якоїсь зачіпки, натрапив під час перерви на нашого студента В. Гануліча з цигаркою в кулаці. Пам’ятка цікава, але значно кращим є фотоетюд (22 грудня 1962 р.), на якому зображено першокурсника Романа Сала з бандурою в руках, або інший - з другокурс¬ником Олександром Винаром в оточенні симпатичних однокурсниць Галини Змієвської, Надії Мормиль, Марії Босак, Валентини Черняк і Ані Краєвської, які, на думку фотографа П. Здоровила (7 грудня 1963 р.), живуть „життям студентським”. До слова, цей фотокор вчащав до дівчат-мехматівок не раз і не два. От і 14 грудня того ж року знайшов привід - прийшов до студенток в гуртожиток на вул. Жовтневій, 41, бо там буцім-то відкрили гурток художньої вишивки. Застав Дору Бахланік (насправді - Баланік) і Марію Крук за якоюсь роботою і все це зазняв... Однак, вишивання – не остання серйозна річ, що привертала увагу наших дівчат. Їм по силах були й масштабніші справи. Наприклад, 14 листопада 1964 р. газета пише, що першокурсниця Христина Кучмінська очолила культурно-масовий сектор комітету комсомолу університету. Тоді ж у другокурсників виникла ідея створити клуб веселих і кмітливих. А студенти 8-ї групи 1-го курсу почали листуватися із студентами Празького університету. Знаючи, що студенти в хвилини відпочинку іноді розгортають сторінки цієї багатотиражки, туди любив пописувати професор М. Чайковський, щоб побалакати з студентами на різні теми. Таку його розмову з молоддю зустрічаємо на шпальтах газети від 12 грудня 1962 р. Поважний 76-річний педаґоґ закликає молодих людей (в котрий раз!) не пити і не курити. Дві його інші розмови від 12 і 19 вересня 1964 р. присвячені чистоті української мови. Тут вчений закликає дбайливо ставитись до перекладу з чужоземних мов на свою рідну, відмовлятись від дослівного калькування та вживання зайвих слів... Таких бесід з студентством через газету, на жаль, з незалежних від професора обставин було мало... В 1960-х на факультеті водилося два власних визнаних літературних таланти: один з них україномовний - Остап Федоришин, другий російськомовний - Юрій Чураченко. Писали вони в стінгазеті і друкувались в університетській газеті. Другокурсник Остап почав з поетики, помістивши 10 грудня 1965 р. в багатотиражці своїх вірші „Гроза” і „Руки моєї матері...” з жанру пейзажної і громадянської лірики:
Хтось просіває повітря ситом.
Регоче вітер у дротах хрипко.
Трави сплакнули росинками.
А роси прощались і кудись
зникали.
А по небу збуджений вітер бочки
котить. Обручі тріщать... („Гроза”.)
За другим віршем відсилаємо читача до газетної підшивки. У тому ж номері поет зразу ж перейшов на прозу (надрукував нарис про цілину і цілинника - історика з 4-го курсу та члена КПСС з 1961 р. Віктора Дудку) і більше з нею не розлучався. Бачимо його есеї в газеті навесні 1966 р. (18 березня - з власним фотом, а 6 квітня – без фота) як мехматівця і 9 вересня 1966 р. та 29 вересня 1967 р. вже як студента факультету журналістики, члена літстудії університету. 31 березня 1967 р. газета через другокурс¬ника-філолога А. Черняка повідомляла, що О.Федоришин разом зі своїми товаришами по перу Марією Довколясою, Дмитром Юсипом, Григорієм Мовчанюком, Романом Качурівським і Петром Мельником брав участь у спільному засіданні літстудій ЛДУ і ЛПІ (Василь Ліщук, Олена Васильєва, Валентина Краснова, Анатолій Цурка, Володимир Заславський, Василь Щеглюк), де обговорювали за допомогою власних творів поезію Василя Симоненка. Втік від нас Остап - душа „КВК”-ів, та все ж мехматівцям приємно, що факультетське іронічно-гумористичне середовище було сприятливим для своєчасного розвою таланту майбутнього засновника театру-студії „Не журись!”. А можливо, й жалкували, що не навернули могутню потенційну силу цього непересічного хлопця на розв’язання якоїсь надзвичайно важкої, але й надзвичайно важливої для науки математичної проблеми типу „Великої Теореми Фермата”. Подібна історія трапилась і з Ю. Чураченком, який писав майже виключно вірші і, як вже згадувалось, виключно російською. Не дуже й доладно в нього виходило, але він не соромився, - друкувався, де міг. Були у нього й переклади з Й.-Р. Бехера (19 грудня 1964 р.), і поема про Джордано Бруно (27 березня 1965 р.), і присвячення космонавту Лєонову (тоді ж) та пєрвомаю (30 квітня), і ліричне (14 травня), й стосовно ж математики (18 червня). 17 вересня того самого 65-го вже другокурсником розповів про своїх улюблених два свята (перше - день народження мами, а друге - 17 ж вересня!). Далі, сплеск віршодруків 1966 р. в газеті від 7 січня („Игла вздохнула, зашипев сначала...”), 11 і 25 лютого, 17 червня, 2 вересня, а навіть прози („Сидинівські ескізи” 23 вересня). В дописі 16 грудня член літературно-критичного гуртка, другокурсник-філолог М. Гнатюк, розпові¬даючи про творчість Володимира Наддністрянського (філолога), Ірини Павличко, Оксани Гриневич (обидві з факультету іноземних мов), „про¬йшовся” й по Юрію Чураченку: „Усі вірші цього автора заслуговують на увагу розумним змістом, але їм бракує ще звучності й легкості”. Яку зіграла роль ця критика в віршуваннях Чураченка, невідомо, але більше в газеті його ім’я не зустрічалось, та й на факультеті його самого щось не було видно. Мехматівське ж життя тривало. Невгамовний фотокор М. Максимо¬вич зафіксовував його зображення для історії в усіх можливих і неможли¬вих позах. 19 грудня 1964 р. маємо знимку (до речі, повторно надруковану) із студентками-четвертокурсницями Марією Журавчик, Стефою Кравець, Ганною Стецюк і ще однією Марією, але Мердух. Так само 10 січня 1965 р.- з п’ятикурсником Романом Кухарем, який здає екзамен історично¬му матеріалісту А. Гузію (це, звичайно, дозвіллям вважати не можна, але зробимо виняток), 23 січня з п’ятикурсницями ж Євгенією Міщанчук і Ольгою Лукомською в читальному залі бібліотеки (послаблена форма дозвілля)... Але справжній відпочинок - в студентському клубі! До речі, директором цього клубу у свій час був знаменитий тоді і в усі подальші часи гуморист і байкар Євген Дудар (див., наприклад, газету від 12 грудня 1964 р.). 27 березня того ж 1965 р. при великому збіговиську народу в студклубі відбувся змаг на веселість і кмітливість між механіками та обчислювачами 1-го курсу. Вели вечір Галя Малишева і Ліда Матвієвич, а пильнувало подію жюрі у складі декана доцента В. Ліхачова, професора М. Чайковського, професора С.Шаховського, доцента-ідеолоґа Г. Смирно¬вої. Дуже автивними були обчислювач Борис Корнєєв і механік Віктор Бороховський. Перемога випала механікам з рахунком 63 пунктів напроти 59-ти. До речі, газета чомусь вперто не хотіла вживати слова „кмітливий”, вживаючи щось подібне до „нахідливий”. Під назвою „КВН” маємо її звіт від 23 квітня того ж року про змагання між 1-2-ми і 3-4-ми курсами, коли перемогли останні з рахунком 64:68. Подібний виступ відбувся й 17 грудня, але ентузіазм вже був не той... Студенти переходять до серйозніших справ - одружуються. 5 листопада того ж таки 65-го газета урочисто пише, що побралися три механіко-математичні пари: Євгенія Міщанчук і Андрій Кондратюк, Орися Войтюк і Тарас Яскевич, Люба Карпенко і Григорій Полянковський. У тому ж номері М. Палій публікує фоторепортаж з „весільного семестру”, який тривав протягом 30 жовтня, коли одружувались п’ятикурсники Тарас Яскевич (1939 р. нар., родом з Івано-Франківщини) і Орися Войтюк (з Полісся, батько якої загинув на фронті). Принагідно розкриваються деякі секрети: Тарас мріяв залишитись на кафедрі механіки, а Орися хотіла викладати математику в школі. Щоправ¬да, порушена в газеті тема на цьому й вичерпалась. Натомість не забари¬лась інша, протилежна за змістом й формою, і значно серйозніша. 29 квітня 1966 р. виринає груповий допис третьокурсників студентів-гідроаеромеха¬ніків, як вони себе йменують, в якому Федір Семерак заявляє, що дружба в групі „дута”. Лев Іванчук його підтримує. Ясно, що за таких обставин ні про які одруження мови не може бути. Але це було й дивним. Адже в групі були такі красені, як А. Зіневич - лєнінський стипендіат, Михайло Семерак - комсорг курсу і Я. Побурко - начальник штабу „комсомольського прожек¬тору”, привабливі відмінниці Катерина Дячишин і Оксана Лапчак, не менш цікаві Людмила Мамченко і Марія Хом’як. Куди краще було тим, що виходили за межі своїх адміністративних теренів, тобто студгруп! Як наприклад, Степану Будзу - учаснику дзвінкого „Черемоша”. З нарису Петра Шкраб’юка, опублікованого 17 лютого 1967 р. і прикрашеного 4-ма фотографіями Юлія Кула, дізнаємося про троїсту музику цього ансамблю, що нещодавно побував у Києві: „Володимир Проник засвистів на сопілці, Богдан Гетто задзенькав на цимбалах, Степан Будз примусив сміятися і плакати скрипку. Воістину гірська красуня з відомої легенди закохалась би у будь-кого із музикантів, але, звісно, не розлучила б їх - так зворушливо витинаються вони!” Повіяло духом „Тіней забутих предків”... Часом гарні вечори відбувались й на мехматі. Наприклад, вечір, описаний в газеті 29 листопада 1968 р. (автор допису - Г. Попович). Його прикрашали доцент Й. Людкевич, третьокурсниця Галина Вовк, п’ятикурсниця Марія Федотичева та багато-багато інших...
В'їзд до районної столиці з боку автостанції, що на стику Соболівської і Степанівської автострад, характеризується двома ознаками: крутом спуском і не менш крутим підйомом
Інша характерна ознака - Вова, який хоче, а не може, покинути древнє місто Йосипівку-Смілгород-Теплик
Немає слів... Куди дивится начальство?!..
Теплицьке корсо, тобто, центральна і виключно пішохідна вулиця. А що це справді так, прошу споглянути на наступну світлину:
не вистачає лише смугастої будки і при ній москаля в безкозирці і з "трилінійкою".
На головному бульварі Теплика дислокується будинок культури. Колись тут ми з Надією розписувались, а потім нас повели класти квіти Вові. Цей дім знаменитий тим, що в ньому є районна бібліотека. Керуючись священним обов'язком, відношу туди або передаю якісь нові цікавинки. То "Барське староство" Михайла Грушевського, яке перевидав професор
Ось він... Які тут гарні і затишні були вечори в дощову осінь чи скрипучо-морозну зиму в незабутні 60-ті... А які хороші книги!.. Володарювала тоді бібліотечними скарбами сл. п. пані Праворчукова...
Зовсім поруч розташована інша чудова будівля, до якої злітався, як бджоли по нектар, весь читацький інтелектуалітет Тепличчини. То був книжковий магазин, через який, за посередництвом сл. п. Григорія Воловодівського, перекочував до мене навіть М.Грушевський з його "Історією України-Руси"у 10 тт. (у Львові підписатися було дефіцитно) . Потім на цей храм книжки піднялася чиясь недобра рука, підпалила його... Тепер тут торгують залізяччям.
Колись у Теплику була тільки філія державного ощадбанку. А тепер тут цих банків цілий Уолл-Стрітт. Ось маємо навіть не філію, а свій-таки Ощадний Банк.
А тут розташувався старовинний за своїм походженням австріяцький Райффайзен Банк, до якого прилучився Аваль з нашими молодюсінькими амазонками-тепличанками на передньому пляні.
Трохи далі - ПриватБанк, а коло нього ще якийсь там банк...
Мав-бути-банк...
Як і годиться, такі установи, а також спокій громадян і порядок охороняє міліція з теплицькою штаб-квартирою на світлині,
якій допомагає дорожна служба, теж з власною солідною адміністративною будівлею, розташованою на стратегічно важливому місці - якраз при в'їзді з Марківського гостинця.
Ці споруди доповнюють не менш величні. Ось теплицький Білий Дім (райвиконком).
А ось будинок районної державної адміністрації. Колись тут був райком відомо якої партії ("ракомпартії", як називав його дід Мишка, що на роз'їздних возив тамтешніх "партайтґеноссе"). У 1962 р., як ліквідовували райкоми, будинок віддали під школу. Наші 10-й, а потім й 11-й, класи містилися на другому поверсі. Моя кохана однокласниця Надя Воловодівська сиділа на "Камчатці", якраз навпроти того вікна, яке, як видно, тепер з чиєїсь не дуже розумної волі і з чиїмось не дуже високим архітектурним смаком замуроване "насліпо". Потім школу з цього будинку випхали, і в ній знову поселась попередня всесильна інстанція.
А взагалі-то наша 11-тирічка була ось такою. На світлині вона показана в роках 80-тих. На передньому плані моя Надія з маленьким Юрком, який згодом став львівським "Поступівцем" під псевдом "Юрко Банзай" (так і зараз пишеться, але вже "Поступівцем" не є).
Потім стару школу розвалили, а на її місці поставили нову.
Від гуртожитку залишився слід - каштани і берізки.
З інших цікавих будівель можна рекомендувати для споглядання, а й для відвідування, хіба-що місцевий універмаг з неперевершеним теплицьким сленгом (врешті, типовим для ще не зовсім розрусифікованого брацлавського Поділля) .
У Теплику була старовинна православна церква з дзвіницею, католицька каплиця (про неї нижче) і п'ять іудейських синагог. Синагоги порозвалювали, дзвіницю підірвали, а церкву, перебудовану у 1903 р. (на світлині якраз її будівля, дата заштукатурена), перетворили на будинок піонерів і спортзал. Теперішня місцева влада віддати приміщення церкви (будинку піонерів?) парафіянам не захотіла. Тому розпочалось будівництво аж трьох церков.
На світлині одна з них - УП церква київського патріархату
Позавторішнє святкування Маковея коло неї...
В Теплику збереглась католицька каплиця. Історики-краєзнавці стверджують, що подібна до неї ще Шаргородська. Служба Божа тепер у ній відправляється рідко, бо мало парафіян і бракує ксьондза.
З старих часів залишився ще занедбаний польський цвинтар. Десь тут поховані батьки української письменниці Галини Журби. Польські історики могли б звернути на нього увагу, щоб їхній уряд допоміг привести кладовище до порядку.
А з прадавніх часів під Тепликом поблизу Марківського шляху і недалеко від Турчина (ліс під такою назвою) височіли могили. Рештки від трьох з них ще можна побачити, їдучи автом на Уманську трасу чи йдучи пішки до Марківки, де спочиває геніальний український композитор Микола Леонтович. На цій світлині, якщо добре придивитись, можна помітити один з таких курганів. Розорений, понівечений колгоспними, а тепер орендаторськими тракторами... Як і багато чого іншого у нашій Богом забутій Тепличчині.
Але не будемо песимістами! Он які гарні молодиці водяться на Тепличчині!
