Тернистим шляхом

 До історії ювілейного видання у 1929 році повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”

 ( Дзвін, 2004, Ч. 11-12, с. 150-162)

Антін Крушельницький про Володимира Гнатюка

Антін Крушельницький

Поклін. Памяти Володимира Гнатюка 

Памяти великого ідеаліста міг би я назвати свою згадку про людину, яка в свойому часі відограла дуже велику ролю в характері орґанізатора наукового й письменського життя на Галицькій Землі, в останніх літах була вже тільки спомином великих днів творчості Івана Франка й проф<есора> Михайла Грушевського на терені Наукового тов<ариства> ім<ені> Шевченка та Української Видавничої Спілки і звязаного з ними “Літ<ературно>—Наук<ового> Вістника” в першому його десятилітті.

Володимира Гнатюка затямив я ще із станіславівської ґімназії, як молодший його товариш, але познайомилися ми тільки-йно у Львові, коли я замешкав у нього враз із покійним Михайлом Крушельницьким у 1898 р.

У тому ж 1898 р. пок<ійний> Володимир Михайлович (Гнатюк залюбки звертався до своїх знайомих на цей придніпрянський лад і любив, щоб його так кликали), отож кажу: у 1898 р. Гнатюк розвинув серед студенської молоді й поступового громадянства чималу акцію в справі 25-ліття письменської творчости Ів<ана> Франка, і можна сміливо сказати, що майже вся праця звязана з ювілейним святом Франка, з “привітом” з нагоди ювілейю й з виданням збірки “Мій Ізмарагд” обєднувалася коло особи пок<ійного> Володимира Михайловича.

У звязку з уладженням цього ювілею довелося покійному відчути, за яку-то непопулярну під той час працю він узявся. Шкільна Рада перенесла його із львівської до самбірської ґімназії.

Тоді-то запропонував Гнатюкові проф<есор> Грушевський, щоб він залишив урядову службу й перейшов до Наукового Тов<ариства> ім<ені> Шевченка на працю в характері секретаря. Хоч матеріяльні умовини праці в Науковому Товаристві були дуже слабонькі навіть у порівнянні з початковою службою в ґімназіях, Володимир Михайлович не задумувався ані хвилини. Зрезиґнував з учительської посади й звязав свою долю-недолю з Науковим Товариством ім<ені> Т<араса> Шевченка у Львові. “Недолю” — кажу, бо незабаром він запав на грудну недугу, і все його дальше життя, звязане й узалежнене від безупинної наукової, редакторської й коректорської праці, (яка давала сяку-таку змогу прожитку йому й родині), минуло йому між ліжком при читанні, редаґуванні, кореґуванні... Подивляти треба життєву енерґію цієї людини, яка ні на хвилину не залишала праці, хоч усе життя минуло їй на важкому змаганні з недугою. Це один з дуже небагатьох прикладів із нашого життя, чого може досягти людина силою своєї незламної волі.

Перехід на службу до Наукового Тов<ариства> ім<ені> Шевченка, на становище його секретаря, зробив відразу Гнатюка центральною постаттю в цьому огнищі так дуже оживленого в 1900‑х рр. наукового й письменського руху. В Товаристві пок<ійний> Володимир Михайлович, побіч секретарських чинностей і звязаної з ними дуже широкої орґанізаторської переписки, взяв майже виключно на свої плечі один відділ праці: Етноґрафічний Збірник (у немалій мірі Етнольоґічні матеріяли). Треба подивляти, скільки завзяття він вложив у справу придбання фольклорних матеріялів, як він віддиху не давав людям, про котрих знав, що вони можуть записати з уст народа дещо цікавого для нього. І не тільки цікавився під дану хвилю. Володимир Михайлович обхоплював своїм оком усі потреби й можливости нашої вітки української нації на цьому полі. Само перечислення назвищ людей, з якими він стояв у переписці з приводу збирання фолькльорних матеріялів, вказало б, яку широку акцію він умів розвинути, і не тільки серед Галичан. Надруковані в його збірному виданні байок записи Тарасевського* вказують, які цінности вмів придбати для науки Гнатюк. І звертався Володимир Михайлович не тільки до людей освічених (студентів університету, учителів, священиків тощо), людей, які живуть серед народа, — ні, він звертався й просто до джерела, запрохуючи й заохочуючи до праці та повчаючи, як працювати, й селян (з них Петро Шекерик-Доників дає нам прегарні малюнки народного побуту з Гуцульщини, надруковані в Етноґрафічному Збірнику й Етнольоґічних матеріялах).

Не меншу працю — знов же, орґанізаторську, редакторську й коректорську — цю останню не менш важну в добі, коли галицьку паламарщину заступала у нас загально-українська письменська мова, введена Франком, Грушевським і Гнатюком у виданнях Наук<ового> Тов<ариства> ім<ені> Шевченка, у “Літ<ературно>-Наук<овому> Вістнику” й у Видавничій Спілці, — розвинув Володимир Михайлович у цих двох останніх видавництвах.

Писменником Гнатюк не був, але відчував красу слова, нехай вистане для прикладу одно: відому чудову річ “Синю книжечку” В<асиля> Стефаника, хто зна, чи не найбільше. Він саме спопуляризував, відчитуючи з неї цілі оповідання всякому, хто навинувся йому у Львові під руки. Правда: Стефаник сам про себе говорить. Але ж не треба й того забувати, яке відношення нашого громадянства до творців мистецтва. І Стефаникова “Синя книжечка” могла чимало часу пролежати на книгарській полиці, коли б не розкривали в неї очей громаді Гнатюк і ті, кого він усвідомив.

Поява всіх писань таких мистців слова, як Стефаник і Коцюбинський, у Видавничій Спілці, коли не виключна, то дуже визначна частина заслуги покійника. Вистане прочитати переписку Михайла Коцюбинського з Гнатюком, дрібоньку частинку переписки цього останнього з ріжними творцями рідного слова, щоб зрозуміти, яка заслуга Володимира Михайловича для розвитку “Літ<ературно>-Наук<ового> Вістника”, для Видавничої Спілки, для українського письменства взагалі. (Щоправда, велика частина переписки Гнатюка пропала в “Академічному Домі” в перших роках війни, але листи Гнатюка може й заховалися в ріжних людей. Приятелі покійного повинні б занятися зібранням цих листів в архіві Наук<ового> Тов<ариства> ім<ені> Шевченка, а Наукове Товариство повинно б подбати про видання переписки одного з найдіяльніших своїх членів!)

Годі мені в короткій посмертній згадці обхопити всю велич праці цієї неутомної людини. Я віддаю під першим вражінням про його смерть поклін памяти свого приятеля. Володимир Гнатюк — людина на полі науки й письменства тої міри, що оглядові його життя треба б присвятити поважну студію.

Його особа, між иншим, дуже тісно повязана з життям і працею Івана Франка. На жаль, покійник зійшов у могилу, забравши із собою чимало, й то дуже цікаву сторінку Франкового життя. Недуга, яка виступила в останніх роках дуже гостро й дошкульно, не дозволила йому не то списати, але навіть хоч би подиктувати спомини з важніших переживань з Іваном Франком.

Не менше тісно звязана особа Володимира Гнатюка з Криворівнею, у якій зїздилися під час літніх ферій письменники з усіх земель України і де виринало чимало продуктів, які обговорювалися в тіснішому гурті, потім переводилися в життя. Криворівенські переживання такі цікаві, що заслуговували б на окрему сторінку у взаєминах наших мистців слова. І знов Володимир Михайлович найкраще міг закріпити для майбутнього, що там творилося і про що память Він забрав із Собою в могилу. Хоч би дехто і списав частину своїх криворівенських переживань, ніхто не в силі дати такої повної картини соняшного затишнього віддиху людей, перетомлених духовою працею, як міг це був зробити покійний.

Не можу відложити пера, щоб не подати хоч би якої коротенької характеристики Володимира Гнатюка як людини.

За весь час його важкого життя я ніколи не чув, що він нарікав на дошкульні матеріяльні обставини. Хоч я й знав, як важко йому борикатися із життєвими труднощами й нераз закидав у розмові, як він дає собі раду, він тільки поглядом очей і своєрідним викривленням уст давав відповідь; мовчанкою наказував увірвати розмову на цю тему.

Поза тим він в-одно усміхнений, веселий — залюбки уживав сердечно-насмішливого тону відносно приятелів і знайомих — можна сказати, належав до того дуже рідкого типу людей, які радість довкола сіють. Сам дуже товариський, болюче відчував те, що, прикований від ряду літ до ліжка, не може бути між людьми. Але веселою своєю товарискістю він заставляв усіх, з ким був знайомий, не минати його хати під час приїзду до Львова. Всякий, хто вступив хоч би на хвилинку до хати Володимира Михайловича, напевно знав, що переведе час на дуже веселій розмові. Володимир Михайлович мав серед приятелів так добре зорґанізовану розвідку, що знав про приїзд кожного свого знайомого до Львова. І коли задля навали справ не заходилося до його хати, він безоглядно при найближчій нагоді докоряв, як то його занедбують. Не помагало й те, що лікар в останньому часі забороняв йому приймати відвідини. В годинах, коли сподівалися відвідин лікаря, дружина Володимира Михайловича, пані Олена, мала за обовязок пильнувати його наближення й усувати гостя до другої кімнати, щоб не викинув його часом подратований лікар. Та стан здоровля Володимира Михайловича від кількох місяців був такий уже ясний, що й родина й знайомі ждали кожної хвилини катастрофи. Протягом останнього місяця я відвідав його двічи і за обома разами, вперше, може, в житті, Володимир Михайлович ані разу не посміхнувся. Це вже був знак, що він відчував повагу хвилі, яка неминуче наближається. Від останньої гостини я вже ждав кожного дня часописної звістки про те, як ця гарна людина увільнилася від усіх життєвих прикростей.

У Коломиї, 7. жовтня 1926 р.

(Газета "Діло", 12 жовтня 1926 р., число 225, с. 2-3).

---

* Тарасевський Павло — український етнограф Білгородщини і Вороніжчини кінця XIX — початку XX  ст.. (Див. також: Старков В.А. Особовий архів Володимира Гнатюка та його роль у дослідженні ігрової культури українців // Архіви України. — 2001. — № 1. — С. 86–101).

Майже 100 років тому, а все ще актуально: Українська мова в Закарпаттю

Антін Крушельницький

Наука рідної мови

Нація, яка потрапляє в неприродні життєві відносини, як наша на Підкарпатській Русі в довоєнній добі, може збитися з дороги, може навіть хвилево стати на роздоріжжі. Розуміється, нічого лекшого, як в такому становищі піти за блудним вогником.

Що так не сталося з нашою нацією на Підкарпатській Русі, треба завдячувати великому національному розмахові, спричиненому впливами світової війни. Наша нація після хвилевого роздивляння сюди-туди стала в національно мовній справі на тверду основу народної місцевої мови. Ось ця мова стає викладовою мовою в школі, а тим самим основою культурно-національного розвитку громадянства на Підкарпатській Русі.

Визнаючи велику принципову вагу становищу громадянства і влади у мовній справі, не можу не зупинитися на чималій загрозі для дальшого культурно-національного розвитку нашої нації внаслідок спеціальних тутешніх умовин.

Рідна мова громадянства на Підкарпатській Русі — це, в головному, три південно-західні діалекти української мови: гуцульської, бойківської і лемківської. Перевагу з них може взяти той, на території якого буде розвиватися сильніше національно-культурне життя, де будуть вищі школи і т. д. При штучних зусиллях можна було б навіть один з цих діалектів, або мішанину всіх трьох, піднести до становища карпаторуської мови. Та все ж та мова не буде нічим іншим, як малою діалектичною відміною загальноукраїнської мови.

Ця мова може і повинна обслуговувати народні маси в урядах; урядовці повинні промовляти до народу не лише в його мові, але навіть діалекті, щоб таким способом народ, до якого вони звертаються, міг їх зрозуміти. Цією мовою і навіть діалектами можна було б (а на першому місці — в букварі треба було б) подавати науку дітям у рідній школі.

Але це лише на першому ступені. Бо, як мова не є сама по собі ціллю в людському житті, а лише способом до налагоджування життя, способом до піднесення культури серед нації, так і діалекти не можуть бути самі по собі ціллю в житті нації, лише способом до вивчення мови, способом до пізнання культурних скарбів, переданих минувшиною нації в її рідній мові.

Уявімо собі, що велика 40-мільйонна нація в найближчих десятках років придбає для себе в рідній мові чимало культурного добра з поля техніки, промислу, лісового і сільського господарства, медицини і т. п. Чи можливо все це передрукувати в карпаторуській мові? Для цього малого простору?

Ніколи! А що робити з українськими класиками: Шевченком, Вовчком, Франком, Тобілевичем? Чи перекладати їх на тутешні говірки і так присвоювати їх громадянству Підкарпатської Русі? Ні! Зовсім не потрібно. Треба лише подбати про те, щоб школа зазнайомивши дитину із штукою писання і читання в рідному діалекті, переходила до виучення загальноукраїнської мови і зробила юнацтву приступними всі скарби, всі культурні дорогоцінності, які зберігаються в книжках, написаних загальною українською літературною мовою.

Бо прошу уявити собі: Дитина учиться в середній школі чеської, німецької, французької і московської мови — одні на те, щоби могли, як духові робітники техніки, прмисловці, купці говорити мовою тих європейських народів. Інші — щоби могли познакомитися в ориґіналі з культурними скарбами, збереженими в письменствах цих народів.

А українська мова?

А рідна мова нації?

Скажете: карпаторуська. Але змилуйтеся! Карпаторуське письменство має кількох поетів, а карпаторуська наука... А що з нашим Шевченком, Франком, Лесею Українкою, Коцюбинським, Олесем, Винниченком? Чи це не наші поети — європейського значення? І коли ми в середній школі пізнавати будемо твори московських поетів Пушкіна, Достоєвського, Тургенєва, Толстого, твори наших рідних поетів мають бути перед нами закриті? Чому? Тому, що ці поети не народилися в нас на Підкарпатській Русі? Що не всі вони писали нашими говірками? Але-ж бо Федькович, Коцюбинський, Хоткевич написали мистецьки твори нашим же гуцульським діалектом. Адже наш Франко написав “Захара Беркута”, “Бориславські оповідання”, “Boa Constrictor”, “Як Юра Шикманюк брив Черемош” з наших же Карпат, з нашого гуцульського і бойківського побуту, Олесь — поезії із гір Карпат.

Чи може цих творів наших поетів ми не можемо читати в школі, бо вони надруковані іншим (фонетичним) правописом? Що таке правопис? Це зовнішня форма. Це одяг. Сьогодні спека — беру ясний одяг. Завтра або взимку холод — беру темний, чорний. Але чи в ясному, чи в чорному одязі я залишаюсь завсігди — я. І твір поета чи в фонетичному, чи етимологічному правописі — він одягнений, він завжди — твір поета, оскільки це дійсно великий поетичний твір.

А великих творів рідної нації ми не сміємо закривати перед своєю молоддю, коли не хочемо калічити її національного духа.

Та й ще одне: ми будемо стояти у промислових, торговельних і інших взаєминах з різними націями, і для цього виучуємося в середній школі мов цих націй: державної чеської мови, німецької, французької і московської. І ми мали б занехати виучення найближчої нам, бо — нашої рідної української мови, мови нашої нації, з якою і то чесько-словацька держава, і з нею Підкарпатська Русь, і наше громадянство скоріше, чи пізніше буде в тісних торговельних взаєминах? Ні, противно! Тепер, коли на Україні переводиться українізація всього життя, коли всі школи, всі уряди, а в наслідок цього в найближчих роках всі промислові і торговельні підприємства на Україні будуть вести всі свої справи в українській мові, — не тільки підкарпатські Русини, але і Чехи, й інші нації, які живуть на Підкарпатській Русі, повинні в економічному своїм інтересі присвоїти собі через середню школу знання мови нації, яка в господарському життю Європи і, головно, Чесько-Словацької Республіки, і з нею Підкарпатської Русі, відіграти може дуже визначну роль. Українська мова, мова народу, що в господарсько-економічних відносинах відігравав завжди визначну роль в позиченій московській одежі — мові, а тепер хоче і буде відігравати цю роль у своїй власній одежі, в літературній українській мові, — оця мова — це одна із світових слов’янських мов на рівні чеської і московської, і ми, Підкарпатські Русини, як частина тієї багатої нації, можемо радіти, що наша мова приходить до світового значення.

То й черпаймо повними пригорщами з її скарбів!
[Текст статті опубліковано на карпаторуському діалекті в газеті "Русинъ" (Ужгород) 23 і 25 вересня 1923 р. (Число 172, с. 2; Число 173, с. 1). Тут  подаємо її в сучасній транскрипції].