Антін Крушельницький про Володимира Гнатюка

Антін Крушельницький

Поклін. Памяти Володимира Гнатюка 

Памяти великого ідеаліста міг би я назвати свою згадку про людину, яка в свойому часі відограла дуже велику ролю в характері орґанізатора наукового й письменського життя на Галицькій Землі, в останніх літах була вже тільки спомином великих днів творчості Івана Франка й проф<есора> Михайла Грушевського на терені Наукового тов<ариства> ім<ені> Шевченка та Української Видавничої Спілки і звязаного з ними “Літ<ературно>—Наук<ового> Вістника” в першому його десятилітті.

Володимира Гнатюка затямив я ще із станіславівської ґімназії, як молодший його товариш, але познайомилися ми тільки-йно у Львові, коли я замешкав у нього враз із покійним Михайлом Крушельницьким у 1898 р.

У тому ж 1898 р. пок<ійний> Володимир Михайлович (Гнатюк залюбки звертався до своїх знайомих на цей придніпрянський лад і любив, щоб його так кликали), отож кажу: у 1898 р. Гнатюк розвинув серед студенської молоді й поступового громадянства чималу акцію в справі 25-ліття письменської творчости Ів<ана> Франка, і можна сміливо сказати, що майже вся праця звязана з ювілейним святом Франка, з “привітом” з нагоди ювілейю й з виданням збірки “Мій Ізмарагд” обєднувалася коло особи пок<ійного> Володимира Михайловича.

У звязку з уладженням цього ювілею довелося покійному відчути, за яку-то непопулярну під той час працю він узявся. Шкільна Рада перенесла його із львівської до самбірської ґімназії.

Тоді-то запропонував Гнатюкові проф<есор> Грушевський, щоб він залишив урядову службу й перейшов до Наукового Тов<ариства> ім<ені> Шевченка на працю в характері секретаря. Хоч матеріяльні умовини праці в Науковому Товаристві були дуже слабонькі навіть у порівнянні з початковою службою в ґімназіях, Володимир Михайлович не задумувався ані хвилини. Зрезиґнував з учительської посади й звязав свою долю-недолю з Науковим Товариством ім<ені> Т<араса> Шевченка у Львові. “Недолю” — кажу, бо незабаром він запав на грудну недугу, і все його дальше життя, звязане й узалежнене від безупинної наукової, редакторської й коректорської праці, (яка давала сяку-таку змогу прожитку йому й родині), минуло йому між ліжком при читанні, редаґуванні, кореґуванні... Подивляти треба життєву енерґію цієї людини, яка ні на хвилину не залишала праці, хоч усе життя минуло їй на важкому змаганні з недугою. Це один з дуже небагатьох прикладів із нашого життя, чого може досягти людина силою своєї незламної волі.

Перехід на службу до Наукового Тов<ариства> ім<ені> Шевченка, на становище його секретаря, зробив відразу Гнатюка центральною постаттю в цьому огнищі так дуже оживленого в 1900‑х рр. наукового й письменського руху. В Товаристві пок<ійний> Володимир Михайлович, побіч секретарських чинностей і звязаної з ними дуже широкої орґанізаторської переписки, взяв майже виключно на свої плечі один відділ праці: Етноґрафічний Збірник (у немалій мірі Етнольоґічні матеріяли). Треба подивляти, скільки завзяття він вложив у справу придбання фольклорних матеріялів, як він віддиху не давав людям, про котрих знав, що вони можуть записати з уст народа дещо цікавого для нього. І не тільки цікавився під дану хвилю. Володимир Михайлович обхоплював своїм оком усі потреби й можливости нашої вітки української нації на цьому полі. Само перечислення назвищ людей, з якими він стояв у переписці з приводу збирання фолькльорних матеріялів, вказало б, яку широку акцію він умів розвинути, і не тільки серед Галичан. Надруковані в його збірному виданні байок записи Тарасевського* вказують, які цінности вмів придбати для науки Гнатюк. І звертався Володимир Михайлович не тільки до людей освічених (студентів університету, учителів, священиків тощо), людей, які живуть серед народа, — ні, він звертався й просто до джерела, запрохуючи й заохочуючи до праці та повчаючи, як працювати, й селян (з них Петро Шекерик-Доників дає нам прегарні малюнки народного побуту з Гуцульщини, надруковані в Етноґрафічному Збірнику й Етнольоґічних матеріялах).

Не меншу працю — знов же, орґанізаторську, редакторську й коректорську — цю останню не менш важну в добі, коли галицьку паламарщину заступала у нас загально-українська письменська мова, введена Франком, Грушевським і Гнатюком у виданнях Наук<ового> Тов<ариства> ім<ені> Шевченка, у “Літ<ературно>-Наук<овому> Вістнику” й у Видавничій Спілці, — розвинув Володимир Михайлович у цих двох останніх видавництвах.

Писменником Гнатюк не був, але відчував красу слова, нехай вистане для прикладу одно: відому чудову річ “Синю книжечку” В<асиля> Стефаника, хто зна, чи не найбільше. Він саме спопуляризував, відчитуючи з неї цілі оповідання всякому, хто навинувся йому у Львові під руки. Правда: Стефаник сам про себе говорить. Але ж не треба й того забувати, яке відношення нашого громадянства до творців мистецтва. І Стефаникова “Синя книжечка” могла чимало часу пролежати на книгарській полиці, коли б не розкривали в неї очей громаді Гнатюк і ті, кого він усвідомив.

Поява всіх писань таких мистців слова, як Стефаник і Коцюбинський, у Видавничій Спілці, коли не виключна, то дуже визначна частина заслуги покійника. Вистане прочитати переписку Михайла Коцюбинського з Гнатюком, дрібоньку частинку переписки цього останнього з ріжними творцями рідного слова, щоб зрозуміти, яка заслуга Володимира Михайловича для розвитку “Літ<ературно>-Наук<ового> Вістника”, для Видавничої Спілки, для українського письменства взагалі. (Щоправда, велика частина переписки Гнатюка пропала в “Академічному Домі” в перших роках війни, але листи Гнатюка може й заховалися в ріжних людей. Приятелі покійного повинні б занятися зібранням цих листів в архіві Наук<ового> Тов<ариства> ім<ені> Шевченка, а Наукове Товариство повинно б подбати про видання переписки одного з найдіяльніших своїх членів!)

Годі мені в короткій посмертній згадці обхопити всю велич праці цієї неутомної людини. Я віддаю під першим вражінням про його смерть поклін памяти свого приятеля. Володимир Гнатюк — людина на полі науки й письменства тої міри, що оглядові його життя треба б присвятити поважну студію.

Його особа, між иншим, дуже тісно повязана з життям і працею Івана Франка. На жаль, покійник зійшов у могилу, забравши із собою чимало, й то дуже цікаву сторінку Франкового життя. Недуга, яка виступила в останніх роках дуже гостро й дошкульно, не дозволила йому не то списати, але навіть хоч би подиктувати спомини з важніших переживань з Іваном Франком.

Не менше тісно звязана особа Володимира Гнатюка з Криворівнею, у якій зїздилися під час літніх ферій письменники з усіх земель України і де виринало чимало продуктів, які обговорювалися в тіснішому гурті, потім переводилися в життя. Криворівенські переживання такі цікаві, що заслуговували б на окрему сторінку у взаєминах наших мистців слова. І знов Володимир Михайлович найкраще міг закріпити для майбутнього, що там творилося і про що память Він забрав із Собою в могилу. Хоч би дехто і списав частину своїх криворівенських переживань, ніхто не в силі дати такої повної картини соняшного затишнього віддиху людей, перетомлених духовою працею, як міг це був зробити покійний.

Не можу відложити пера, щоб не подати хоч би якої коротенької характеристики Володимира Гнатюка як людини.

За весь час його важкого життя я ніколи не чув, що він нарікав на дошкульні матеріяльні обставини. Хоч я й знав, як важко йому борикатися із життєвими труднощами й нераз закидав у розмові, як він дає собі раду, він тільки поглядом очей і своєрідним викривленням уст давав відповідь; мовчанкою наказував увірвати розмову на цю тему.

Поза тим він в-одно усміхнений, веселий — залюбки уживав сердечно-насмішливого тону відносно приятелів і знайомих — можна сказати, належав до того дуже рідкого типу людей, які радість довкола сіють. Сам дуже товариський, болюче відчував те, що, прикований від ряду літ до ліжка, не може бути між людьми. Але веселою своєю товарискістю він заставляв усіх, з ким був знайомий, не минати його хати під час приїзду до Львова. Всякий, хто вступив хоч би на хвилинку до хати Володимира Михайловича, напевно знав, що переведе час на дуже веселій розмові. Володимир Михайлович мав серед приятелів так добре зорґанізовану розвідку, що знав про приїзд кожного свого знайомого до Львова. І коли задля навали справ не заходилося до його хати, він безоглядно при найближчій нагоді докоряв, як то його занедбують. Не помагало й те, що лікар в останньому часі забороняв йому приймати відвідини. В годинах, коли сподівалися відвідин лікаря, дружина Володимира Михайловича, пані Олена, мала за обовязок пильнувати його наближення й усувати гостя до другої кімнати, щоб не викинув його часом подратований лікар. Та стан здоровля Володимира Михайловича від кількох місяців був такий уже ясний, що й родина й знайомі ждали кожної хвилини катастрофи. Протягом останнього місяця я відвідав його двічи і за обома разами, вперше, може, в житті, Володимир Михайлович ані разу не посміхнувся. Це вже був знак, що він відчував повагу хвилі, яка неминуче наближається. Від останньої гостини я вже ждав кожного дня часописної звістки про те, як ця гарна людина увільнилася від усіх життєвих прикростей.

У Коломиї, 7. жовтня 1926 р.

(Газета "Діло", 12 жовтня 1926 р., число 225, с. 2-3).

---

* Тарасевський Павло — український етнограф Білгородщини і Вороніжчини кінця XIX — початку XX  ст.. (Див. також: Старков В.А. Особовий архів Володимира Гнатюка та його роль у дослідженні ігрової культури українців // Архіви України. — 2001. — № 1. — С. 86–101).