Майже 100 років тому, а все ще актуально: Українська мова в Закарпаттю

Антін Крушельницький

Наука рідної мови

Нація, яка потрапляє в неприродні життєві відносини, як наша на Підкарпатській Русі в довоєнній добі, може збитися з дороги, може навіть хвилево стати на роздоріжжі. Розуміється, нічого лекшого, як в такому становищі піти за блудним вогником.

Що так не сталося з нашою нацією на Підкарпатській Русі, треба завдячувати великому національному розмахові, спричиненому впливами світової війни. Наша нація після хвилевого роздивляння сюди-туди стала в національно мовній справі на тверду основу народної місцевої мови. Ось ця мова стає викладовою мовою в школі, а тим самим основою культурно-національного розвитку громадянства на Підкарпатській Русі.

Визнаючи велику принципову вагу становищу громадянства і влади у мовній справі, не можу не зупинитися на чималій загрозі для дальшого культурно-національного розвитку нашої нації внаслідок спеціальних тутешніх умовин.

Рідна мова громадянства на Підкарпатській Русі — це, в головному, три південно-західні діалекти української мови: гуцульської, бойківської і лемківської. Перевагу з них може взяти той, на території якого буде розвиватися сильніше національно-культурне життя, де будуть вищі школи і т. д. При штучних зусиллях можна було б навіть один з цих діалектів, або мішанину всіх трьох, піднести до становища карпаторуської мови. Та все ж та мова не буде нічим іншим, як малою діалектичною відміною загальноукраїнської мови.

Ця мова може і повинна обслуговувати народні маси в урядах; урядовці повинні промовляти до народу не лише в його мові, але навіть діалекті, щоб таким способом народ, до якого вони звертаються, міг їх зрозуміти. Цією мовою і навіть діалектами можна було б (а на першому місці — в букварі треба було б) подавати науку дітям у рідній школі.

Але це лише на першому ступені. Бо, як мова не є сама по собі ціллю в людському житті, а лише способом до налагоджування життя, способом до піднесення культури серед нації, так і діалекти не можуть бути самі по собі ціллю в житті нації, лише способом до вивчення мови, способом до пізнання культурних скарбів, переданих минувшиною нації в її рідній мові.

Уявімо собі, що велика 40-мільйонна нація в найближчих десятках років придбає для себе в рідній мові чимало культурного добра з поля техніки, промислу, лісового і сільського господарства, медицини і т. п. Чи можливо все це передрукувати в карпаторуській мові? Для цього малого простору?

Ніколи! А що робити з українськими класиками: Шевченком, Вовчком, Франком, Тобілевичем? Чи перекладати їх на тутешні говірки і так присвоювати їх громадянству Підкарпатської Русі? Ні! Зовсім не потрібно. Треба лише подбати про те, щоб школа зазнайомивши дитину із штукою писання і читання в рідному діалекті, переходила до виучення загальноукраїнської мови і зробила юнацтву приступними всі скарби, всі культурні дорогоцінності, які зберігаються в книжках, написаних загальною українською літературною мовою.

Бо прошу уявити собі: Дитина учиться в середній школі чеської, німецької, французької і московської мови — одні на те, щоби могли, як духові робітники техніки, прмисловці, купці говорити мовою тих європейських народів. Інші — щоби могли познакомитися в ориґіналі з культурними скарбами, збереженими в письменствах цих народів.

А українська мова?

А рідна мова нації?

Скажете: карпаторуська. Але змилуйтеся! Карпаторуське письменство має кількох поетів, а карпаторуська наука... А що з нашим Шевченком, Франком, Лесею Українкою, Коцюбинським, Олесем, Винниченком? Чи це не наші поети — європейського значення? І коли ми в середній школі пізнавати будемо твори московських поетів Пушкіна, Достоєвського, Тургенєва, Толстого, твори наших рідних поетів мають бути перед нами закриті? Чому? Тому, що ці поети не народилися в нас на Підкарпатській Русі? Що не всі вони писали нашими говірками? Але-ж бо Федькович, Коцюбинський, Хоткевич написали мистецьки твори нашим же гуцульським діалектом. Адже наш Франко написав “Захара Беркута”, “Бориславські оповідання”, “Boa Constrictor”, “Як Юра Шикманюк брив Черемош” з наших же Карпат, з нашого гуцульського і бойківського побуту, Олесь — поезії із гір Карпат.

Чи може цих творів наших поетів ми не можемо читати в школі, бо вони надруковані іншим (фонетичним) правописом? Що таке правопис? Це зовнішня форма. Це одяг. Сьогодні спека — беру ясний одяг. Завтра або взимку холод — беру темний, чорний. Але чи в ясному, чи в чорному одязі я залишаюсь завсігди — я. І твір поета чи в фонетичному, чи етимологічному правописі — він одягнений, він завжди — твір поета, оскільки це дійсно великий поетичний твір.

А великих творів рідної нації ми не сміємо закривати перед своєю молоддю, коли не хочемо калічити її національного духа.

Та й ще одне: ми будемо стояти у промислових, торговельних і інших взаєминах з різними націями, і для цього виучуємося в середній школі мов цих націй: державної чеської мови, німецької, французької і московської. І ми мали б занехати виучення найближчої нам, бо — нашої рідної української мови, мови нашої нації, з якою і то чесько-словацька держава, і з нею Підкарпатська Русь, і наше громадянство скоріше, чи пізніше буде в тісних торговельних взаєминах? Ні, противно! Тепер, коли на Україні переводиться українізація всього життя, коли всі школи, всі уряди, а в наслідок цього в найближчих роках всі промислові і торговельні підприємства на Україні будуть вести всі свої справи в українській мові, — не тільки підкарпатські Русини, але і Чехи, й інші нації, які живуть на Підкарпатській Русі, повинні в економічному своїм інтересі присвоїти собі через середню школу знання мови нації, яка в господарському життю Європи і, головно, Чесько-Словацької Республіки, і з нею Підкарпатської Русі, відіграти може дуже визначну роль. Українська мова, мова народу, що в господарсько-економічних відносинах відігравав завжди визначну роль в позиченій московській одежі — мові, а тепер хоче і буде відігравати цю роль у своїй власній одежі, в літературній українській мові, — оця мова — це одна із світових слов’янських мов на рівні чеської і московської, і ми, Підкарпатські Русини, як частина тієї багатої нації, можемо радіти, що наша мова приходить до світового значення.

То й черпаймо повними пригорщами з її скарбів!
[Текст статті опубліковано на карпаторуському діалекті в газеті "Русинъ" (Ужгород) 23 і 25 вересня 1923 р. (Число 172, с. 2; Число 173, с. 1). Тут  подаємо її в сучасній транскрипції].