Тарас Крушельницький. Мініатюра

 Прийшов до нас собі вуйко. Напевно якось звався, ми це навіть спочатку знали. Та прозивали його вуйком, бо йшло йому з-шісдесятка, і вуйком став.

– Вуйку, вуйку! бійся Бога, – рецитували ми йому при кождій нагоді Лиса Микиту, а він заклопотано усміхався. Низький, дрібонький і старечо жвавий. Попав в кримінал за „комуну”, на комуні, впрочім, не визнавався. Було в селі віче, десь там ходили його син і донька, прийшли і взяли всіх троє. Донька на 122, син на 65., а вуйко на 109 нам на потіху.

Мав Орлик мати дижур і наказував: Вуйку, як рано встанеш (у нас усі на „ти”), збуди мене, бо знаєш, я завтра дижурним.

Рано вуйко будить: Орлику, Орлику! Пробудися, вставай!, – і коли той пробудився, чай стояв уже перед ним.

– Як це так, вуйку! – питали ми, – ломим порядок! Хиба ти нині дижурним?

– Та ні, – казав вуйко, – дижурний то Орлик, але я його заступник.

Нудився вуйко. Збудиться, було, о четвертій, до дзвінка ще дві години, і крутиться по келії. Помиє все, підмете зо два рази, наставить машинку і будить.

Вуйко читати, ні писати не умів. Ми трохи брались учити, то випрошувався. Шісдесятка минула, очі болять, і – крутився весь день по келії. Приходив, сідав і дивився, як ми читали: – Може тобі води подати? – питав несподівано. – Може сказати, щоб підкинув в печі? – Може тобі м’яти тісто? – і вже брав і м’яв, хоч ми часом тижнями нічого з того тіста не робимо, й воно знова засихало.

Та вуйко мусив мати роботу і – мав.

– Вуйку, – гукає Орлик.

– Прошек, – зривався вуйко на рівні ноги.

– Хто є дижурним?

– Бісманюк, матери його біс!

– Так. Отже, кажи ти Бісманюкови, матері його біс, що вже час робити вечеру.

І вуйко йшов робити вечеру. Бо по старій формулці дижурним був Буцманюк, а вуйко його заступником.

Ми до вуйка підходили ріжно. Вставав рішучо заскоро, часом щось трутив, підмітав, пішов на кібель і нас будив при тім. Щоб не будився так рано, не давали йому заснути звечора, бо засипляв звичайно коло осмої.

– Вуйку, вуйку– гукали ми напереміну щоякийсь час.

– Прошек!

– Ти спиш?

– Ні.

– Ну, то спи, спи, я тебе не буджу.

 І за хвилину знов: вуйку, вуйку, бійся Бога! А останнім гасив світло я, бо перебрав дижур на слідуючий день в переконанні, що рано подам вже вуйкови чай до ліжка.

І збудив мене вуйко: Доро, що б тобі дати до чаю, хліб чи булку?

– Вуйку, а хто нині дижурний?

– Та ти, але я твій заступник.

Якось раз виглянув вуйко крізь вікно, щоб сказати своїй дочці, як щодня, добрий день, бо був саме час, коли їх виводили на прохід. І в тім прийшов і сів коло мене: То француське? – Так. – Може тобі води подати? – Ні. – Знаєш, Доро, стодвацять двійка вийшла, а Катрі нема. Чи не хора вона?

– Та де, вуйку, твоя дівчина, як гармата. Скорше додому відпустили.

А за дві хвилини вуйко пакувався. Пішов на світ і запрошував нас до себе на сметану. Вийшли всі троє.

26 квітня 1931 р. Дрогобицькі "Бриґідки".

(Джерело: Центральний державний історичний архів України у Львові. Фонд № 361. Опис 1. Од. зб. 286. Арк. 114зв.-115зв.)