четвер, 17 лютого 2011 р.
Надія Воловодівська про львівський ненав'язливий сервіс
Hodyla s'ohodni platyty za komunposluhy. Dobre vystojala, ale v mene ne vzjaly oplatu za telefov, bo napysaly meni platyty na misjac' nepered, a ja hotila platyty til'ky za potocznyj. Dzvonyla do ofisu, skazaly, szczo to pomylka, i maju jty do jihn'oho holovnoho ofisu i platyty. Tut nenav'jazlyvyj servis prosto baldije. Nedavno meni pryjszov lyst, szczo mene zanesut' v bazu danyh borz'nykiv za kabel'ne telebaczennia. Ja z' vid nyh davnym-davno vidmovylas'. Ot i jdy i dokazuj. Ale spravdi, koly vidmovljalas', to czula vid ljudej, szczo treba vse zadokumentuvaty. To znajszla orhanizaciju, de je fax i vidislala akt vidkljuczennja, de bula vidmitka, szczo borhiv ne maju. Sucil'na czudasija!
неділя, 13 лютого 2011 р.
Діалог на тему про події в Єгипті і продовольчу проблему в Україні
O.P. Vidnosno Ehyptu moja holova ves czas pracjuje v kerunku vyjasnennja intryhy. Tam, zdajetsja, duzhe harno obvely narod kruhom palcja na koryst nedalekoho schidnjoho susidy. Ale to skoro vylize samo
N.V. Jak na moju dumku, to skorisze podiji v Egypti je naslidkom toho, szczo lyszni spekuljatyvni hroszi piszly z rynku naftoproduktiv na harczovi rynky. Pro ce hovorylos' szcze na poczatku mynuloho roku. Ti urjady, jaki znajut', szczo ljud, jakym kerujut', maje buty nahodovanyj, pryjnjaly jakis' miry. Reszta pustyly vse na samot'ok'. Jak i v Ukrajini. Tomu produktovi bunty moz'ut' buty v bahat'oh krajinah. Insza sprava, hto z toho skorystajet'sja. Zvisno, hroszovyh miszkiv ne beret'sja do uvahy. Tut, napryklad, jabluka vz'e kosztujut' vid 10 do 18 hrn. 1 kg pszona bil'sze 10hrn, hreczka bula po 23 hrn, vmiszavsja ptu-sznyj urjad, znyzyv cinu, - ne stalo hreczky. Baraboli davno ne kupljaju, ale czula na bazari, jak pytaly ljudy, to kosztuje 5.5 hrn. Malo toho, czula, szczo urjad ne vydiljaje dotacij na pidtrymku sil's'koho hospodarstva. Zate na evro 2012 - az' 10 miliardiv. Tak dumaju, a szczo ti bolil'nyky budut' jisty? A na toj czas ce jakraz szcze bude c'ohoricznyj vroz'aj.
N.V. Jak na moju dumku, to skorisze podiji v Egypti je naslidkom toho, szczo lyszni spekuljatyvni hroszi piszly z rynku naftoproduktiv na harczovi rynky. Pro ce hovorylos' szcze na poczatku mynuloho roku. Ti urjady, jaki znajut', szczo ljud, jakym kerujut', maje buty nahodovanyj, pryjnjaly jakis' miry. Reszta pustyly vse na samot'ok'. Jak i v Ukrajini. Tomu produktovi bunty moz'ut' buty v bahat'oh krajinah. Insza sprava, hto z toho skorystajet'sja. Zvisno, hroszovyh miszkiv ne beret'sja do uvahy. Tut, napryklad, jabluka vz'e kosztujut' vid 10 do 18 hrn. 1 kg pszona bil'sze 10hrn, hreczka bula po 23 hrn, vmiszavsja ptu-sznyj urjad, znyzyv cinu, - ne stalo hreczky. Baraboli davno ne kupljaju, ale czula na bazari, jak pytaly ljudy, to kosztuje 5.5 hrn. Malo toho, czula, szczo urjad ne vydiljaje dotacij na pidtrymku sil's'koho hospodarstva. Zate na evro 2012 - az' 10 miliardiv. Tak dumaju, a szczo ti bolil'nyky budut' jisty? A na toj czas ce jakraz szcze bude c'ohoricznyj vroz'aj.
субота, 12 лютого 2011 р.
Надія Воловодівська про єгипетські події і аграрну політику в Україні
Czula po radio, szczo cja hrupa, szczo zaraz pry vladi, proektuje na sebe podiji v Egypti. I zapevnjaje vsih, szczo v Ukrajini tamtoj scenarij nemoz'lyvyj. Szczo z', blyz’cze do vesny bude zrozumilisze, bo ahrarna polityka v Ukrajini je proval'noju. Ce, jak kolys', Rohsztejn v Teplyku vzjavsja keruvaty kolhospom. Todi bulo bajduz'e, szczo ne specialist, aby buv viddanyj partiji. Teper tak samo. Ale czasy inszi. Egypet - pryklad.
Таксист -- цар, бог і герой
Юрко БАНЗАЙ
прикрощі (бувальщина)
Як відомо, один переїзд дорівнює двом пожежам. Стара істина авторові цих рядків -- шанувальнику орендування різних помешкань -- ще ніколи не зрадила протягом останніх трьох років.
Що ж, життя людини, котра не має у приватній власності навіть мацьопкого помешкання, сповнене пригод, більшість з котрих пов’язані як не з веселими власниками орендованих апартаментів, то з не менш веселими сусідами. Дякувати Богу, останнього разу і з першими, і з другими було все олрайт - власниця, приємна, цікава і не настирлива тітка Люба, була завше бажаним гостем нашої тимчасової домівки. Сусіди поводили себе тихо, навіть тоді, коли ваш покірний слуга досить нечемно дозволяв собі голосно слухати музику пізньої ночі. Щоправда, таких випадків було дуже мало, але трафунки в життю, як каже Ромко Германець, бувають розмаїті.
Тож нічого дивного в тому, що десь всі ті файні обставини мали змінитися, насправді не було. Почалося все з того, що минулої п’ятниці, дня, коли планувалося тихо-мирно спакувати свої небагаті клунки, я мусив цілісінький день просидіти в редакції над верстковими плівками, і тому пакуватися довелось у день переїзду. Але субота -- сонячна і приємна днина -- розвіяла мої побоювання, і з перемінним успіхом ми перевезли більшість речей за сприяння старого і незмінного у своїх звичках друга-Рижого. Проблемочка лише полягала в тому, як відтранспортувати до Р-ного мій старий холодильник марки “Бобруйск”, куплений у якоїсь бабці за 85 гривень два роки тому та взяту декілька місяців тому в кредит пральну машинку.
Для транспортування таких, мнягко кажучи, фіґовогабаритних речей, я зазвичай користувався послугами радіо-таксі. Більшість з цих підприємств надають послуги у вигляді перевезення невеликих вантажів мікроавтобусами. Це було дорогим, але не найгіршим варіантом вирішення завдання, що постало перед нами. За попередніми підрахунками, шлях між двома “крапками” складав приблизно 9 кілометрів, і ми спокійно вкладалися у мінімальну суму для такого транспорту – 15-16 гривень.
Неприємності почалися вже тоді, коли ми спробували знайти вільну машину. Так вже склалося, що у жодній із відомих мені фірм, котрі надають такі послуги, не виявилося вільного буса. Нарешті вдалося додзвонитися до оператора № N, де пообіцяли потрібну машину у потрібний час. Ні для кого не секрет, що година простою радіо-таксі коштує від 10 гривень. Машина, як і належиться, приїхала на кілька хвилин раніше, а ми, економлячи свої гроші оперативненько завантажилися. Продовженням прикрощів було зовсім неввічливе буркотіння під ніс водія, коли ми попросили його розвернути машину дверима до під’їзду. Він у цей момент якраз любенько собі балакав із якоюсь тіткою і таким проханням був вельми невдоволений, мовляв, чого пристали, не бачите, я тут зайнятий. Зрештою, розвернувся, але так і не під’їхав, як його просилося, та чіпати його ми не стали: він же мав везти ще пральку, за котру ще й кредит до кінця не виплачено.
Під'їдждаючи до *ського мосту, того, що з боку вулиці *ської, водій єхидно запитався, чи справді пралька коштує купу грошей. А потім почалися пригоди. Знаєте, ця вулиця, точніше права її смуга, є суперпозицією горбочків і ямочок, котрі нормальні водії, що бережуть своїх пасажирів і ходову авта старанно оминають. Але наш керманич не об'їжджав, а навпаки, піддав газу. На кожному горбочку, у кожній ямці серце моє йойкало і падало у діряву шкарпетку в брудному мешті. Водій, що кілька хвилин тому дико переживав за лінолеум у “трюмі” свого авта (ви, мовляв, його мені ж не порвіть, бо потім клеїти довго), тепер гицав на дорожних хвилях, мов ковбой на родео.
На ціле щастя, тої дороги було не так багацько і на останній “фінішній прямій” від серця мого відлягло. Але сюрпризи цього вечора не закінчилися. По вивантаженні нашого скарбу водій назвав суму, котра майже вдвічі перевищувала ту, на котру ми розраховували. Коли я спробував з’ясувати, за які послуги ми винні водієві такі гроші, він гордо заявив: “дорога, чекання плюс 15 гривень за виклик”.
Підозрюючи, що я щось наплутав, довелося телефонувати до оператора № N і просити підрахувати, скільки складає вартість перевезення мікроавтобусом вантажу на відстань 9 км і простій машини квадранс часу. Виявилося, що з 28 гривень, запрошених водієм, лише 16 були вартістю послуги (що не суперечило нашим підрахункам). Решта ж, як то кажуть, -- за карі очі. І якби прикрий дядько не ознайомив мене на початку поїздки з тарифами, може я б цього галасу й не здіймав.
Я не маю нічого проти *cьких таксистів. Часами доводиться користуватися їхніми послугами, і жодного разу до злощасної суботи я про це не пошкодував. Більшість з них -- приємні і ввічливі люди, котрі перепитуються, коли хочуть закурити цигарку, або увімкнути музику. Зазвичай таксисти -- приємні співрозмовники, від котрих можна почути багато цікавого.
Річ зовсім не в таксистах. Спробуймо просто відірватись від тих кількох гривачків, що їх нагрів собі прикрий дядько. Річ далеко не в них. Штука в тому, ЯК ставився цей чоловік до людей, котрі не дають йому померти з голоду. Я не маю на увазі ставлення до мене. Варто, може, подивитися на цю ситуацію у мірилі глобальнішому. ЯК може заробляти гроші людина, котра їх не любить? Або ж, як може людина, що любить гроші, принаймні не ставитися приязно до тих, хто їй ті гроші дає? От це й залишається загадкою малого сервіс-бізнесу. У нормальних країнах такі горе-бізнесмени відсіюються шляхом природнього відбору. А в нас -- дзюзьки! А все тому, що ображений клієнт неймовірно рідко розповідає оточуючим, також потенційним клієнтам, про тих, хто його образив. От і виходить - “сервіс по-сучасному”!
Галичина, 2002 р.
прикрощі (бувальщина)
Як відомо, один переїзд дорівнює двом пожежам. Стара істина авторові цих рядків -- шанувальнику орендування різних помешкань -- ще ніколи не зрадила протягом останніх трьох років.
Що ж, життя людини, котра не має у приватній власності навіть мацьопкого помешкання, сповнене пригод, більшість з котрих пов’язані як не з веселими власниками орендованих апартаментів, то з не менш веселими сусідами. Дякувати Богу, останнього разу і з першими, і з другими було все олрайт - власниця, приємна, цікава і не настирлива тітка Люба, була завше бажаним гостем нашої тимчасової домівки. Сусіди поводили себе тихо, навіть тоді, коли ваш покірний слуга досить нечемно дозволяв собі голосно слухати музику пізньої ночі. Щоправда, таких випадків було дуже мало, але трафунки в життю, як каже Ромко Германець, бувають розмаїті.
Тож нічого дивного в тому, що десь всі ті файні обставини мали змінитися, насправді не було. Почалося все з того, що минулої п’ятниці, дня, коли планувалося тихо-мирно спакувати свої небагаті клунки, я мусив цілісінький день просидіти в редакції над верстковими плівками, і тому пакуватися довелось у день переїзду. Але субота -- сонячна і приємна днина -- розвіяла мої побоювання, і з перемінним успіхом ми перевезли більшість речей за сприяння старого і незмінного у своїх звичках друга-Рижого. Проблемочка лише полягала в тому, як відтранспортувати до Р-ного мій старий холодильник марки “Бобруйск”, куплений у якоїсь бабці за 85 гривень два роки тому та взяту декілька місяців тому в кредит пральну машинку.
Для транспортування таких, мнягко кажучи, фіґовогабаритних речей, я зазвичай користувався послугами радіо-таксі. Більшість з цих підприємств надають послуги у вигляді перевезення невеликих вантажів мікроавтобусами. Це було дорогим, але не найгіршим варіантом вирішення завдання, що постало перед нами. За попередніми підрахунками, шлях між двома “крапками” складав приблизно 9 кілометрів, і ми спокійно вкладалися у мінімальну суму для такого транспорту – 15-16 гривень.
Неприємності почалися вже тоді, коли ми спробували знайти вільну машину. Так вже склалося, що у жодній із відомих мені фірм, котрі надають такі послуги, не виявилося вільного буса. Нарешті вдалося додзвонитися до оператора № N, де пообіцяли потрібну машину у потрібний час. Ні для кого не секрет, що година простою радіо-таксі коштує від 10 гривень. Машина, як і належиться, приїхала на кілька хвилин раніше, а ми, економлячи свої гроші оперативненько завантажилися. Продовженням прикрощів було зовсім неввічливе буркотіння під ніс водія, коли ми попросили його розвернути машину дверима до під’їзду. Він у цей момент якраз любенько собі балакав із якоюсь тіткою і таким проханням був вельми невдоволений, мовляв, чого пристали, не бачите, я тут зайнятий. Зрештою, розвернувся, але так і не під’їхав, як його просилося, та чіпати його ми не стали: він же мав везти ще пральку, за котру ще й кредит до кінця не виплачено.
Під'їдждаючи до *ського мосту, того, що з боку вулиці *ської, водій єхидно запитався, чи справді пралька коштує купу грошей. А потім почалися пригоди. Знаєте, ця вулиця, точніше права її смуга, є суперпозицією горбочків і ямочок, котрі нормальні водії, що бережуть своїх пасажирів і ходову авта старанно оминають. Але наш керманич не об'їжджав, а навпаки, піддав газу. На кожному горбочку, у кожній ямці серце моє йойкало і падало у діряву шкарпетку в брудному мешті. Водій, що кілька хвилин тому дико переживав за лінолеум у “трюмі” свого авта (ви, мовляв, його мені ж не порвіть, бо потім клеїти довго), тепер гицав на дорожних хвилях, мов ковбой на родео.
На ціле щастя, тої дороги було не так багацько і на останній “фінішній прямій” від серця мого відлягло. Але сюрпризи цього вечора не закінчилися. По вивантаженні нашого скарбу водій назвав суму, котра майже вдвічі перевищувала ту, на котру ми розраховували. Коли я спробував з’ясувати, за які послуги ми винні водієві такі гроші, він гордо заявив: “дорога, чекання плюс 15 гривень за виклик”.
Підозрюючи, що я щось наплутав, довелося телефонувати до оператора № N і просити підрахувати, скільки складає вартість перевезення мікроавтобусом вантажу на відстань 9 км і простій машини квадранс часу. Виявилося, що з 28 гривень, запрошених водієм, лише 16 були вартістю послуги (що не суперечило нашим підрахункам). Решта ж, як то кажуть, -- за карі очі. І якби прикрий дядько не ознайомив мене на початку поїздки з тарифами, може я б цього галасу й не здіймав.
Я не маю нічого проти *cьких таксистів. Часами доводиться користуватися їхніми послугами, і жодного разу до злощасної суботи я про це не пошкодував. Більшість з них -- приємні і ввічливі люди, котрі перепитуються, коли хочуть закурити цигарку, або увімкнути музику. Зазвичай таксисти -- приємні співрозмовники, від котрих можна почути багато цікавого.
Річ зовсім не в таксистах. Спробуймо просто відірватись від тих кількох гривачків, що їх нагрів собі прикрий дядько. Річ далеко не в них. Штука в тому, ЯК ставився цей чоловік до людей, котрі не дають йому померти з голоду. Я не маю на увазі ставлення до мене. Варто, може, подивитися на цю ситуацію у мірилі глобальнішому. ЯК може заробляти гроші людина, котра їх не любить? Або ж, як може людина, що любить гроші, принаймні не ставитися приязно до тих, хто їй ті гроші дає? От це й залишається загадкою малого сервіс-бізнесу. У нормальних країнах такі горе-бізнесмени відсіюються шляхом природнього відбору. А в нас -- дзюзьки! А все тому, що ображений клієнт неймовірно рідко розповідає оточуючим, також потенційним клієнтам, про тих, хто його образив. От і виходить - “сервіс по-сучасному”!
Галичина, 2002 р.
четвер, 10 лютого 2011 р.
Юрко Банзай
The Beatles
леґенди
Моє знайомство з Ліверпульською четвіркою почалося у класі у 6-му. Одного прекрасного дня, мандруючи відділом із “грампласцінкамі” універмагу “Львів” я серед шаленого розмаїття всякої совкової пурги надибав плиту команди, назву котрої десь чув, і відгукувалися про неї тоді, либонь, дуже добре. Це був A Hard Day’s Night, піратський витвір радянської індустрії розваг.
Вдома виявилося, що у колекції мого брата є ще одна плита Бітлів -- радянська компіляція під назвою A Taste of Honey. Копірайтом вона була забезпечена не гірше, ніж CD на київській Петрівці по 6 гривень без коробки. Але фірмові вініли тоді були майже такою ж буденної річчю, як зубри у нинішніх Карпатах, та й коштували шалені гроші. Тому й до копірайтів діла не було. Головне -- щоби звук був належної якості.
За кілька тижнів обидва бітлівських вініли набридли домашнім настільки, наскільки взагалі може набриднути будь-яка, навіть найкраща, музика. А потім пішло й поїхало. Вирізки з ґазети “Камсамольская правда” про чотирьох лівепульських пролетарів -- Джоана Лєнінкова, Рауля Маккартнєя, Джорджа Наррінзона та Рінґа Старкі. Потім були перші книжки, спроби колекціонування, ритуальні вивчення текстів, зубріння біографій, тобто типові синдроми гострої бітломанії.
На другому курсі для визначення ступеню сп’яніння автора цих рядків питали, у котрому альбомі зустрічається та чи інша бітлівська після. У тверезому стані я міг згадати назву альбомів, роки виходу, принаймні зацитувати кавалок тексту та сказати, кому нелажить вокал. До третього курсу в мене було більшість альбомів та кілька компіляцій.
Як і в більшості випадків, геніальні речі виникли самі-по-собі. Зустрілися одного дня шульга-мамин-синочок Пол Маккартні та близорукий задирака Джон Ленон і вирішили разом помузикувати. А оскільки обидвоє були люди зовсім неординарні, разом утворили критичну суміш, готову здетонувати будь-якої миті.
Потім був Гамбург із нічними концертами, бійками, котрі задирака Джон пропускати не міг і не хотів. А потім -- слава. Вона впала на чуваків, як грім із ясного неба. Перший повноцінний альбом Бітлів, а їх тоді було вже четверо: задирака Джон, дівчачий улюбленець Пол, красунчик Рінґо та тоді ще не до кінця забрахмапутрений Джордж, був чимось, дуже подібним до вибуху. Бітли раптом із простої провінційної команди із клюбу Cavern стали зірками чартів. Їх слухала вся Англія, а за нею -- і цілий світ.
Рінґо, красунчик із великими очисками і приблизно таким же носярою, кажуть, крім бубнів, завдяки котрим став відомим на цілий світ, дуже незле грав на трубі. Але страшно цього стидався. Надто інструмент не рок-н-рольний. Ото залишиться сам, добуде із шафки трубу і, ну, в неї дути. А як тільки почує, що йде хтось відразу назад її ховає. Так про його талант ніхто й не довідався.
Джордж же з самого дитинства дуже хотів потрапити до Будапешту. Як тільки йому бемкнуло 18, задзвонив він до аеропорту і квиток у Будапешт замовив. А касирша так втішилася, що з нею сам Гарісон розмовляє, що замість до Будапешту квиток у Бангладеш йому виписала. Так і навернувся Джордж у індусівщину. Він навіть одного разу вдягнувся індусом і пішов на вулицю, на спацер. Іде й думає: “Але то є! Чистий індус із мене!” А тим часом прибігли діти і, ну, кричати: Гарісон! Гарісон! Втік від них Джордж і більше індусом не одягався.
А Джон все життя грозився одружитися на Йоко Оно. А потім взяв, та й одружився. Пол довго сміявся, хоч і сам без гріха не був. Надто гроші любив. Співають, бува Бітли своє “Є-є-є!”, а Джон візьме так шепне: “Мільйон!” Пол біжить за куліси гроші шукати, весь зал думає, що йому зле стало, а Джонові смішно. А ще Пол дуже любив своїх шанувальниць. Одного разу його спитали, що він любить понад усе. “Якщо скажу, що люблю гроші, не буде в мене моїх шанувальниць… Якщо скажу, що люблю шанувальниць, покине мене Лінда…”
“Понад усе, -- сказав Пол, -- я люблю грати на гітарі!” З того часу всі й визнають Пола видатним гітаристом.
Тим часом, довго разом бути Бітлам не судилося. До 70-х Ліверпульська четвірка перестала бути Ліверпульською четвіркою. Всі взялися писати сольні альбоми та проживати зароблені гроші. Проте грубий хрест на леґендарних The Beatles поставив божевільний, що 1980 року застрелив Джона Ленона на порозі власної хати.
Спроби реанімувати команду решта троє бітлів чинили постійно, тільки нічого серйозного з тих спроб не виходило. А вторік пішов від нас наймолодший з четвірки, Джордж Гарісон. Рінґо ж і досі збирається помузикувати із сером Полом Маккартні, музичну невтомність котрого ставлять у приклад вчителі своїм учням.
2002 р.
леґенди
Моє знайомство з Ліверпульською четвіркою почалося у класі у 6-му. Одного прекрасного дня, мандруючи відділом із “грампласцінкамі” універмагу “Львів” я серед шаленого розмаїття всякої совкової пурги надибав плиту команди, назву котрої десь чув, і відгукувалися про неї тоді, либонь, дуже добре. Це був A Hard Day’s Night, піратський витвір радянської індустрії розваг.
Вдома виявилося, що у колекції мого брата є ще одна плита Бітлів -- радянська компіляція під назвою A Taste of Honey. Копірайтом вона була забезпечена не гірше, ніж CD на київській Петрівці по 6 гривень без коробки. Але фірмові вініли тоді були майже такою ж буденної річчю, як зубри у нинішніх Карпатах, та й коштували шалені гроші. Тому й до копірайтів діла не було. Головне -- щоби звук був належної якості.
За кілька тижнів обидва бітлівських вініли набридли домашнім настільки, наскільки взагалі може набриднути будь-яка, навіть найкраща, музика. А потім пішло й поїхало. Вирізки з ґазети “Камсамольская правда” про чотирьох лівепульських пролетарів -- Джоана Лєнінкова, Рауля Маккартнєя, Джорджа Наррінзона та Рінґа Старкі. Потім були перші книжки, спроби колекціонування, ритуальні вивчення текстів, зубріння біографій, тобто типові синдроми гострої бітломанії.
На другому курсі для визначення ступеню сп’яніння автора цих рядків питали, у котрому альбомі зустрічається та чи інша бітлівська після. У тверезому стані я міг згадати назву альбомів, роки виходу, принаймні зацитувати кавалок тексту та сказати, кому нелажить вокал. До третього курсу в мене було більшість альбомів та кілька компіляцій.
Як і в більшості випадків, геніальні речі виникли самі-по-собі. Зустрілися одного дня шульга-мамин-синочок Пол Маккартні та близорукий задирака Джон Ленон і вирішили разом помузикувати. А оскільки обидвоє були люди зовсім неординарні, разом утворили критичну суміш, готову здетонувати будь-якої миті.
Потім був Гамбург із нічними концертами, бійками, котрі задирака Джон пропускати не міг і не хотів. А потім -- слава. Вона впала на чуваків, як грім із ясного неба. Перший повноцінний альбом Бітлів, а їх тоді було вже четверо: задирака Джон, дівчачий улюбленець Пол, красунчик Рінґо та тоді ще не до кінця забрахмапутрений Джордж, був чимось, дуже подібним до вибуху. Бітли раптом із простої провінційної команди із клюбу Cavern стали зірками чартів. Їх слухала вся Англія, а за нею -- і цілий світ.
Рінґо, красунчик із великими очисками і приблизно таким же носярою, кажуть, крім бубнів, завдяки котрим став відомим на цілий світ, дуже незле грав на трубі. Але страшно цього стидався. Надто інструмент не рок-н-рольний. Ото залишиться сам, добуде із шафки трубу і, ну, в неї дути. А як тільки почує, що йде хтось відразу назад її ховає. Так про його талант ніхто й не довідався.
Джордж же з самого дитинства дуже хотів потрапити до Будапешту. Як тільки йому бемкнуло 18, задзвонив він до аеропорту і квиток у Будапешт замовив. А касирша так втішилася, що з нею сам Гарісон розмовляє, що замість до Будапешту квиток у Бангладеш йому виписала. Так і навернувся Джордж у індусівщину. Він навіть одного разу вдягнувся індусом і пішов на вулицю, на спацер. Іде й думає: “Але то є! Чистий індус із мене!” А тим часом прибігли діти і, ну, кричати: Гарісон! Гарісон! Втік від них Джордж і більше індусом не одягався.
А Джон все життя грозився одружитися на Йоко Оно. А потім взяв, та й одружився. Пол довго сміявся, хоч і сам без гріха не був. Надто гроші любив. Співають, бува Бітли своє “Є-є-є!”, а Джон візьме так шепне: “Мільйон!” Пол біжить за куліси гроші шукати, весь зал думає, що йому зле стало, а Джонові смішно. А ще Пол дуже любив своїх шанувальниць. Одного разу його спитали, що він любить понад усе. “Якщо скажу, що люблю гроші, не буде в мене моїх шанувальниць… Якщо скажу, що люблю шанувальниць, покине мене Лінда…”
“Понад усе, -- сказав Пол, -- я люблю грати на гітарі!” З того часу всі й визнають Пола видатним гітаристом.
Тим часом, довго разом бути Бітлам не судилося. До 70-х Ліверпульська четвірка перестала бути Ліверпульською четвіркою. Всі взялися писати сольні альбоми та проживати зароблені гроші. Проте грубий хрест на леґендарних The Beatles поставив божевільний, що 1980 року застрелив Джона Ленона на порозі власної хати.
Спроби реанімувати команду решта троє бітлів чинили постійно, тільки нічого серйозного з тих спроб не виходило. А вторік пішов від нас наймолодший з четвірки, Джордж Гарісон. Рінґо ж і досі збирається помузикувати із сером Полом Маккартні, музичну невтомність котрого ставлять у приклад вчителі своїм учням.
2002 р.
Надія Воловодівська про подорожчання продуктів харчування і нападки на президента Ющенка
S'ohodni hodyla za harczamy. Ciny znov rvanuly, a narod movczyt'. Vlada vse zavalyla kapital'no. Ale na szpal'tah moskovs'kyh hazet dali baczu napady na poperedn'oho prezydenta. Cikavo, jaka szcze maje buty dija peteusznykiv, szczob narid piszov buntuvaty?
середа, 9 лютого 2011 р.
Юрко БАНЗАЙ: У кожного – своя Україна
СУБ’ЄКТИВНЕ
У кожного – своя Україна. Не вірите? А подумайте-но над цими словами глибше. А краще – давайте подумаємо разом.
На цю думку наштовхнуло мене повідомлення про те, що на Винниченка, навпроти колишнього обкому компартії України, ставлять пам’ятник. Монумент чудовому чоловікові, котрого я не знав, та й серед вас небагато є тих, хто знали В’ячеслава Чорновола особисто. Дуже добре, що люди пам’ятають своїх героїв. І річ не в тім, що варто може спочатку поставити пам’ятник Степанові Бандері, який теж чимало зробив для звільнення України від ворогів. Йдеться про те, чи можемо ми з вами ставити пам’ятники в місті, де падають будинки: і не будь-які, а пам’ятки архітектури. Чи не уподоблюємося ми большевикам, які мусили спочатку все зламати, щоби потім побудувати “новий мір”?
А може спочатку треба було б обладнати міські хідники достатньою кількістю найбанальніших у світі смітників. А може варто було б спершу врятувати ще не до кінця зігнилі трьохсотлітні кам’яниці? А ще – розв’язати проблеми із транспортом у центрі міста?
Ось що я вам скажу. Річ у тім, що в людей, які збирали пожертви на пам’ятник, – своя Україна. Вона ні чим не гірша, але й не краща від нашої. Вона їхня – і квит. Вони створять пам’ятник Чорноволові, зроблять косметичний ремонт фасаду будинку, що за ним (аби не надто дико виглядав на тлі обдертих стін), як то було із пам’ятником Грушевському... Хоча, перепрошую, забув. Вибачте великодушно. За пам’ятником є лише один фасад, і задрипаним він ніколи й не був. Бо це ж обл. держ. адміністрація.
В уяві цих людей Україна невід’ємно асоціюється з пошануванням її героїв. І дай, Боже, їм і їхнім дітям довгих літ, якщо воно так є. Приблизно такою ж Україна є і в душах вдалих бізнесменів, які вже у другому коліні підіймають економіку Сполучених Штатів, Канади або Австралії. Ці люди щедро, раз на кілька місяців, передають кровно зароблені 5, а то й 10 місцевих долярів із свого скромного надцятьтисячного річного заробку на кошт котрогось із Надзвичайно Потрібних Часописів.
Або на будівництво пам’ятників героям. Скажіть, чи дуже багато чулисьте випадків пожертвувань із діяспори на ремонт вічнопобитої вулиці з неймовірно патріотичною назвою “Імені Тараса Шевченка”?
І не дивно. Бо ті вар’яти, які дають гроші на ремонт цієї вулиці, діють або проти своєї волі, або просто мають уже свою Україну. У цій Україні жити трохи тяжче, ніж у попередній. Тут майже немає дядьків із надцятьтисячними бюджетами, які кидають копійки на суспільно-корисні справи. Тут кожну копійку спочатку потрібно зі слізьми вибивати, а потім місяцями чекати, поки ці гроші надійдуть.
Але то – байдуже. Вони звикли. Безлад і хамство оточують цих людей у їхній Україні. І вони – не єдині.
Бо подібна Україна є ще в інших людей. Цих мені шкода чи не найбільше. Мабуть, через те, що ще не встиг змінити України для себе. На якусь приємнішу. Так ось. Ці люди в їхній державі стоять у кілометрових чергах за довідками в ЖЕК’ах, пошепки перекидаючись думкою про те, що ці самі ЖЕК’и давно треба було розігнати. Так само, як і ЗАГС’и та ще безліч подібних пережитків серпасто-молоткастих часів.
Ці ж люди волочать через півміста торбеґи з напівгнилою їжею, купленою на ринку з таємничою назвою. Вони ж спритно маневрують між машинами в численних міських автокорках, проклинаючи дурну роботу і таку ж Державу за те, що дратуються, йдучи пішки, а не сидять у зручному кріслі нового авта. А перед тим вони ж заповнюють старенький електротранспорт, проклинаючи бабців-дідусів, наділених Державою пільгами на користування транспортом. Але найдивніше є те, що ці люди самовіддано люблять свою Україну. Хоча й деколи віддаються владі дивного перелюбу, коли згадують “старі-добрі часи” із дешевими винами і ковбасою.
Ці люди мандрують, але найдальше місце їхніх мандрівок – рідне село, де росте, підгортається, сапається і активно пожирається американськими жуками остання надія на порятунок нації – бульба. Їхній відпочинок полягає в обробленні рідного городу, їхні розваги обмежуються родинними забавами – весіллями, хрестинами, уродинами, похоронами, – під час яких споживають єдиний каталізатор їхніх сізіфових трудів – горілку. Чоловіки ще часами вживають інший стимулятор сумнівного походження – дешевий тютюн.
Їхня Україна зовсім не подібна до України, якою живе і марить інша частка – не така чисельна, але дуже впливова – людей, які мають пашпорта із золотим тризубом. Ця Україна дуже схожа на якусь Італію. Або принаймні Німеччину. Одним словом, на модне нині слово – “Європа”. Тут не прийнято їздити дешевим автом; обідати в дешевій забігайлівці, із вивіскою хрущовських часів “Столова”; відпочивати у санаторії “Цементник”, який розташований на відстані 250 метрів від якогось миколаївського цементного заводу; споживати культову вермішель “Мівіна”; мешкати в районах кшталту Сихова чи Рясного.
Що їм до України тих бідаків, які навіть не потрафлять звести кінці з кінцями? Тих, що, нарікаючи на вантажника, який не виніс мішок товару до торгового залу магазину “Овочі-фрукти”, гордо заявляють: “Із такими пияками України не збудуєш?”
Цим найубогішим, окрім їхньої, персональної Держави з курми баби Марусі, що повидзьобували висівки, неймовірно подобаються всі решта України. Вони люблять милуватися пам’ятниками, або, навпаки, нарікати на криві ноги в коня, на якому сидить король Данило; вони можуть тижнями не їсти, аби уважно досліджувати Україну сильних світу цього, віддаючи комусь із них потім голоси на виборах.
А ось я маю проблеми. Мені жодна з цих Україн не подобається. Часами про це забуваю і якось починаю миритися. А часами розумію, що майбутнє цієї держави сховане в такій пітьмі, крізь яку й найгостріше око ніц не побачить. А навіщо мені держава з великим минулим і пам’ятниками замість майбутнього?
(ПОСТУП, 2002, 14-15 ВЕРЕСНЯ, № 137)
У кожного – своя Україна. Не вірите? А подумайте-но над цими словами глибше. А краще – давайте подумаємо разом.
На цю думку наштовхнуло мене повідомлення про те, що на Винниченка, навпроти колишнього обкому компартії України, ставлять пам’ятник. Монумент чудовому чоловікові, котрого я не знав, та й серед вас небагато є тих, хто знали В’ячеслава Чорновола особисто. Дуже добре, що люди пам’ятають своїх героїв. І річ не в тім, що варто може спочатку поставити пам’ятник Степанові Бандері, який теж чимало зробив для звільнення України від ворогів. Йдеться про те, чи можемо ми з вами ставити пам’ятники в місті, де падають будинки: і не будь-які, а пам’ятки архітектури. Чи не уподоблюємося ми большевикам, які мусили спочатку все зламати, щоби потім побудувати “новий мір”?
А може спочатку треба було б обладнати міські хідники достатньою кількістю найбанальніших у світі смітників. А може варто було б спершу врятувати ще не до кінця зігнилі трьохсотлітні кам’яниці? А ще – розв’язати проблеми із транспортом у центрі міста?
Ось що я вам скажу. Річ у тім, що в людей, які збирали пожертви на пам’ятник, – своя Україна. Вона ні чим не гірша, але й не краща від нашої. Вона їхня – і квит. Вони створять пам’ятник Чорноволові, зроблять косметичний ремонт фасаду будинку, що за ним (аби не надто дико виглядав на тлі обдертих стін), як то було із пам’ятником Грушевському... Хоча, перепрошую, забув. Вибачте великодушно. За пам’ятником є лише один фасад, і задрипаним він ніколи й не був. Бо це ж обл. держ. адміністрація.
В уяві цих людей Україна невід’ємно асоціюється з пошануванням її героїв. І дай, Боже, їм і їхнім дітям довгих літ, якщо воно так є. Приблизно такою ж Україна є і в душах вдалих бізнесменів, які вже у другому коліні підіймають економіку Сполучених Штатів, Канади або Австралії. Ці люди щедро, раз на кілька місяців, передають кровно зароблені 5, а то й 10 місцевих долярів із свого скромного надцятьтисячного річного заробку на кошт котрогось із Надзвичайно Потрібних Часописів.
Або на будівництво пам’ятників героям. Скажіть, чи дуже багато чулисьте випадків пожертвувань із діяспори на ремонт вічнопобитої вулиці з неймовірно патріотичною назвою “Імені Тараса Шевченка”?
І не дивно. Бо ті вар’яти, які дають гроші на ремонт цієї вулиці, діють або проти своєї волі, або просто мають уже свою Україну. У цій Україні жити трохи тяжче, ніж у попередній. Тут майже немає дядьків із надцятьтисячними бюджетами, які кидають копійки на суспільно-корисні справи. Тут кожну копійку спочатку потрібно зі слізьми вибивати, а потім місяцями чекати, поки ці гроші надійдуть.
Але то – байдуже. Вони звикли. Безлад і хамство оточують цих людей у їхній Україні. І вони – не єдині.
Бо подібна Україна є ще в інших людей. Цих мені шкода чи не найбільше. Мабуть, через те, що ще не встиг змінити України для себе. На якусь приємнішу. Так ось. Ці люди в їхній державі стоять у кілометрових чергах за довідками в ЖЕК’ах, пошепки перекидаючись думкою про те, що ці самі ЖЕК’и давно треба було розігнати. Так само, як і ЗАГС’и та ще безліч подібних пережитків серпасто-молоткастих часів.
Ці ж люди волочать через півміста торбеґи з напівгнилою їжею, купленою на ринку з таємничою назвою. Вони ж спритно маневрують між машинами в численних міських автокорках, проклинаючи дурну роботу і таку ж Державу за те, що дратуються, йдучи пішки, а не сидять у зручному кріслі нового авта. А перед тим вони ж заповнюють старенький електротранспорт, проклинаючи бабців-дідусів, наділених Державою пільгами на користування транспортом. Але найдивніше є те, що ці люди самовіддано люблять свою Україну. Хоча й деколи віддаються владі дивного перелюбу, коли згадують “старі-добрі часи” із дешевими винами і ковбасою.
Ці люди мандрують, але найдальше місце їхніх мандрівок – рідне село, де росте, підгортається, сапається і активно пожирається американськими жуками остання надія на порятунок нації – бульба. Їхній відпочинок полягає в обробленні рідного городу, їхні розваги обмежуються родинними забавами – весіллями, хрестинами, уродинами, похоронами, – під час яких споживають єдиний каталізатор їхніх сізіфових трудів – горілку. Чоловіки ще часами вживають інший стимулятор сумнівного походження – дешевий тютюн.
Їхня Україна зовсім не подібна до України, якою живе і марить інша частка – не така чисельна, але дуже впливова – людей, які мають пашпорта із золотим тризубом. Ця Україна дуже схожа на якусь Італію. Або принаймні Німеччину. Одним словом, на модне нині слово – “Європа”. Тут не прийнято їздити дешевим автом; обідати в дешевій забігайлівці, із вивіскою хрущовських часів “Столова”; відпочивати у санаторії “Цементник”, який розташований на відстані 250 метрів від якогось миколаївського цементного заводу; споживати культову вермішель “Мівіна”; мешкати в районах кшталту Сихова чи Рясного.
Що їм до України тих бідаків, які навіть не потрафлять звести кінці з кінцями? Тих, що, нарікаючи на вантажника, який не виніс мішок товару до торгового залу магазину “Овочі-фрукти”, гордо заявляють: “Із такими пияками України не збудуєш?”
Цим найубогішим, окрім їхньої, персональної Держави з курми баби Марусі, що повидзьобували висівки, неймовірно подобаються всі решта України. Вони люблять милуватися пам’ятниками, або, навпаки, нарікати на криві ноги в коня, на якому сидить король Данило; вони можуть тижнями не їсти, аби уважно досліджувати Україну сильних світу цього, віддаючи комусь із них потім голоси на виборах.
А ось я маю проблеми. Мені жодна з цих Україн не подобається. Часами про це забуваю і якось починаю миритися. А часами розумію, що майбутнє цієї держави сховане в такій пітьмі, крізь яку й найгостріше око ніц не побачить. А навіщо мені держава з великим минулим і пам’ятниками замість майбутнього?
(ПОСТУП, 2002, 14-15 ВЕРЕСНЯ, № 137)
неділя, 6 лютого 2011 р.
Байки діда Банзая
Казка про ріпку
неофольклор
Сидів якось мій тесть на канапі й пробував розповідати своїй онуці, а моїй донечці казочку. А що її так сильно це подобалося, то і я став до дідових оповідок прислухатися. А розповідав він ось що.
Десь там, а може й ближче, жили собі Дідо й Баба. І були вони собі простими пенсіонерами, жили у зимній квартирі, за котру мали купу боргів. Але прийшов час, і набридло їм з тими боргами миритися, тож взялися вони вигадувати, як ті гроші виплатити. А то ще, борони, Боже, прийдуть та й виселять на старості літ.
Сиділи вони собі, думали й гадали, аж Дідові потрапила на очі книжка з казками, на котрій велика така ріпка намальована була. Тоді Дідо й каже: “А давай но, Бабо ріпку посадимо, виростимо, а потім гуртом комусь продамо. Гроші невеликі, а може якраз пощастить!” На тому й порішили.
Дочекалися весни, купили турецького, заморського насіння Ripkus Kazkovus, винайняли у сусіда за 5 гривень 3 сотки дачі на ціле літо та й взялися до роботи.
Посіяли ріпку та й стали чекати. Так і літо проминуло, а Дідо та Баба чекають і годі. Аж прийшла осінь, люде взялися врожай збирати, то й старі йдуть собі на сусідову дачу. Коли це дивляться, а ріпка їхня огого! яка вимахала. Що ж тут робити? Вирішили вони покликати Онуку. А та саме в Кієвє гроші заробляла. Дзвонять їй на мобільний та й кажуть, приїжджай, мовляв, ріпку рвати будемо. А та їм: “Нє маґу я к вам прієхаць. У мєня тут тууусооовка, вопщім зайнята я!”
Біда та й годі! Сидять Дідо з Бабою та й журяться. Аж іде попри їхню дачу Жучка. “А чого це ви журитеся?” -- питає Жучка в Діда з Бабою. “Та, от виросла й нас ріпка, а тепер не знаємо, що з нею робити”, -- ті їй у відповідь.
Подивилася Жучка на ту ріпку, гаркнула, свиснула, по мобільному десь подзвонила, а тоді їм і каже: “За 10 відсотків беруся вам допомогти!” А що Дідові з Бабою робити? Мусили погодитися.
А в тої Жучки, було дві коліжанки: Кишка та Мишка. Колись вони були страшними ворогами. Кишка постійно гонила за Мишкою, бо хотіла її з’їсти. Але одного разу Мишка, що з великими претензіями ставилася до своєї фіґури, побачила в телевізії рекламу “Флоресини”, наїлася її і замість того, щоби схуднути, так поправилася, що стала більшою за Кишку. Та й Кишці стало нецікаво гонити за такою великецькою Мишкою. То ж стали вони з того часу друзями.
Але Кишкина історія тим не вичерпується, бо коли вона перестала бігати за Мишкою, почала не повільніше від неї набирати вагу. За рік її покинув чоловік з дітьми, а потім ще й з роботи вигнали: скажіть мені, яким шефам потрібні грубелецькі секретарки?
Отак стали вони коліжанками по нещастю і стояли одна за одну прямо-таки горою. Коли одного разу кликали якісь двоє Мишку до суду за те, що вона ніби-то хвостом якісь золоті яйця побила, ходили Мишка й Кишка обидві, та й справу ту виграли.
Тепер Мишка з Кишкою працювали на Жучку і кожна на себе. Мишка -- на комп’ютерній фірмі маніпулятором, а Кишка -- простим, звичайнісіньким бухгалтером.
Отож вирішила Жучка організувати вивіз ріпки до Китаю, де, які відомо ротів багато, то ж і їсти її буде кому. Привела вперід експерта, щоби той подивився і сказав, кіко за неї на Ринку дістати можна. Прийшов такий худий фацет у великецьких окулярах, подивився, покрутив коло скроні пальцем, що його прикрашав здоровецький траурний ніготь і забрався гет.
Здивувалися всі такій фацетовій поведінці та й пішли по лічильник Гейгера. Принесли, а його аж ковбасить! Виявляється, сусід, що Дідові з Бабою ті три сотки в оренду віддав, два роки тому там радіоактивні відходи закопав. А за це йому підвищили на 25 гривень пенсію і 5 кіло гречки.
неофольклор
Сидів якось мій тесть на канапі й пробував розповідати своїй онуці, а моїй донечці казочку. А що її так сильно це подобалося, то і я став до дідових оповідок прислухатися. А розповідав він ось що.
Десь там, а може й ближче, жили собі Дідо й Баба. І були вони собі простими пенсіонерами, жили у зимній квартирі, за котру мали купу боргів. Але прийшов час, і набридло їм з тими боргами миритися, тож взялися вони вигадувати, як ті гроші виплатити. А то ще, борони, Боже, прийдуть та й виселять на старості літ.
Сиділи вони собі, думали й гадали, аж Дідові потрапила на очі книжка з казками, на котрій велика така ріпка намальована була. Тоді Дідо й каже: “А давай но, Бабо ріпку посадимо, виростимо, а потім гуртом комусь продамо. Гроші невеликі, а може якраз пощастить!” На тому й порішили.
Дочекалися весни, купили турецького, заморського насіння Ripkus Kazkovus, винайняли у сусіда за 5 гривень 3 сотки дачі на ціле літо та й взялися до роботи.
Посіяли ріпку та й стали чекати. Так і літо проминуло, а Дідо та Баба чекають і годі. Аж прийшла осінь, люде взялися врожай збирати, то й старі йдуть собі на сусідову дачу. Коли це дивляться, а ріпка їхня огого! яка вимахала. Що ж тут робити? Вирішили вони покликати Онуку. А та саме в Кієвє гроші заробляла. Дзвонять їй на мобільний та й кажуть, приїжджай, мовляв, ріпку рвати будемо. А та їм: “Нє маґу я к вам прієхаць. У мєня тут тууусооовка, вопщім зайнята я!”
Біда та й годі! Сидять Дідо з Бабою та й журяться. Аж іде попри їхню дачу Жучка. “А чого це ви журитеся?” -- питає Жучка в Діда з Бабою. “Та, от виросла й нас ріпка, а тепер не знаємо, що з нею робити”, -- ті їй у відповідь.
Подивилася Жучка на ту ріпку, гаркнула, свиснула, по мобільному десь подзвонила, а тоді їм і каже: “За 10 відсотків беруся вам допомогти!” А що Дідові з Бабою робити? Мусили погодитися.
А в тої Жучки, було дві коліжанки: Кишка та Мишка. Колись вони були страшними ворогами. Кишка постійно гонила за Мишкою, бо хотіла її з’їсти. Але одного разу Мишка, що з великими претензіями ставилася до своєї фіґури, побачила в телевізії рекламу “Флоресини”, наїлася її і замість того, щоби схуднути, так поправилася, що стала більшою за Кишку. Та й Кишці стало нецікаво гонити за такою великецькою Мишкою. То ж стали вони з того часу друзями.
Але Кишкина історія тим не вичерпується, бо коли вона перестала бігати за Мишкою, почала не повільніше від неї набирати вагу. За рік її покинув чоловік з дітьми, а потім ще й з роботи вигнали: скажіть мені, яким шефам потрібні грубелецькі секретарки?
Отак стали вони коліжанками по нещастю і стояли одна за одну прямо-таки горою. Коли одного разу кликали якісь двоє Мишку до суду за те, що вона ніби-то хвостом якісь золоті яйця побила, ходили Мишка й Кишка обидві, та й справу ту виграли.
Тепер Мишка з Кишкою працювали на Жучку і кожна на себе. Мишка -- на комп’ютерній фірмі маніпулятором, а Кишка -- простим, звичайнісіньким бухгалтером.
Отож вирішила Жучка організувати вивіз ріпки до Китаю, де, які відомо ротів багато, то ж і їсти її буде кому. Привела вперід експерта, щоби той подивився і сказав, кіко за неї на Ринку дістати можна. Прийшов такий худий фацет у великецьких окулярах, подивився, покрутив коло скроні пальцем, що його прикрашав здоровецький траурний ніготь і забрався гет.
Здивувалися всі такій фацетовій поведінці та й пішли по лічильник Гейгера. Принесли, а його аж ковбасить! Виявляється, сусід, що Дідові з Бабою ті три сотки в оренду віддав, два роки тому там радіоактивні відходи закопав. А за це йому підвищили на 25 гривень пенсію і 5 кіло гречки.
субота, 5 лютого 2011 р.
Юрко БАНЗАЙ: Львів обітований
STORY
Ту історію я потім переповідав багатьом людям. Хтось дивився на мене, як на вар’ята, хтось сміявся, а хтось жалібно слухав.
А сталося все так. Одного ранку, десь навесні, я прокинувся традиційно – від прикрого дзвінка китайського будильника. Встав, пішов під пришніц, нашвидкуруч поснідав і, як то й у кожного буває, побіг. На роботу, потім – на іншу роботу, потім додому (щось вгризти), потім знову на роботу. Одним словом, традиційний день. А що схопився рано, то й реагував на події відповідно.
Вискочивши з під’їзду, на ходу купив за 40 копійок помаранчу, йшов і чистив, кидаючи кожну шкаралупку до смітників, що траплялися дорогою. Якось мене це й не дуже здивувало, бо ж, зазвичай, у руці назбирається купа шкаралуп, поки надибаєш першого смітника. Ще здалеку зауважив, що на зупинці стоїть потрібна мені маршрутка, кинувся за нею, але водій, мене, очевидячки, не помітив, храпнув дверима та й поїхав геть. На моє здивування, хвилин за п’ять під’їхав інший потрібний мені мікроавтобус аж із чотирма вільними місцями. Дні, коли мені щастить із транспортом, я вважаю (і, погодьтеся, небезпідставно!) вдалими. А тут ще й водій попався підозріло чемний. Крутив якусь зовсім нейтральну касету, навіть не про якусь, як каже одна моя коліжанка, прибацану, котрій “...надуло голову”.
На роботі дали зарплату – абсолютно всю, разом із місячним боргом, і це було першою подією, яка мене насторожила. Я вийшов, сів у такий же порожній, як і ранішня маршрутка, трамвай, із таким же чемним, як ранішній водій, кондуктором. Через дві зупинки до трамваю зайшли контролери, чемніші від кондуктора!!! Відпустили якусь школярку, що їхала з пільговим квитком, не маючи учнівського.
До того, як доїхав до своєї зупинки, я вже готовий був звертатися за консультацією до психіатра: якісь двоє “пацанячих пацанів” вступилися місцем старшим паням та ще й мене присоромили, що я міг би бути вихованішим. А моя спроба дати місце викликала бурю ображених емоцій у якогось іншого пана, мовляв, “ви молоді, вам треба берегтися, а я на наступній виходжу...” Я сидів, мов причманілий. Зайшов до тата на роботу. Там мені пояснили, що він ПОЛЕТІВ до Києва на конференцію, і має вже за півгодини повернутися. Я покпив із тітки, що мені це все пояснювала, мовляв, на професорські 350 гривень він хіба до Винників долетить та ще й назад пішки піде. На що вона поглузувала з мене, бо 350 гривень отримує лаборант, та ще й щотижня. Потім тітка збігала за якимись смердючими краплями, що привели мене до тями.
Тата чекати я не став. Голова макітрилася, а мозок нагально потребував маленького побутового конфлікту. Ці мікроконфлікти – чи не найкращий засіб позбутися набутого стресу. Де ж як не в ЖЕКу можна таке задоволення отримати. Досить попросити якусь довідку. І ось, як мінімум, пересічний конфлікт вам гарантовано. Уже йдучи до старої халабуди, де поселився наш рідненький ЖЕК, я помітив, що кожних 15-20 кроків попри хідники стоять маленькі симпатичні смітнички, а самі хідники чисті, можливо навіть кілька годин тому вимиті. А в ЖЕКу мила тітка. Довідку виписала хвилини за дві, так що й посваритися не встиг. Ото стояв я під тим ЖЕКом, аж помітив, що стара халабуда не така вже й стара, красиво вибілена, і на місці іржавої ринви, що вторік грім збив, є нова, компактна і зовсім не іржава.
А потім стало ще гірше. У магазині “Овочі-фрукти” мені зважили 35 грамів масла і ще й посміхнулися. А сам магазин чомусь не смердів позаторішньою цибулею і буряками. Потім мені подзвонили з роботи і попросили прийти за авансом на наступний місяць, додавши, що збільшили зарплатню, бо в мене ж робота з комп’ютерами, а це дуже шкодить на здоров’я. Потім були ще кілька магазинів, де ніхто мені не хамив, продавці були ввічливі і максимально коректні, базар, де мене ніхто не намагався намахувати, таксі з центру до Рясного за 1,5 гривні, смачна кава, замість звичної люри в “Бурячку” під “Поступом”, українська телевізія УКРАЇНСЬКОЮ мовою з УКРАЇНСЬКИМИ фільмами вдома, гаряча і холодна вода весь день, відмитий кимсь до блиску ліфт, такий же під’їзд...
І тут я здогадався. Я щипнув себе, що було сили, за руку. Це спрацювало, і я прокинувся. Коли кран пчихнув і загурчав глибоким булькотливим голосом, я зрозумів, що це все – лише сон. У коридорі світло вмикатися “відмовилося”, та й по хаті – теж. Я дочекався, поки сусіди собі добалакають і “блокіратор” – дивний винахід совіцких кулібінців – відпустить мою телефонну лінію. У ЖЕКу мені детально пояснили, де вони бачили мене і мою домашню електромережу: в них – перевірка і їм не до якихось там Банзаїв.
Це й мене заспокоїло. Я зрозумів: страхи, що мені примарилися, були просто зайвою порцією макаронів наніч.
("ПОСТУП", 13-14 СЕРПНЯ 2002 р.)
Ту історію я потім переповідав багатьом людям. Хтось дивився на мене, як на вар’ята, хтось сміявся, а хтось жалібно слухав.
А сталося все так. Одного ранку, десь навесні, я прокинувся традиційно – від прикрого дзвінка китайського будильника. Встав, пішов під пришніц, нашвидкуруч поснідав і, як то й у кожного буває, побіг. На роботу, потім – на іншу роботу, потім додому (щось вгризти), потім знову на роботу. Одним словом, традиційний день. А що схопився рано, то й реагував на події відповідно.
Вискочивши з під’їзду, на ходу купив за 40 копійок помаранчу, йшов і чистив, кидаючи кожну шкаралупку до смітників, що траплялися дорогою. Якось мене це й не дуже здивувало, бо ж, зазвичай, у руці назбирається купа шкаралуп, поки надибаєш першого смітника. Ще здалеку зауважив, що на зупинці стоїть потрібна мені маршрутка, кинувся за нею, але водій, мене, очевидячки, не помітив, храпнув дверима та й поїхав геть. На моє здивування, хвилин за п’ять під’їхав інший потрібний мені мікроавтобус аж із чотирма вільними місцями. Дні, коли мені щастить із транспортом, я вважаю (і, погодьтеся, небезпідставно!) вдалими. А тут ще й водій попався підозріло чемний. Крутив якусь зовсім нейтральну касету, навіть не про якусь, як каже одна моя коліжанка, прибацану, котрій “...надуло голову”.
На роботі дали зарплату – абсолютно всю, разом із місячним боргом, і це було першою подією, яка мене насторожила. Я вийшов, сів у такий же порожній, як і ранішня маршрутка, трамвай, із таким же чемним, як ранішній водій, кондуктором. Через дві зупинки до трамваю зайшли контролери, чемніші від кондуктора!!! Відпустили якусь школярку, що їхала з пільговим квитком, не маючи учнівського.
До того, як доїхав до своєї зупинки, я вже готовий був звертатися за консультацією до психіатра: якісь двоє “пацанячих пацанів” вступилися місцем старшим паням та ще й мене присоромили, що я міг би бути вихованішим. А моя спроба дати місце викликала бурю ображених емоцій у якогось іншого пана, мовляв, “ви молоді, вам треба берегтися, а я на наступній виходжу...” Я сидів, мов причманілий. Зайшов до тата на роботу. Там мені пояснили, що він ПОЛЕТІВ до Києва на конференцію, і має вже за півгодини повернутися. Я покпив із тітки, що мені це все пояснювала, мовляв, на професорські 350 гривень він хіба до Винників долетить та ще й назад пішки піде. На що вона поглузувала з мене, бо 350 гривень отримує лаборант, та ще й щотижня. Потім тітка збігала за якимись смердючими краплями, що привели мене до тями.
Тата чекати я не став. Голова макітрилася, а мозок нагально потребував маленького побутового конфлікту. Ці мікроконфлікти – чи не найкращий засіб позбутися набутого стресу. Де ж як не в ЖЕКу можна таке задоволення отримати. Досить попросити якусь довідку. І ось, як мінімум, пересічний конфлікт вам гарантовано. Уже йдучи до старої халабуди, де поселився наш рідненький ЖЕК, я помітив, що кожних 15-20 кроків попри хідники стоять маленькі симпатичні смітнички, а самі хідники чисті, можливо навіть кілька годин тому вимиті. А в ЖЕКу мила тітка. Довідку виписала хвилини за дві, так що й посваритися не встиг. Ото стояв я під тим ЖЕКом, аж помітив, що стара халабуда не така вже й стара, красиво вибілена, і на місці іржавої ринви, що вторік грім збив, є нова, компактна і зовсім не іржава.
А потім стало ще гірше. У магазині “Овочі-фрукти” мені зважили 35 грамів масла і ще й посміхнулися. А сам магазин чомусь не смердів позаторішньою цибулею і буряками. Потім мені подзвонили з роботи і попросили прийти за авансом на наступний місяць, додавши, що збільшили зарплатню, бо в мене ж робота з комп’ютерами, а це дуже шкодить на здоров’я. Потім були ще кілька магазинів, де ніхто мені не хамив, продавці були ввічливі і максимально коректні, базар, де мене ніхто не намагався намахувати, таксі з центру до Рясного за 1,5 гривні, смачна кава, замість звичної люри в “Бурячку” під “Поступом”, українська телевізія УКРАЇНСЬКОЮ мовою з УКРАЇНСЬКИМИ фільмами вдома, гаряча і холодна вода весь день, відмитий кимсь до блиску ліфт, такий же під’їзд...
І тут я здогадався. Я щипнув себе, що було сили, за руку. Це спрацювало, і я прокинувся. Коли кран пчихнув і загурчав глибоким булькотливим голосом, я зрозумів, що це все – лише сон. У коридорі світло вмикатися “відмовилося”, та й по хаті – теж. Я дочекався, поки сусіди собі добалакають і “блокіратор” – дивний винахід совіцких кулібінців – відпустить мою телефонну лінію. У ЖЕКу мені детально пояснили, де вони бачили мене і мою домашню електромережу: в них – перевірка і їм не до якихось там Банзаїв.
Це й мене заспокоїло. Я зрозумів: страхи, що мені примарилися, були просто зайвою порцією макаронів наніч.
("ПОСТУП", 13-14 СЕРПНЯ 2002 р.)
пʼятниця, 4 лютого 2011 р.
Jurko Banzaj: Країна, де...
З нутра
Дивно, коли встаєш зранку, а в тебе в хаті тепло. На тебе чекає кава зі свіжою, ще теплою булкою. І електрика є, і вода – гаряча й зимна... Дивно, коли перед під’їздом хідник не завалений ущерть снігом. Коли на голову бурульки з даху не падають. І транспорту ні п’ять, ні двадцять п’ять хвилин чекати не треба: йде один за одним. Але, на щастя, такі дива трапляються рідко. Так, щоб не надто розслаблятися. Та, виявляється, цього мало.
Виходиш зранку, по вуха закутаний, черевики напастовані, до всього готовий, увесь недоступно замурований, ну, нічого не боїшся. Трамваї не ходять – по барабану, маршрутки переповнені – по барабану, люди злі-сердиті – по барабану. І все-превсе нібито в носі. А тут таке трапляється!
От, наприклад, учора. Їду собі спокійно в тролейбусі. Ледве запхався – звично. Водій із якихось причин хотів переді мною двері закрити – дурниці. Машину по всій дорозі носить – нормально. Вимкнули посеред дороги струм – дрібниці... Ну, майже дрібниці... Якщо не враховувати того, що по морозі-завірюсі гребти до найближчої зупинки хвилин 10-15, по слизькому і в’язкому, а тут жодна маршрутка не зупиниться. І запізнюєшся вже на 25 хвилин (страшенно не люблю чекати і запізнюватися). Одним словом – труба!
Виходять у салон злючий-презлючий дядько і кажуть: “Хочете їхати – пхайте тролейбус!”. Повертаються і зачиняються. В кабіні зачиняються, там, де тепло і зовсім не мокро. Мають всіх у носі. А штука в тому, що до того відрізка лінії, де є струм – метрів сорок. Хочеш їхати – ніде не подінешся. А тролейбус, нагадаю, штука зовсім не легенька, і з місця його зрушити – не в діжку... Перепрошую.
От до цього я готовий не був. Ну, а люди трохи поперешіптувалися, трохи побурчали, ще трохи понарікали – і що ви собі думаєте? Повалили надвір: хто – подивитися (жінки, діти і “алкогілики”), а – хто і попхати. Чоловік тридцять і хлопів, й інтеліґенції (декому місця до впирання таки забракнуло) дружно вперлися, вчепилися, надулися і... І попхали! Навіть пані кондуктор у двері впиралася! А як попхали!!! І чим далі – тим дужче! По слизькій і в’язкій дорозі, де швидко і часом боком їздять “круті” на крутих машинах.
Але комусь весело було! Збоку дивитися! Оце дають! Тролейбус у тридцять людських і одну кондукторську силу потужністю. А яка економія! Які прибутки! Бо ми за те, щоб тролейбус попхати, виходить, ще й гроші заплатили. Хто свої студентські п’ятнадцять копійок, хто – тридцять. А хтось штовхав із пільгами, себто, як у нас прийнято, улюблено й шановано – на халяву. Навіть деякі зайці (ті, що без вух) пхали.
А з іншого боку глянути – абсурд! Ті, що пхали і хвалили тих, кого обирали, – з ніг до голови, а то й вище, зовсім не сердиті! Ба, навпаки, весело їдуть у випханому тролейбусі, жартують, сміються. І не зимно вже їм всім, і не тісно! Навіть вічно сердита пані кондуктор – і та тішиться (певно, що гроші повертати не треба), жартує та посміхається. Отак! Такі в нас люди! Вони ж просто не можуть без того! Якщо ті-во-во всі проблеми десь дінуться – все, гаплик.
Не дай, Боже, нам керманичів, які би нас того кайфу позбавили!
2003 р.
Дивно, коли встаєш зранку, а в тебе в хаті тепло. На тебе чекає кава зі свіжою, ще теплою булкою. І електрика є, і вода – гаряча й зимна... Дивно, коли перед під’їздом хідник не завалений ущерть снігом. Коли на голову бурульки з даху не падають. І транспорту ні п’ять, ні двадцять п’ять хвилин чекати не треба: йде один за одним. Але, на щастя, такі дива трапляються рідко. Так, щоб не надто розслаблятися. Та, виявляється, цього мало.
Виходиш зранку, по вуха закутаний, черевики напастовані, до всього готовий, увесь недоступно замурований, ну, нічого не боїшся. Трамваї не ходять – по барабану, маршрутки переповнені – по барабану, люди злі-сердиті – по барабану. І все-превсе нібито в носі. А тут таке трапляється!
От, наприклад, учора. Їду собі спокійно в тролейбусі. Ледве запхався – звично. Водій із якихось причин хотів переді мною двері закрити – дурниці. Машину по всій дорозі носить – нормально. Вимкнули посеред дороги струм – дрібниці... Ну, майже дрібниці... Якщо не враховувати того, що по морозі-завірюсі гребти до найближчої зупинки хвилин 10-15, по слизькому і в’язкому, а тут жодна маршрутка не зупиниться. І запізнюєшся вже на 25 хвилин (страшенно не люблю чекати і запізнюватися). Одним словом – труба!
Виходять у салон злючий-презлючий дядько і кажуть: “Хочете їхати – пхайте тролейбус!”. Повертаються і зачиняються. В кабіні зачиняються, там, де тепло і зовсім не мокро. Мають всіх у носі. А штука в тому, що до того відрізка лінії, де є струм – метрів сорок. Хочеш їхати – ніде не подінешся. А тролейбус, нагадаю, штука зовсім не легенька, і з місця його зрушити – не в діжку... Перепрошую.
От до цього я готовий не був. Ну, а люди трохи поперешіптувалися, трохи побурчали, ще трохи понарікали – і що ви собі думаєте? Повалили надвір: хто – подивитися (жінки, діти і “алкогілики”), а – хто і попхати. Чоловік тридцять і хлопів, й інтеліґенції (декому місця до впирання таки забракнуло) дружно вперлися, вчепилися, надулися і... І попхали! Навіть пані кондуктор у двері впиралася! А як попхали!!! І чим далі – тим дужче! По слизькій і в’язкій дорозі, де швидко і часом боком їздять “круті” на крутих машинах.
Але комусь весело було! Збоку дивитися! Оце дають! Тролейбус у тридцять людських і одну кондукторську силу потужністю. А яка економія! Які прибутки! Бо ми за те, щоб тролейбус попхати, виходить, ще й гроші заплатили. Хто свої студентські п’ятнадцять копійок, хто – тридцять. А хтось штовхав із пільгами, себто, як у нас прийнято, улюблено й шановано – на халяву. Навіть деякі зайці (ті, що без вух) пхали.
А з іншого боку глянути – абсурд! Ті, що пхали і хвалили тих, кого обирали, – з ніг до голови, а то й вище, зовсім не сердиті! Ба, навпаки, весело їдуть у випханому тролейбусі, жартують, сміються. І не зимно вже їм всім, і не тісно! Навіть вічно сердита пані кондуктор – і та тішиться (певно, що гроші повертати не треба), жартує та посміхається. Отак! Такі в нас люди! Вони ж просто не можуть без того! Якщо ті-во-во всі проблеми десь дінуться – все, гаплик.
Не дай, Боже, нам керманичів, які би нас того кайфу позбавили!
2003 р.
четвер, 3 лютого 2011 р.
Надія Воловодівська про продовольчу програму, "відважних" журналістів і "опозицію".
Prezydent des'to pojihav do Pol'szi aby prosyty za prodaz' produktiv. Z harczamy urjadova polityka zaznala povnoho krahu. Jakby to buv Juszczenko, to b z'urnalisty dovbaly b koz'noho dnja, a cyh nihto i ne turbuje. Niby vse tak i maje buty. I tak zvana opozycija kynulas' zahyszczaty pani z kosoju, reszta tez' ne cikavyt'.
Юрко БАНЗАЙ: МИНУВШИНА (Ностальгія: 80-ті роки)
Зрадлива привабливіть нових житлових масивів
Не буду приховувати: коли 80-ті починалися, я ходив під стіл пішки і казав до кота: “Вуйку, посуньтеся”. Більшість подій усе ж залишилися в пам’яті у формі асоціацій, які постають чітко, мов ці літери на папері, але варто лише до них звернутися.
Це був час, напевне, цікавіший від того, у якому живемо ми з вами нинькай. Генсеки (та інтриги, які їх оточували), що мов гриби після дощу мінялися після смерті дідуся Льоні Брєжнєва, великого шанувальника французьких поцілунків, переважно публічних і з особами чоловічої статі, по приході “міченого”, а потім по Чорнобильській трагедії відійшли на другі, треті, а то й четверті плани.
Це були часи, коли до баби Теклі, Царство їй Небесне, що жила у рідній Вінниччині, їхалося з великецькими торбеґами, у яких везли сіль, просо, соду, мило, пральний порошок, сірники, цвяхи, ба, навіть олію, бо чесним шляхом увесь цей надзвичайно потрібний пожиток у селах “дістати” було практично неможливо. Це були часи, коли слова відомої тоді пісні “...Я хочу мила, щоб ти це знала...” чулися із наголосом на слові “мило”.
З іншого боку, розквіт споживчої та й кооперації взагалі дозволяв людям отримати товар із давно забутим нині словом “дефіцитний”.
Чудово пам’ятаю, як на соняшникове або гарбузове насіння, грецькі горіхи, якими багатий бабин край, міняли японські куртки, їхні ж безінерційні котушки для спінінга, китайські тенісні ракетки, мешти, французькі парфуми, нові німецькі аудіо- касети (страшний дефіцит, але про це – згодом), дешевенькі радіоприймачі (транзистори) того ж японського виробництва та купу інших потрібних і не дуже речей.
А ще це був час агресивного розростання нового тоді Сихівського житлового масиву. Тоді на Сихів можна було добратися лише двома транспортами: тролейбусом по Зеленій до сихівського мосту, а там – пішки, або автобусом до Стрийської, а там, знову ж таки, пішки. Обидва методи означали півтора–двогодинне добирання у страшній спеці і всепоглинаючому запасі людського робітничого поту.
Не буду оповідати особливості сихівського містобудування, аби не ятрити людських ран, які загоюються лише після переїзду в нормальне житло.
Це були часи, коли почали потихеньку з’являтися болгарські вінілові плити з модними виконавцями – СС Catch, Sandra’ою та Sabrina’ою. Володарі цих лонґполеїв володіли найконвертованішою у світі валютою. Ці плити можна було в будь-який момент продати принаймні за ті гроші, які за них заплатили. Це був розквіт Metallica, Iron Maiden, Helloween, пізніше почали з’являтися такі наші виконавці, як “Брати Гадюкіни”, “Воплі Відоплясова”, десь там тихенько пізнавали тонкощі музики зазбручанська бардиха Марійка Бурмака та Тарасьо Чубай. Запорошена касета з “Братами Гадюкіними”, де на підспівках працювала ще й сестричка Віка, ходила по рукам і копіювалася, копіювалася, копіювалася...
Брат мій, Ігорко, вчився тоді в Політехнічному інституті, а разом із ним на потоці вчилися також представники дружнього Непалу. Останні, для комфортного життя в Совіцькому Союзі, притарґували зи собою торби, спеціально підготовані для приємного спілкування з дикими мешканцями якоїсь Океанії.
У тих торбах було все, що для цього спілкування потрібне: кольорові пластикові брелки, що витримували тягар ваших ключів протягом (у кращому випадку) двох тижнів; дешеві калькулятори на сонячних батареях; китайські олівці, що потрафили писати спеціальними стержнями, діаметром 0,5 міліметра; такі ж китайські ручки, але зи “золотими” перами; ті ж аудіокасети, що розліталися вмить; американські цигарки; турецькі джинси Dixan та купу іншого непотребу.
Оте все він регулярно приносив додому, ризикуючи заробити собі трохи грошенят на нові мешти і потрапити в міліцію за звинуваченням у тому, що він – “фарцовщик”. Це хитре слово довго переймало мій дитячий розум, аж поки одного разу я не потрапив на Краківський базар, де, як відомо, тоді можна було купити перфектну річ – жуйки. Donald, Turbo, Tip-Tip, Cin-Cin та ще кільканадцять назв, які в голові вашого покірного слуги стільки часу не зберігаються. Там мені й пояснили, що бабць, які торгують цими прекрасними речами, й називають фарцовщиками.
А ще дуже добре згадуються мені татові заробки за статті, опубліковані в іноземних наукових журналах. Замість американських чи інших грошенят йому давали папірці, які мама називала чеками.
Ці чеки можна було отоварити у таких спеціальних магазинах, як “Бєрьозка”. Там можна було купити безліч усяких потрібних речей, які, зазвичай, можна було отримати, записуючись на довжелецьку чергу. Там і купили гордість родини, пральну машину “Лыбидь”, яка значно спрощувала побут і презентувалася всім більш-менш порядним гостям.
А потім з’явилася далека родина: вуйко Анджей із Томашува Любельського. Він їздив до Совітів на закупи, а придбаний крам вигідно продавав на ринках братньої Польщі. Звідсіля везлося майже все, що мало принаймні мінімальну цінність: праски, електромлинки на каву, цвяхи, електробритви, кеди, білизна і ще великецька купа всього. Натомість сюди везли дешеву турецьку косметику, жуйки, махрові рушники, той же турецький одяг і аудіокасети. Останні були краєм мрій у кожної людини, яка правдами чи неправдами купила собі касетний магнітофон.
Щасливий власник блоку (10 шт.) касет мав усі шанси нарватися на неймовірну заздрість знайомих або й на цілком серйозні наміри цілком серйозних бандитів.
Наприкінці 80-х мені пощастило потрапити до Польщі. Так сталося, що я ходив на спортивну секцію і випадково потрапив до складу групи, що їхала “на змагання”. Під виглядом тих змагань у ті часи діти масово їхали на польські ринки, аби вигідно збувати заготовлений батьками крам. Як зара пам’ятаю, що в той час “добре йшли” кеди, шкіряні м’ячі, радянські електронні ігри, типу “Ну, пагаді!”, “Вєсьолий повар!” і, звичайно ж, горілка. З відомих причин, ми не стали татові казати, що син їде на гендель, а скористалися відомою версією про “змагання”.
Відразу скажу, що я більше проїздив, аніж заробив, але привіз звідтіля незабутні враження. Навіть нині мені бракує слів, щоби передати мій шок! Коли малий хлопака дивився на яскраву вітрину продуктового магазину, де без проблем можна було купити будь-що – від лососевої ікри до маринованих печеричок, – перед очима стояли холодильники сихівського торгового центру “Іскра” з фігурно викладеними банками морської капусти.
Не буду приховувати: коли 80-ті починалися, я ходив під стіл пішки і казав до кота: “Вуйку, посуньтеся”. Більшість подій усе ж залишилися в пам’яті у формі асоціацій, які постають чітко, мов ці літери на папері, але варто лише до них звернутися.
Це був час, напевне, цікавіший від того, у якому живемо ми з вами нинькай. Генсеки (та інтриги, які їх оточували), що мов гриби після дощу мінялися після смерті дідуся Льоні Брєжнєва, великого шанувальника французьких поцілунків, переважно публічних і з особами чоловічої статі, по приході “міченого”, а потім по Чорнобильській трагедії відійшли на другі, треті, а то й четверті плани.
Це були часи, коли до баби Теклі, Царство їй Небесне, що жила у рідній Вінниччині, їхалося з великецькими торбеґами, у яких везли сіль, просо, соду, мило, пральний порошок, сірники, цвяхи, ба, навіть олію, бо чесним шляхом увесь цей надзвичайно потрібний пожиток у селах “дістати” було практично неможливо. Це були часи, коли слова відомої тоді пісні “...Я хочу мила, щоб ти це знала...” чулися із наголосом на слові “мило”.
З іншого боку, розквіт споживчої та й кооперації взагалі дозволяв людям отримати товар із давно забутим нині словом “дефіцитний”.
Чудово пам’ятаю, як на соняшникове або гарбузове насіння, грецькі горіхи, якими багатий бабин край, міняли японські куртки, їхні ж безінерційні котушки для спінінга, китайські тенісні ракетки, мешти, французькі парфуми, нові німецькі аудіо- касети (страшний дефіцит, але про це – згодом), дешевенькі радіоприймачі (транзистори) того ж японського виробництва та купу інших потрібних і не дуже речей.
А ще це був час агресивного розростання нового тоді Сихівського житлового масиву. Тоді на Сихів можна було добратися лише двома транспортами: тролейбусом по Зеленій до сихівського мосту, а там – пішки, або автобусом до Стрийської, а там, знову ж таки, пішки. Обидва методи означали півтора–двогодинне добирання у страшній спеці і всепоглинаючому запасі людського робітничого поту.
Не буду оповідати особливості сихівського містобудування, аби не ятрити людських ран, які загоюються лише після переїзду в нормальне житло.
Це були часи, коли почали потихеньку з’являтися болгарські вінілові плити з модними виконавцями – СС Catch, Sandra’ою та Sabrina’ою. Володарі цих лонґполеїв володіли найконвертованішою у світі валютою. Ці плити можна було в будь-який момент продати принаймні за ті гроші, які за них заплатили. Це був розквіт Metallica, Iron Maiden, Helloween, пізніше почали з’являтися такі наші виконавці, як “Брати Гадюкіни”, “Воплі Відоплясова”, десь там тихенько пізнавали тонкощі музики зазбручанська бардиха Марійка Бурмака та Тарасьо Чубай. Запорошена касета з “Братами Гадюкіними”, де на підспівках працювала ще й сестричка Віка, ходила по рукам і копіювалася, копіювалася, копіювалася...
Брат мій, Ігорко, вчився тоді в Політехнічному інституті, а разом із ним на потоці вчилися також представники дружнього Непалу. Останні, для комфортного життя в Совіцькому Союзі, притарґували зи собою торби, спеціально підготовані для приємного спілкування з дикими мешканцями якоїсь Океанії.
У тих торбах було все, що для цього спілкування потрібне: кольорові пластикові брелки, що витримували тягар ваших ключів протягом (у кращому випадку) двох тижнів; дешеві калькулятори на сонячних батареях; китайські олівці, що потрафили писати спеціальними стержнями, діаметром 0,5 міліметра; такі ж китайські ручки, але зи “золотими” перами; ті ж аудіокасети, що розліталися вмить; американські цигарки; турецькі джинси Dixan та купу іншого непотребу.
Оте все він регулярно приносив додому, ризикуючи заробити собі трохи грошенят на нові мешти і потрапити в міліцію за звинуваченням у тому, що він – “фарцовщик”. Це хитре слово довго переймало мій дитячий розум, аж поки одного разу я не потрапив на Краківський базар, де, як відомо, тоді можна було купити перфектну річ – жуйки. Donald, Turbo, Tip-Tip, Cin-Cin та ще кільканадцять назв, які в голові вашого покірного слуги стільки часу не зберігаються. Там мені й пояснили, що бабць, які торгують цими прекрасними речами, й називають фарцовщиками.
А ще дуже добре згадуються мені татові заробки за статті, опубліковані в іноземних наукових журналах. Замість американських чи інших грошенят йому давали папірці, які мама називала чеками.
Ці чеки можна було отоварити у таких спеціальних магазинах, як “Бєрьозка”. Там можна було купити безліч усяких потрібних речей, які, зазвичай, можна було отримати, записуючись на довжелецьку чергу. Там і купили гордість родини, пральну машину “Лыбидь”, яка значно спрощувала побут і презентувалася всім більш-менш порядним гостям.
А потім з’явилася далека родина: вуйко Анджей із Томашува Любельського. Він їздив до Совітів на закупи, а придбаний крам вигідно продавав на ринках братньої Польщі. Звідсіля везлося майже все, що мало принаймні мінімальну цінність: праски, електромлинки на каву, цвяхи, електробритви, кеди, білизна і ще великецька купа всього. Натомість сюди везли дешеву турецьку косметику, жуйки, махрові рушники, той же турецький одяг і аудіокасети. Останні були краєм мрій у кожної людини, яка правдами чи неправдами купила собі касетний магнітофон.
Щасливий власник блоку (10 шт.) касет мав усі шанси нарватися на неймовірну заздрість знайомих або й на цілком серйозні наміри цілком серйозних бандитів.
Наприкінці 80-х мені пощастило потрапити до Польщі. Так сталося, що я ходив на спортивну секцію і випадково потрапив до складу групи, що їхала “на змагання”. Під виглядом тих змагань у ті часи діти масово їхали на польські ринки, аби вигідно збувати заготовлений батьками крам. Як зара пам’ятаю, що в той час “добре йшли” кеди, шкіряні м’ячі, радянські електронні ігри, типу “Ну, пагаді!”, “Вєсьолий повар!” і, звичайно ж, горілка. З відомих причин, ми не стали татові казати, що син їде на гендель, а скористалися відомою версією про “змагання”.
Відразу скажу, що я більше проїздив, аніж заробив, але привіз звідтіля незабутні враження. Навіть нині мені бракує слів, щоби передати мій шок! Коли малий хлопака дивився на яскраву вітрину продуктового магазину, де без проблем можна було купити будь-що – від лососевої ікри до маринованих печеричок, – перед очима стояли холодильники сихівського торгового центру “Іскра” з фігурно викладеними банками морської капусти.
Підписатися на:
Дописи (Atom)
