Jurko Banzaj: Країна, де...

З нутра

Дивно, коли встаєш зранку, а в тебе в хаті тепло. На тебе чекає кава зі свіжою, ще теплою булкою. І електрика є, і вода – гаряча й зимна... Дивно, коли перед під’їздом хідник не завалений ущерть снігом. Коли на голову бурульки з даху не падають. І транспорту ні п’ять, ні двадцять п’ять хвилин чекати не треба: йде один за одним. Але, на щастя, такі дива трапляються рідко. Так, щоб не надто розслаблятися. Та, виявляється, цього мало.

Виходиш зранку, по вуха закутаний, черевики напастовані, до всього готовий, увесь недоступно замурований, ну, нічого не боїшся. Трамваї не ходять – по барабану, маршрутки переповнені – по барабану, люди злі-сердиті – по барабану. І все-превсе нібито в носі. А тут таке трапляється!

От, наприклад, учора. Їду собі спокійно в тролейбусі. Ледве запхався – звично. Водій із якихось причин хотів переді мною двері закрити – дурниці. Машину по всій дорозі носить – нормально. Вимкнули посеред дороги струм – дрібниці... Ну, майже дрібниці... Якщо не враховувати того, що по морозі-завірюсі гребти до найближчої зупинки хвилин 10-15, по слизькому і в’язкому, а тут жодна маршрутка не зупиниться. І запізнюєшся вже на 25 хвилин (страшенно не люблю чекати і запізнюватися). Одним словом – труба!

Виходять у салон злючий-презлючий дядько і кажуть: “Хочете їхати – пхайте тролейбус!”. Повертаються і зачиняються. В кабіні зачиняються, там, де тепло і зовсім не мокро. Мають всіх у носі. А штука в тому, що до того відрізка лінії, де є струм – метрів сорок. Хочеш їхати – ніде не подінешся. А тролейбус, нагадаю, штука зовсім не легенька, і з місця його зрушити – не в діжку... Перепрошую.

От до цього я готовий не був. Ну, а люди трохи поперешіптувалися, трохи побурчали, ще трохи понарікали – і що ви собі думаєте? Повалили надвір: хто – подивитися (жінки, діти і “алкогілики”), а – хто і попхати. Чоловік тридцять і хлопів, й інтеліґенції (декому місця до впирання таки забракнуло) дружно вперлися, вчепилися, надулися і... І попхали! Навіть пані кондуктор у двері впиралася! А як попхали!!! І чим далі – тим дужче! По слизькій і в’язкій дорозі, де швидко і часом боком їздять “круті” на крутих машинах.

Але комусь весело було! Збоку дивитися! Оце дають! Тролейбус у тридцять людських і одну кондукторську силу потужністю. А яка економія! Які прибутки! Бо ми за те, щоб тролейбус попхати, виходить, ще й гроші заплатили. Хто свої студентські п’ятнадцять копійок, хто – тридцять. А хтось штовхав із пільгами, себто, як у нас прийнято, улюблено й шановано – на халяву. Навіть деякі зайці (ті, що без вух) пхали.

А з іншого боку глянути – абсурд! Ті, що пхали і хвалили тих, кого обирали, – з ніг до голови, а то й вище, зовсім не сердиті! Ба, навпаки, весело їдуть у випханому тролейбусі, жартують, сміються. І не зимно вже їм всім, і не тісно! Навіть вічно сердита пані кондуктор – і та тішиться (певно, що гроші повертати не треба), жартує та посміхається. Отак! Такі в нас люди! Вони ж просто не можуть без того! Якщо ті-во-во всі проблеми десь дінуться – все, гаплик.

Не дай, Боже, нам керманичів, які би нас того кайфу позбавили!
2003 р.