Юрко БАНЗАЙ: У кожного – своя Україна

СУБ’ЄКТИВНЕ

У кожного – своя Україна. Не вірите? А подумайте-но над цими словами глибше. А краще – давайте подумаємо разом.

На цю думку наштовхнуло мене повідомлення про те, що на Винниченка, навпроти колишнього обкому компартії України, ставлять пам’ятник. Монумент чудовому чоловікові, котрого я не знав, та й серед вас небагато є тих, хто знали В’ячеслава Чорновола особисто. Дуже добре, що люди пам’ятають своїх героїв. І річ не в тім, що варто може спочатку поставити пам’ятник Степанові Бандері, який теж чимало зробив для звільнення України від ворогів. Йдеться про те, чи можемо ми з вами ставити пам’ятники в місті, де падають будинки: і не будь-які, а пам’ятки архітектури. Чи не уподоблюємося ми большевикам, які мусили спочатку все зламати, щоби потім побудувати “новий мір”?

А може спочатку треба було б обладнати міські хідники достатньою кількістю найбанальніших у світі смітників. А може варто було б спершу врятувати ще не до кінця зігнилі трьохсотлітні кам’яниці? А ще – розв’язати проблеми із транспортом у центрі міста?

Ось що я вам скажу. Річ у тім, що в людей, які збирали пожертви на пам’ятник, – своя Україна. Вона ні чим не гірша, але й не краща від нашої. Вона їхня – і квит. Вони створять пам’ятник Чорноволові, зроблять косметичний ремонт фасаду будинку, що за ним (аби не надто дико виглядав на тлі обдертих стін), як то було із пам’ятником Грушевському... Хоча, перепрошую, забув. Вибачте великодушно. За пам’ятником є лише один фасад, і задрипаним він ніколи й не був. Бо це ж обл. держ. адміністрація.

В уяві цих людей Україна невід’ємно асоціюється з пошануванням її героїв. І дай, Боже, їм і їхнім дітям довгих літ, якщо воно так є. Приблизно такою ж Україна є і в душах вдалих бізнесменів, які вже у другому коліні підіймають економіку Сполучених Штатів, Канади або Австралії. Ці люди щедро, раз на кілька місяців, передають кровно зароблені 5, а то й 10 місцевих долярів із свого скромного надцятьтисячного річного заробку на кошт котрогось із Надзвичайно Потрібних Часописів.
Або на будівництво пам’ятників героям. Скажіть, чи дуже багато чулисьте випадків пожертвувань із діяспори на ремонт вічнопобитої вулиці з неймовірно патріотичною назвою “Імені Тараса Шевченка”?

І не дивно. Бо ті вар’яти, які дають гроші на ремонт цієї вулиці, діють або проти своєї волі, або просто мають уже свою Україну. У цій Україні жити трохи тяжче, ніж у попередній. Тут майже немає дядьків із надцятьтисячними бюджетами, які кидають копійки на суспільно-корисні справи. Тут кожну копійку спочатку потрібно зі слізьми вибивати, а потім місяцями чекати, поки ці гроші надійдуть.
Але то – байдуже. Вони звикли. Безлад і хамство оточують цих людей у їхній Україні. І вони – не єдині.

Бо подібна Україна є ще в інших людей. Цих мені шкода чи не найбільше. Мабуть, через те, що ще не встиг змінити України для себе. На якусь приємнішу. Так ось. Ці люди в їхній державі стоять у кілометрових чергах за довідками в ЖЕК’ах, пошепки перекидаючись думкою про те, що ці самі ЖЕК’и давно треба було розігнати. Так само, як і ЗАГС’и та ще безліч подібних пережитків серпасто-молоткастих часів.

Ці ж люди волочать через півміста торбеґи з напівгнилою їжею, купленою на ринку з таємничою назвою. Вони ж спритно маневрують між машинами в численних міських автокорках, проклинаючи дурну роботу і таку ж Державу за те, що дратуються, йдучи пішки, а не сидять у зручному кріслі нового авта. А перед тим вони ж заповнюють старенький електротранспорт, проклинаючи бабців-дідусів, наділених Державою пільгами на користування транспортом. Але найдивніше є те, що ці люди самовіддано люблять свою Україну. Хоча й деколи віддаються владі дивного перелюбу, коли згадують “старі-добрі часи” із дешевими винами і ковбасою.

Ці люди мандрують, але найдальше місце їхніх мандрівок – рідне село, де росте, підгортається, сапається і активно пожирається американськими жуками остання надія на порятунок нації – бульба. Їхній відпочинок полягає в обробленні рідного городу, їхні розваги обмежуються родинними забавами – весіллями, хрестинами, уродинами, похоронами, – під час яких споживають єдиний каталізатор їхніх сізіфових трудів – горілку. Чоловіки ще часами вживають інший стимулятор сумнівного походження – дешевий тютюн.

Їхня Україна зовсім не подібна до України, якою живе і марить інша частка – не така чисельна, але дуже впливова – людей, які мають пашпорта із золотим тризубом. Ця Україна дуже схожа на якусь Італію. Або принаймні Німеччину. Одним словом, на модне нині слово – “Європа”. Тут не прийнято їздити дешевим автом; обідати в дешевій забігайлівці, із вивіскою хрущовських часів “Столова”; відпочивати у санаторії “Цементник”, який розташований на відстані 250 метрів від якогось миколаївського цементного заводу; споживати культову вермішель “Мівіна”; мешкати в районах кшталту Сихова чи Рясного.

Що їм до України тих бідаків, які навіть не потрафлять звести кінці з кінцями? Тих, що, нарікаючи на вантажника, який не виніс мішок товару до торгового залу магазину “Овочі-фрукти”, гордо заявляють: “Із такими пияками України не збудуєш?”

Цим найубогішим, окрім їхньої, персональної Держави з курми баби Марусі, що повидзьобували висівки, неймовірно подобаються всі решта України. Вони люблять милуватися пам’ятниками, або, навпаки, нарікати на криві ноги в коня, на якому сидить король Данило; вони можуть тижнями не їсти, аби уважно досліджувати Україну сильних світу цього, віддаючи комусь із них потім голоси на виборах.

А ось я маю проблеми. Мені жодна з цих Україн не подобається. Часами про це забуваю і якось починаю миритися. А часами розумію, що майбутнє цієї держави сховане в такій пітьмі, крізь яку й найгостріше око ніц не побачить. А навіщо мені держава з великим минулим і пам’ятниками замість майбутнього?
(ПОСТУП, 2002, 14-15 ВЕРЕСНЯ, № 137)