Таксист -- цар, бог і герой

Юрко БАНЗАЙ

прикрощі (бувальщина)

Як відомо, один переїзд дорівнює двом пожежам. Стара істина авторові цих рядків -- шанувальнику орендування різних помешкань -- ще ніколи не зрадила протягом останніх трьох років.

Що ж, життя людини, котра не має у приватній власності навіть мацьопкого помешкання, сповнене пригод, більшість з котрих пов’язані як не з веселими власниками орендованих апартаментів, то з не менш веселими сусідами. Дякувати Богу, останнього разу і з першими, і з другими було все олрайт - власниця, приємна, цікава і не настирлива тітка Люба, була завше бажаним гостем нашої тимчасової домівки. Сусіди поводили себе тихо, навіть тоді, коли ваш покірний слуга досить нечемно дозволяв собі голосно слухати музику пізньої ночі. Щоправда, таких випадків було дуже мало, але трафунки в життю, як каже Ромко Германець, бувають розмаїті.

Тож нічого дивного в тому, що десь всі ті файні обставини мали змінитися, насправді не було. Почалося все з того, що минулої п’ятниці, дня, коли планувалося тихо-мирно спакувати свої небагаті клунки, я мусив цілісінький день просидіти в редакції над верстковими плівками, і тому пакуватися довелось у день переїзду. Але субота -- сонячна і приємна днина -- розвіяла мої побоювання, і з перемінним успіхом ми перевезли більшість речей за сприяння старого і незмінного у своїх звичках друга-Рижого. Проблемочка лише полягала в тому, як відтранспортувати до Р-ного мій старий холодильник марки “Бобруйск”, куплений у якоїсь бабці за 85 гривень два роки тому та взяту декілька місяців тому в кредит пральну машинку.

Для транспортування таких, мнягко кажучи, фіґовогабаритних речей, я зазвичай користувався послугами радіо-таксі. Більшість з цих підприємств надають послуги у вигляді перевезення невеликих вантажів мікроавтобусами. Це було дорогим, але не найгіршим варіантом вирішення завдання, що постало перед нами. За попередніми підрахунками, шлях між двома “крапками” складав приблизно 9 кілометрів, і ми спокійно вкладалися у мінімальну суму для такого транспорту – 15-16 гривень.

Неприємності почалися вже тоді, коли ми спробували знайти вільну машину. Так вже склалося, що у жодній із відомих мені фірм, котрі надають такі послуги, не виявилося вільного буса. Нарешті вдалося додзвонитися до оператора № N, де пообіцяли потрібну машину у потрібний час. Ні для кого не секрет, що година простою радіо-таксі коштує від 10 гривень. Машина, як і належиться, приїхала на кілька хвилин раніше, а ми, економлячи свої гроші оперативненько завантажилися. Продовженням прикрощів було зовсім неввічливе буркотіння під ніс водія, коли ми попросили його розвернути машину дверима до під’їзду. Він у цей момент якраз любенько собі балакав із якоюсь тіткою і таким проханням був вельми невдоволений, мовляв, чого пристали, не бачите, я тут зайнятий. Зрештою, розвернувся, але так і не під’їхав, як його просилося, та чіпати його ми не стали: він же мав везти ще пральку, за котру ще й кредит до кінця не виплачено.

Під'їдждаючи до *ського мосту, того, що з боку вулиці *ської, водій єхидно запитався, чи справді пралька коштує купу грошей. А потім почалися пригоди. Знаєте, ця вулиця, точніше права її смуга, є суперпозицією горбочків і ямочок, котрі нормальні водії, що бережуть своїх пасажирів і ходову авта старанно оминають. Але наш керманич не об'їжджав, а навпаки, піддав газу. На кожному горбочку, у кожній ямці серце моє йойкало і падало у діряву шкарпетку в брудному мешті. Водій, що кілька хвилин тому дико переживав за лінолеум у “трюмі” свого авта (ви, мовляв, його мені ж не порвіть, бо потім клеїти довго), тепер гицав на дорожних хвилях, мов ковбой на родео.

На ціле щастя, тої дороги було не так багацько і на останній “фінішній прямій” від серця мого відлягло. Але сюрпризи цього вечора не закінчилися. По вивантаженні нашого скарбу водій назвав суму, котра майже вдвічі перевищувала ту, на котру ми розраховували. Коли я спробував з’ясувати, за які послуги ми винні водієві такі гроші, він гордо заявив: “дорога, чекання плюс 15 гривень за виклик”.

Підозрюючи, що я щось наплутав, довелося телефонувати до оператора № N і просити підрахувати, скільки складає вартість перевезення мікроавтобусом вантажу на відстань 9 км і простій машини квадранс часу. Виявилося, що з 28 гривень, запрошених водієм, лише 16 були вартістю послуги (що не суперечило нашим підрахункам). Решта ж, як то кажуть, -- за карі очі. І якби прикрий дядько не ознайомив мене на початку поїздки з тарифами, може я б цього галасу й не здіймав.

Я не маю нічого проти *cьких таксистів. Часами доводиться користуватися їхніми послугами, і жодного разу до злощасної суботи я про це не пошкодував. Більшість з них -- приємні і ввічливі люди, котрі перепитуються, коли хочуть закурити цигарку, або увімкнути музику. Зазвичай таксисти -- приємні співрозмовники, від котрих можна почути багато цікавого.

Річ зовсім не в таксистах. Спробуймо просто відірватись від тих кількох гривачків, що їх нагрів собі прикрий дядько. Річ далеко не в них. Штука в тому, ЯК ставився цей чоловік до людей, котрі не дають йому померти з голоду. Я не маю на увазі ставлення до мене. Варто, може, подивитися на цю ситуацію у мірилі глобальнішому. ЯК може заробляти гроші людина, котра їх не любить? Або ж, як може людина, що любить гроші, принаймні не ставитися приязно до тих, хто їй ті гроші дає? От це й залишається загадкою малого сервіс-бізнесу. У нормальних країнах такі горе-бізнесмени відсіюються шляхом природнього відбору. А в нас -- дзюзьки! А все тому, що ображений клієнт неймовірно рідко розповідає оточуючим, також потенційним клієнтам, про тих, хто його образив. От і виходить - “сервіс по-сучасному”!
Галичина, 2002 р.