Юрко БАНЗАЙ: Львів обітований

STORY

Ту історію я потім переповідав багатьом людям. Хтось дивився на мене, як на вар’ята, хтось сміявся, а хтось жалібно слухав.

А сталося все так. Одного ранку, десь навесні, я прокинувся традиційно – від прикрого дзвінка китайського будильника. Встав, пішов під пришніц, нашвидкуруч поснідав і, як то й у кожного буває, побіг. На роботу, потім – на іншу роботу, потім додому (щось вгризти), потім знову на роботу. Одним словом, традиційний день. А що схопився рано, то й реагував на події відповідно.

Вискочивши з під’їзду, на ходу купив за 40 копійок помаранчу, йшов і чистив, кидаючи кожну шкаралупку до смітників, що траплялися дорогою. Якось мене це й не дуже здивувало, бо ж, зазвичай, у руці назбирається купа шкаралуп, поки надибаєш першого смітника. Ще здалеку зауважив, що на зупинці стоїть потрібна мені маршрутка, кинувся за нею, але водій, мене, очевидячки, не помітив, храпнув дверима та й поїхав геть. На моє здивування, хвилин за п’ять під’їхав інший потрібний мені мікроавтобус аж із чотирма вільними місцями. Дні, коли мені щастить із транспортом, я вважаю (і, погодьтеся, небезпідставно!) вдалими. А тут ще й водій попався підозріло чемний. Крутив якусь зовсім нейтральну касету, навіть не про якусь, як каже одна моя коліжанка, прибацану, котрій “...надуло голову”.

На роботі дали зарплату – абсолютно всю, разом із місячним боргом, і це було першою подією, яка мене насторожила. Я вийшов, сів у такий же порожній, як і ранішня маршрутка, трамвай, із таким же чемним, як ранішній водій, кондуктором. Через дві зупинки до трамваю зайшли контролери, чемніші від кондуктора!!! Відпустили якусь школярку, що їхала з пільговим квитком, не маючи учнівського.

До того, як доїхав до своєї зупинки, я вже готовий був звертатися за консультацією до психіатра: якісь двоє “пацанячих пацанів” вступилися місцем старшим паням та ще й мене присоромили, що я міг би бути вихованішим. А моя спроба дати місце викликала бурю ображених емоцій у якогось іншого пана, мовляв, “ви молоді, вам треба берегтися, а я на наступній виходжу...” Я сидів, мов причманілий. Зайшов до тата на роботу. Там мені пояснили, що він ПОЛЕТІВ до Києва на конференцію, і має вже за півгодини повернутися. Я покпив із тітки, що мені це все пояснювала, мовляв, на професорські 350 гривень він хіба до Винників долетить та ще й назад пішки піде. На що вона поглузувала з мене, бо 350 гривень отримує лаборант, та ще й щотижня. Потім тітка збігала за якимись смердючими краплями, що привели мене до тями.

Тата чекати я не став. Голова макітрилася, а мозок нагально потребував маленького побутового конфлікту. Ці мікроконфлікти – чи не найкращий засіб позбутися набутого стресу. Де ж як не в ЖЕКу можна таке задоволення отримати. Досить попросити якусь довідку. І ось, як мінімум, пересічний конфлікт вам гарантовано. Уже йдучи до старої халабуди, де поселився наш рідненький ЖЕК, я помітив, що кожних 15-20 кроків попри хідники стоять маленькі симпатичні смітнички, а самі хідники чисті, можливо навіть кілька годин тому вимиті. А в ЖЕКу мила тітка. Довідку виписала хвилини за дві, так що й посваритися не встиг. Ото стояв я під тим ЖЕКом, аж помітив, що стара халабуда не така вже й стара, красиво вибілена, і на місці іржавої ринви, що вторік грім збив, є нова, компактна і зовсім не іржава.

А потім стало ще гірше. У магазині “Овочі-фрукти” мені зважили 35 грамів масла і ще й посміхнулися. А сам магазин чомусь не смердів позаторішньою цибулею і буряками. Потім мені подзвонили з роботи і попросили прийти за авансом на наступний місяць, додавши, що збільшили зарплатню, бо в мене ж робота з комп’ютерами, а це дуже шкодить на здоров’я. Потім були ще кілька магазинів, де ніхто мені не хамив, продавці були ввічливі і максимально коректні, базар, де мене ніхто не намагався намахувати, таксі з центру до Рясного за 1,5 гривні, смачна кава, замість звичної люри в “Бурячку” під “Поступом”, українська телевізія УКРАЇНСЬКОЮ мовою з УКРАЇНСЬКИМИ фільмами вдома, гаряча і холодна вода весь день, відмитий кимсь до блиску ліфт, такий же під’їзд...

І тут я здогадався. Я щипнув себе, що було сили, за руку. Це спрацювало, і я прокинувся. Коли кран пчихнув і загурчав глибоким булькотливим голосом, я зрозумів, що це все – лише сон. У коридорі світло вмикатися “відмовилося”, та й по хаті – теж. Я дочекався, поки сусіди собі добалакають і “блокіратор” – дивний винахід совіцких кулібінців – відпустить мою телефонну лінію. У ЖЕКу мені детально пояснили, де вони бачили мене і мою домашню електромережу: в них – перевірка і їм не до якихось там Банзаїв.

Це й мене заспокоїло. Я зрозумів: страхи, що мені примарилися, були просто зайвою порцією макаронів наніч.
("ПОСТУП", 13-14 СЕРПНЯ 2002 р.)