Юрко БАНЗАЙ: МИНУВШИНА (Ностальгія: 80-ті роки)

Зрадлива привабливіть нових житлових масивів

Не буду приховувати: коли 80-ті починалися, я ходив під стіл пішки і казав до кота: “Вуйку, посуньтеся”. Більшість подій усе ж залишилися в пам’яті у формі асоціацій, які постають чітко, мов ці літери на папері, але варто лише до них звернутися.

Це був час, напевне, цікавіший від того, у якому живемо ми з вами нинькай. Генсеки (та інтриги, які їх оточували), що мов гриби після дощу мінялися після смерті дідуся Льоні Брєжнєва, великого шанувальника французьких поцілунків, переважно публічних і з особами чоловічої статі, по приході “міченого”, а потім по Чорнобильській трагедії відійшли на другі, треті, а то й четверті плани.

Це були часи, коли до баби Теклі, Царство їй Небесне, що жила у рідній Вінниччині, їхалося з великецькими торбеґами, у яких везли сіль, просо, соду, мило, пральний порошок, сірники, цвяхи, ба, навіть олію, бо чесним шляхом увесь цей надзвичайно потрібний пожиток у селах “дістати” було практично неможливо. Це були часи, коли слова відомої тоді пісні “...Я хочу мила, щоб ти це знала...” чулися із наголосом на слові “мило”.

З іншого боку, розквіт споживчої та й кооперації взагалі дозволяв людям отримати товар із давно забутим нині словом “дефіцитний”.

Чудово пам’ятаю, як на соняшникове або гарбузове насіння, грецькі горіхи, якими багатий бабин край, міняли японські куртки, їхні ж безінерційні котушки для спінінга, китайські тенісні ракетки, мешти, французькі парфуми, нові німецькі аудіо- касети (страшний дефіцит, але про це – згодом), дешевенькі радіоприймачі (транзистори) того ж японського виробництва та купу інших потрібних і не дуже речей.

А ще це був час агресивного розростання нового тоді Сихівського житлового масиву. Тоді на Сихів можна було добратися лише двома транспортами: тролейбусом по Зеленій до сихівського мосту, а там – пішки, або автобусом до Стрийської, а там, знову ж таки, пішки. Обидва методи означали півтора–двогодинне добирання у страшній спеці і всепоглинаючому запасі людського робітничого поту.

Не буду оповідати особливості сихівського містобудування, аби не ятрити людських ран, які загоюються лише після переїзду в нормальне житло.

Це були часи, коли почали потихеньку з’являтися болгарські вінілові плити з модними виконавцями – СС Catch, Sandra’ою та Sabrina’ою. Володарі цих лонґполеїв володіли найконвертованішою у світі валютою. Ці плити можна було в будь-який момент продати принаймні за ті гроші, які за них заплатили. Це був розквіт Metallica, Iron Maiden, Helloween, пізніше почали з’являтися такі наші виконавці, як “Брати Гадюкіни”, “Воплі Відоплясова”, десь там тихенько пізнавали тонкощі музики зазбручанська бардиха Марійка Бурмака та Тарасьо Чубай. Запорошена касета з “Братами Гадюкіними”, де на підспівках працювала ще й сестричка Віка, ходила по рукам і копіювалася, копіювалася, копіювалася...

Брат мій, Ігорко, вчився тоді в Політехнічному інституті, а разом із ним на потоці вчилися також представники дружнього Непалу. Останні, для комфортного життя в Совіцькому Союзі, притарґували зи собою торби, спеціально підготовані для приємного спілкування з дикими мешканцями якоїсь Океанії.
У тих торбах було все, що для цього спілкування потрібне: кольорові пластикові брелки, що витримували тягар ваших ключів протягом (у кращому випадку) двох тижнів; дешеві калькулятори на сонячних батареях; китайські олівці, що потрафили писати спеціальними стержнями, діаметром 0,5 міліметра; такі ж китайські ручки, але зи “золотими” перами; ті ж аудіокасети, що розліталися вмить; американські цигарки; турецькі джинси Dixan та купу іншого непотребу.

Оте все він регулярно приносив додому, ризикуючи заробити собі трохи грошенят на нові мешти і потрапити в міліцію за звинуваченням у тому, що він – “фарцовщик”. Це хитре слово довго переймало мій дитячий розум, аж поки одного разу я не потрапив на Краківський базар, де, як відомо, тоді можна було купити перфектну річ – жуйки. Donald, Turbo, Tip-Tip, Cin-Cin та ще кільканадцять назв, які в голові вашого покірного слуги стільки часу не зберігаються. Там мені й пояснили, що бабць, які торгують цими прекрасними речами, й називають фарцовщиками.

А ще дуже добре згадуються мені татові заробки за статті, опубліковані в іноземних наукових журналах. Замість американських чи інших грошенят йому давали папірці, які мама називала чеками.
Ці чеки можна було отоварити у таких спеціальних магазинах, як “Бєрьозка”. Там можна було купити безліч усяких потрібних речей, які, зазвичай, можна було отримати, записуючись на довжелецьку чергу. Там і купили гордість родини, пральну машину “Лыбидь”, яка значно спрощувала побут і презентувалася всім більш-менш порядним гостям.

А потім з’явилася далека родина: вуйко Анджей із Томашува Любельського. Він їздив до Совітів на закупи, а придбаний крам вигідно продавав на ринках братньої Польщі. Звідсіля везлося майже все, що мало принаймні мінімальну цінність: праски, електромлинки на каву, цвяхи, електробритви, кеди, білизна і ще великецька купа всього. Натомість сюди везли дешеву турецьку косметику, жуйки, махрові рушники, той же турецький одяг і аудіокасети. Останні були краєм мрій у кожної людини, яка правдами чи неправдами купила собі касетний магнітофон.

Щасливий власник блоку (10 шт.) касет мав усі шанси нарватися на неймовірну заздрість знайомих або й на цілком серйозні наміри цілком серйозних бандитів.

Наприкінці 80-х мені пощастило потрапити до Польщі. Так сталося, що я ходив на спортивну секцію і випадково потрапив до складу групи, що їхала “на змагання”. Під виглядом тих змагань у ті часи діти масово їхали на польські ринки, аби вигідно збувати заготовлений батьками крам. Як зара пам’ятаю, що в той час “добре йшли” кеди, шкіряні м’ячі, радянські електронні ігри, типу “Ну, пагаді!”, “Вєсьолий повар!” і, звичайно ж, горілка. З відомих причин, ми не стали татові казати, що син їде на гендель, а скористалися відомою версією про “змагання”.

Відразу скажу, що я більше проїздив, аніж заробив, але привіз звідтіля незабутні враження. Навіть нині мені бракує слів, щоби передати мій шок! Коли малий хлопака дивився на яскраву вітрину продуктового магазину, де без проблем можна було купити будь-що – від лососевої ікри до маринованих печеричок, – перед очима стояли холодильники сихівського торгового центру “Іскра” з фігурно викладеними банками морської капусти.